Камінь. Книга друга

Володимир Шабля

Сторінка 4 з 16

Можливо, по дорозі доб'ємо вже порядком виснажених румун...

– Але ж була директива продовжувати наступ, запротестував Колпакчі.

– Ось ми й продовжуємо. Проте ситуація змінюється. І нам слід прогнозувати її на кілька кроків наперед... Зрозуміло, що про наш прогноз треба заздалегідь повідомляти керівництво, готуючи його до ймовірного розвитку подій, – Смирнов усміхнувся, а потім жартівливим тоном тихенько додав: – Ви ж самі відзначали не надто оперативне прийняття рішень командуванням.


Катання на санках

1927 рік, грудень. Томаківка.


Двір Данила й Марії був розташований на розі, в місці перетину невеликої вулиці та провулка. Ділянка розміщувалася мовби у підніжжі досить крутої гірки, що мало як свої переваги, так і недоліки.

З одного боку, навіть невелика бурхлива літня злива, майже марна для розміщених на крутому схилі сусідських посівів, могла істотно зволожити землю Шаблів. Адже їхній город знаходився практично на горизонтальному майданчику та зазвичай збирав воду багатьох дощових потоків, які у таких випадках постійно норовили швидко стекти зі схилу. В умовах частих посух подібне підживлення нерідко виявлялося дуже доречним для овочів і фруктів, котрі росли біля будинку.

В той же час рясні зливи або тривалі дощі, хоч і нечасто, але проходили й у цих посушливих місцях. Як правило, для ділянки Данила та Марії вони мали наслідком або вимивання ґрунту, або замулювання, а це – додаткові проблеми і зусилля на приведення двору й городу до ладу.

Але для Колі та Петі таке розташування будинку мало насамперед величезну "зимову" перевагу. Справа в тому, що провулок, який простягався по крутому схилу, а також майже рівний майданчик середніх розмірів, котрий знаходився одразу біля двору, у цей час року ставали осередком народних катань на санках і ковзанах. Так що хлопці мали змогу, тільки-но вийшовши з дому, поринути в атмосферу гуртових веселощів, вересків, криків та прекрасного настрою.

Ось і цього зимового дня обидва хлопці відразу після обіду нашвидкуруч одягнулися, схопили величезні, порівняно з габаритами самих пацанів, виготовлені для зимового перевезення вантажів, сани й побігли надвір. Підіймаючись угору по схилу, вони раз у раз ухилялися від санок, що проносилися повз та були під зав'язку осідлані купами людей різного віку. Більшість, звичайно ж, становили малюки і підлітки, однак чимало тут розважалося й молоді, а то і солідних дорослих односельчан. Бувало приходили "згадати давнину" й діди та баби. Зазвичай вони сідали на сани разом із молодшими нащадками – дітьми чи онуками, віддаючи їм роль рульових. Проте скотившись униз або плюхнувшись на середині шляху, "ветерани" пирхали, сміялися та кричали часом не гірше за малечу.

Далеко не всі охочі з вітерцем покататися з гірки мали свої санчата. "Безкінні" в основному юрмилися на вершині, терпляче чекаючи появи транспорту із вакантним місцем. Двоє таких хлопчаків років дев'яти-десяти кинулися допомагати Петі з Колею, коли ті підходили до місця старту.

– Пацани, дозвольте покататися з вами?! Дозвольте, га? – звернулися вони до братів. – Ми допомагатимемо тягати сани нагору.

– Кататися-то катайтеся: нам не шкода, але кермуватимемо ми з Колею по черзі. А ви сідайте ззаду, – безапеляційно заявив Петрик і одразу ж сів на передню частину санчат.

"Безкінні" корилися. Їм, звичайно ж, хотілося самим бути рульовими, втім суперечити "хазяїнові" саней друзі не наважилися: кілька днів тому вони бачили наочно, як наполегливо й рішуче цей малюк відстоював – і відстояв – своє право розпоряджатися санками перед хлопцями, старшими за них.

– Поїхали! – скомандував Петя, і санки на всіх парах помчали вниз.

Петя кермував уміло, то оперуючи своїми величезними, як для його комплекції, чоботями, то даючи команди "пасажирам". Ті слухалися, й підкоряючись його вигукам, знакам або прикладу, теж підключали ноги, нахилялися убік, гальмували чи завмирали без руху.

– Гальмуємо з розворотом вліво! – крикнув Петрик, і санки вкотре слухняно виконали запланований маневр, а потім мирно зупинилися неподалік ковзанки.

Першим скочивши на ноги, малюк відразу ж розігнався й, ковзаючи, проїхався по крижаному майданчику. Розворот – і такий самий фінт у зворотний бік. До моменту, коли команда взялася за мотузку, він уже був серед "бурлаків".

Тягнув сани пацан чесно, не халтурячи та не дозволяючи сачкувати іншим. Як господар "транспортного засобу", він намагався стежити за порядком і вмів налаштувати команду таким чином, щоб хлопці й дівчата дружно виганяли зі свого складу ледарів.

– Давай швидше! – весело та з запалом прокричав Петя, а потім сам першим подвоїв зусилля.

Через годину-півтори безперервних спусків і підйомів, Коля остаточно вибився із сил та пішов додому відпочивати, а Петрик продовжував кататися до повної темряви. Він набирав у свій колектив все нових і нових членів замість тих, що зійшли з дистанції, залишаючись незмінним кермовим та заводилою.

Коли пізно ввечері схожий на снігову кулю син завалився в хату, Марія кинулася його роздягати. До неї приєдналася й бабуся Ірина, яка постійно норовила то своїми теплими руками, то диханням відігріти кінцівки малюка. Проте незабаром вона покинула це марне заняття: руки і ноги онука анітрохи не змерзли, а сам він був у чудовому піднесеному настрої та весь час, не перестаючи, розповідав про свої санкові пригоди.

Ірина залишила малюка під опікою дочки, а сама почала накривати на стіл. Вона на пару хвилин поставила в духовку лист із нещодавно випеченими, але вже трохи остиглими пиріжками, налила у великий кухоль жирного козячого молока.

Тільки-но роздягнувшись і побачивши приготування бабусі, Петрик одразу ж побіг до столу, заліз на "своє" місце, що складалося з великого, добротного дерев'яного стільця-крісла й установленої на ньому табуреточки. Він став інтенсивно, крупними шматками відкушувати пиріжок, жадібно запиваючи його молоком. Якоїсь миті хлопчина зробив трохи різкіший рух, ніж це було необхідно, і тоненька цівка теплого молока вирвався з куточка рота, спритно пробігла поміж щокою та підборіддям, пірнула під комір, а потім зникла на грудях, приємно пестячи шкіру. Петя змахнув молоко, що пролилося, рукавом, узяв ще пиріжок, потім ще й іще...

Через роки цей повний яскравих дитячих вражень момент життя буде щоночі переслідувати голодного Петра, розтравлюючи уві сні душу і плоть. З-за багаторазового повторення сон перетвориться на муку, на неминуче страждання, на символ приреченості та нездійсненних надій. І навіть протягом цього, в принципі, доброго сну над розумом буде висіти дамоклів меч неможливості, марності сподівань на його практичну реалізацію.


Пристрасті довкола відступу

29 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.


– Ну що, як відреагували в штабі фронту на наш запит про відхід до початкових позицій? – з нальоту запитав генерал Смирнов, щойно відчинивши двері штабу армії.

– Вимагають продовжувати наступ, – відповів Колпакчі.

– Я так і думав, – усміхнувся Андрій Кирилович, – але нічого: інформація від нас пішла, фронтове начальство до такого варіанту тепер підготовлене, а далі перебіг подій сам розставить усе на свої місця.

– Що ви маєте на увазі?

– Тільки те, що є очевидним: 12-ій армії навіть після посилення нашими частинами ледве вдається стримувати німців. І тут же, під боком, у супротивника вивільняються війська, які брали участь в розгромі нашого Київського угруповання. Що би зробили Ви на місці генералів Вермахту?

– Задіяв би резерви на найуразливішій та найближчій ділянці, – як на заняттях із тактики відповів начальник штабу.

– Ось і я про те саме, – підтвердив командарм, – а така ділянка знаходиться на правому фланзі нашого Південного фронту.

– У такому разі є небезпека виходу противника в тил нашому угрупованню, й потрібно терміново вживати заходів щодо оперативного відбиття загрози та відходу на безпечні позиції.

– Так, потрібно. Але доки грім не гряне – мужик не перехреститься. Тож зараз, як наказано, наступатимемо, і водночас не надто захоплюватимемося: якщо опір ворога сильний – відійдемо. А краще спробуємо добити ошметки противника, котрі лишилися в тилу, тим самим відводячи наші частини на схід.

Андрій Кирилович замовк, вичікувально дивлячись в очі Колпакчі, потім одягнув кашкет. Той зрозумів таку поведінку командарма як спонукання до дії:

– Буде зроблено! – віддав честь начальник штабу.

Смирнов теж приклав руку до козирка, злегка кивнув. А Володимир Якович нервово почав перебирати можливі варіанти вирішення головоломки з багатьма невідомими.


Оборона

30 вересня 1941 року. Театр бойових дій під Мелітополем.


Цього разу генерал-майор Колпакчі сам прийшов до командарма.

– Андрію Кириловичу, німецькі танки прорвали фронт у зоні дії 12-ої армії та просуваються до нас в тил, – повідомив начальник штабу неприємну новину, – наші 136-у стрілецьку дивізію, 2-у танкову бригаду і важкий полк опергрупи Воєводіна командування передає Галаніну для протидії прориву.

– Дочекалися, – констатував Смирнов, – тепер нам доведеться відступати мимоволі.

– Які будуть директиви підрозділам, що у нас залишилися?

– Зайняти жорстку оборону на заздалегідь підготовлених позиціях; виснажувати противника в ар'єргардних боях, періодично – за сприятливих умов – переходячи у контрнаступ, – дав указівку командарм, а потім невесело пояснив її: – Зараз співвідношення сил не на нашу користь; чіплятимемося за кожен рубіж.

– А як же загроза оточення? – висловив сумнів Колпакчі.

– Ми віддали для ліквідації прориву свої найкращі частини, й нині нам залишається лише сподіватися, що це матиме свій ефект.

– І що ж тепер, сидіти, склавши руки?

– Не склавши руки, – твердо поставив наголос Смирнов, – а активно обороняючись, планово відступаючи та завдаючи противнику максимальної шкоди, а також відтягуючи на себе якнайбільше його сил. Підготуйте відповідний план дій.

– Слухаюсь, – відрапортував начальник штабу.


З наказу штабу Південного фронту про оборону (архів ЦА МО РФ)


Алгоритм відступу

6 жовтня 1941 року.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: