Андибер
(млявим гласом)
Сам бачиш, батьку, де. Моя свитина,
Подряпане обличчє й тіло голе
Виявлюють, що за лиха година
Мене туряла через Дике Поле.
Костир. Так, синку, бачу. Се ти втікав з ординської неволі. Се тебе тернові сховища так обдерли-обшарпали. Не літа се тебе зогнули, не старощі снігом притрусили. Се тебе неволя скорчила, велика туга зморщила. А доконала твою козацьку молодецьку силу болюча кукса, що й видко, як вона крізь ганчірку гарячу крівцю цідила. Знаю, синку, й рубані, знаю й стреляні рани: що рубані, мовляв, широкі, а стреляні глибокі; що рубані кров'ю зійшли, а стреляні к серцю прийшли... Як же це тебе, синку, лихо спіткало?
Андибер
Се, батьку, в мене тілько ще півлиха,
А ціле лихо — десять літ неволі,
Та ворогу з біди моєї втіха,
З моєї лютої, гіркої долі!
Костир. Аж десять літ! О милосердний господе! Мене держано в скиту неволею тілько десять день, да й то кожна година здавалась мені роком. Лучче мені на волі нищуном при божому дому пробувати, аніж неволею в розкошах скитувати.
Андибер
Дак це ти справді той Костир спасенний,
Що слобонив козацтво від погоні?
Андибер
Хто був я, нічого про те питати...
Тепер я кукса — Куксою й зовуся.
Костир. Як же ти зробився куксою, синку?
Андибер
Я день у день важкі ворочав жорна
Під карбачем-арапником татарським.
Мене за ногу ланцюгом узято...
Ноги втинати річ була даремна.
Вужем степів сухих не перелізти,
Кульзі до рідної країни не добратись.
Як загнилась нога, за ліву руку
Приковано мене до жорен клятих.
Мурзак забув сокиру коло мене...
Дождавши ночі, я подрав сорочку,
На голе тіло натягнув свитину
І, руку втявши, рам'єм обматавши,
Пошкандибав німим степом по зорях.
О воленько, душе всього живого!
Нема над тебе радощів на світі;
Нема розкошів більших козакові,
Як соколом куди хотя летіти!
Турецький Святий
Кобзарю! залиши про Андибера думу,
Про помсту Ганжі над срібляниками.
Прислухайсь, як з неволі бідолаха
Втікав тернами, дикими степами.
Аж десять літ він мучивсь на прикові,
Ворочав жорна татарюзі злому
І втяв руки собі задля святої волі...
Такого ще й не снилося нікому!
Хома Плахта. Аж десять літ? Лишенько! То, може, ти, козаче-небораче, знаєш про нашого Ганжу? Може, чував, як йому там у неволі живеться?
Андибер
Я Ганжу знаю, як себе самого...
Ми десять літ укупі бідували...
Обох нас рівно й дуки, і нетяги
Хома Плахта. Позабували? Ні, Ганжі Андибера козацтво довіку, до суду не забуде. Ось на, покріпись горілицею та розкажи нам про нього. Сьогодні в нас Пречиста, храмове свято. Меду про сей день понасичувано, [117] горілок понакурювано, пива понаварювано. Уся Горинщина зібралась у Вишневець ярмаркувати.
Андибер
(випивши)
Лий, брате, ще: бо й горло пересохло
І мов язик прилипнув до гортані...
(П'є).
Ще лий, а то у животі поморхло,
Так наче в чабаці або в тарані.
Костир. Я помічаю, діти, друзі, по цьому козакові, що він замолоду стояв дорого. Бачте, як од горілки випростується!
Турецький Святий. Такого заввишки не знайти й на всьому ярмарку.
Хома Плахта. Бравий був козарлюга, та проклятуща неволя заїла.
Андибер . Ні, не неволя, ви мене заїли.
Хома Плахта. Як ми?
Костир. Ого ревнув! Неначе з бочки...
Андибер
Ви й слухати і знати не хотіли,
Що в нас нема там на хребті сорочки;
Що літом пряжемось ми там на спеці
І тремтимо зимою без кожуха;
Що не зісталось бранцеві-сердеці
Нічого, тільки визівнути духа.
Турецький Святий. Ні, горопахо Козурю! не кори нас таким докором. Про тих чур козацьких та про мужів громадських таки й правда, що не чували, а про самого Ганжу Андибера ми й [у] піснях співали, як його аж тричі в утеках наздоганяли, ув Орду завертали та ще в гіршу каторгу завдавали.
Андибер
Оце ж його й держали на прикові,
Вповаючи, що за свого гетьмана
Козацтво скинеться хоч по корові
Та й викупить у бесурмена-хана.
Ні, ви співали тут собі здорові,
А ми в тім лютім пеклі погибали
Та смерті в господа собі благали.
Ярмаркові тиснуться до Ганжі Андибера.
Костир. Годі ж уже, синку, нарікати на щербату ко-зацьку долю да на тяжку неволю. Ось на, покуштуй оковитої з мого боклага.
Андибер
(п'є нахильця)
Дай ще ковтнути. Оковита добра...
По животу новим здоров'єм грає.
У ключ кипить козацька кров хоробра;
Душа, мов пекло, полом'єм палає.
Турецький Святий. Дивись, Хомо, не той чоловік став!
Костир. Гей, козаки, діти, друзі! се перед вами не заволока незнаний. Се ваш Ганжа, ваш Андибер Фесько, гетьман Запорозький, батько козацький!
Ярмаркові. Батьку ж ти наш!.. Гетьманоньку ж ти наш!.. Хлібодарничку ж ти наш!.. Славонько ти наша, честе наша!.. Здобиченько ти наша, похвала наша!
Андибер
Я не гетьман, не Андибер, не Ганжа.
Я кукса — Куксою і зватись буду...
Що з мене сила насміялась вража,
Я їй цього до суду не забуду!
(Ударивши по стоячій бочці і висадивши дно).
Турецький Святий
Се він! се Ганжа! Ганжина се вдача!
Його рука! Його залізна сила!
Не зникла в каторзі снага козача!
Завзятості орда не придушила!
Андибер
На Півневім Скоку пропав той Ганжа,
Що вас водив полями та морями:
Там з нього сила насміялась вража,-
Піймавсь у лика перед козаками.
Тепер він Кукса... Торохти ж громами,
Скалічений нетяго-заволоко!
(Ударивши по лежачій бочці і висадивши клепку).
Помстись над дуками-срібляниками,
Помстись над їх заступником жорстоко!
Турецький Святий
Наш рідний батьку! ми тобі поможем
Помститись над людськими ворогами.
Хома Плахта
За правосудним помаганнєм божим
Топтатимеш срібляників ногами.
Турецький Святий
Сьогодні я воли продав остатні...
Ось гроші! Справ собі гетьманські шати.
Хома Плахта
А я позгортував усякі злидні хатні,
Щоб жінку на храму відпоминати.
Та ні, нехай без поминок царствує...
Ось гаманець на чоботи-сап'янці.
Костир
А се Костир свій чересок дарує,
Щоб красувавсь єси в пернатій шапці. [118]
Один з ярмаркових
Гурра! дивись, попростилали рядна;
Хто що розгорив, вергає-скидає,
Одежею козацькою гетьмана
І чобітьми, і грішми спомагає.
Другий
Гурра, гетьмане, Ганжо Андибере,
Красо й хвало козацького народу!
Нехай тобі дорогу слава стеле
Від сходу сонця до його заходу!
Становлять Ганжу Андибера на бочці.
Андибер
Козацтво, діти, друзі, небожата!
Над Байдою ваш Кукса візьме гору
Топтатиме під нозі супостата
І завіта знов з вами до Босфору.
Як повний соняшник цвіте-сіяє,
Так засіяє море пожарами
І збагатить нас на весь вік безкрає
Добром турецьким, злотом, талярами.
А ти, Стамбуле, не пишайсь гаками:
Байдуже нам про ті залізні роги!
Затрусишся знов перед козаками,
Як заревуть, мов на Дніпрі пороги.
Спускається завіс. Чути кобзи, цимбали, бубни, співи.
СЦЕНА ДРУГА
У Вишневці на замку Крестова світлиця з предківськими портретами.
Увіходить княгиня Вишневецька в чернечій одежі.
Княгиня
Залізний лист мені приснився ранком...
Вертається з Московщини мій сокіл.
Король йому баніцію прощає,
До служби кресової закликає...
Пауза
Ох... Десять літ — ні, десять сотень років...
Як серця нашого стає!.. О синку!
Де ти?.. Розмаявши ворожу хмару,
Ти сам узявся хмарою і зникнув.
Тобі було противно дяку слухать;
Не любі стали й ті пісні хвалебні,
Що кобзарі тобі на честь складали,
Твоє велике діло вихваляли.
Пилами й туманами обгорнувся,
На матір, на сестру не озирнувся.
Не нам, жінкам, лицарське серце знати,
В печалі й тузі словом розважати.
Ми за гріхи якихсь незнаних предків
Покутовати сотні років мусим...
Чернець... Заковане в залізо серце
Для жінки і для матері не б'ється.
О, скілько вас докупи тут забралось,
(Дивлячись на предківські портрети).
І вдачею лицарською з'єдналось!..
Олегу й ти, чубатий Святославе!
Зоставили насліддє ви криваве.
А ви, наслідниці княгині Ольги!
По ній зостались вам одні тривоги,
Безсонні ночі, сльози одинокі,
Зітхання, мов церковний склеп, глибокі.
Се, мабуть, вища присудила воля,
Щоб їм лягати трупом серед поля,
А нам над ними думками літати,
Криваві рани слізьми обмивати.
Увіходить Катруся в чернечій одежі.
Катрусю, дорога моя дитино,
Єдина втіхо, споминко єдина
Про ті літа, як я, щаслива мати,
У парі вас надіялась вбачати!
Сьогодні десять літ, як ми вернулись
У Вишневець із-за лихих Порогів,
Де печеніги дикі загніздились
І в дикарів нових переродились.
Ти десять літ одежу чорну носиш,
За матір господа благаєш-просиш
І маєш тихую надію в бозі,
Що вже вона на райському порозі;
Що з раю прабабки її вітають,
Твоє подвижництво благословляють
І дякують пречистих душ цариці,
Що прийняла дівочі обітниці.
Увіходить Тульчинський оддалеки.
Вволи ж тепер мою сердешну волю,
Усолоди гірку самітню долю
Тому, хто став бездітниці за сина,
Ким захистилась наша Україна
Він десять літ до тебе не лицявся,
Про любощі ні словом не озвався.
Невольник мовчазний твоєї волі,
Чатує з козаками в Дикім Полі;
З окритою залізом головою,
Стоїть готовий день і ніч до бою.
Що мовчки ти для матері чинила,
Те мовчки він чинив для побратима.
Вас двоє в світі, двоє душ високих,
Сердець на дружбу і любов глибоких.
Такими душами сей світ держиться,
Ім'я господнє на землі святиться.
Катруся
Княгине-мамо! я не без користі
Він дику, люту силу войовничу
До подвигів спасенних нахиляє.
Він дише правдою, святої правди,
Завіту рицарства, достерегає.
Одна у нього хиба — нововірство;
Та, слухавши його оповідання,
Сама в чернецтві ти вже не вбачаєш
Людської жизні вищого призвання.
Катруся
Так, не вбачаю, мамо: бо черниці,
За мур від горя жизні заступивши,
Про власне, монастирське, горе дбають,
Для світу ж ніби справді вимирають.
Тим часом ні в гаремах мусульманських,
Ні по улусах степових татарських
Біди й наруги більшої не знають,
Яку козацькі жени в нас приймають.
Оце ж довіку буду дівувати,
Жінок нещасних в тузі розважати,
Покинутих сиріток доглядати,
На добрий путь, на розум наставляти.
Княгиня
Моя голубонько! хіба ж не можна
Круг рідної сім'ї сиріт збирати
І тим козачкам нещасливим тугу
В їх бідолашній долі розбивати?
Катруся
Не можна, бо сім'я — душі зневага,
Се — рваннє серця, матінко-княгине:
Однаково і рицар, і нетяга
Свого часу дітей і жінку кине.
Ось ряд черниць, сумний, як склеп підземний.
Се женщини гіркі, з мечем у грудях...
Наш вік — жіноцької журби вік темний,
Біди, невиданої ще на людях.
В тебе пронизане в самої серце
Мечем кривавим, як огонь жерущим,
На горе всім, хто горнеться до тебе,
На радощі ненавидникам злющим.
Княгиня
О бідний побратиме мого сина,
Найкраще серце, розуме найвищий!
Чи не була б дочка моя щаслива,
Коли б не знала, чим се время дише?
Твої нововірні оповідання
Про світ широкий, про науку правди
З дівочого веселого кохання
Зробили сум без пильги, без одради.
Тульчинський
(наблизившись)
Княгине!
Княгиня
Ах! ти тут, мій орле сизий?
Тульчинський
Я тут і чув сердечну, щиру мову,
І перебить не смів: бо ви снували
Найвищого життя тонку основу.
Та край наш мріями низькими дише.
Колись, читавши, будуть дивувати,
Що він собі руїнне право пише
І все з землею надиться зрівняти.
Княгиня
Як? що?
Тульчинський
Вернувся Андибер з неволі
І зветься Куксою: бо без руки вернувся.
Він хоче на срібляниках помститись
За те каліцтво, що в Орді здобувся.
Княгиня
Хто ж провинив йому в його нещасті?
Тульчинський
Князь Байда.
Княгиня
Тим, що вдарив, мов із хмари
Нежданий грім?
Тульчинський
Ні, тим, що Судню раду,
Мов череду, обскочили татари.
Княгиня
То син мій провинив своїм лицарством,
А Ганжа мститься над срібляниками?
Тульчинський
Срібляники у нього всі, хто між козацтвом
Живе порядними будинками й хатами.
І перш усіх — княгиня Вишневецька;
За нею він погрожує Острозьким,
Сангушкам, Радзивіллам, всім княжатам,
Що не в ладу з гультяйством запорозьким.
Княгиня
Погрожує...