– І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.
Сказав це до неї, а не до нас.
Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.
– Куди їдеш? – спитала Гаська.
– Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.
Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів з‑перед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.
– Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?
Пестив пальцями її волосся.
– Хочу. Пиши на цю адресу.
Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:
– Бабуня нас не розуміє, правда?
– Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!
Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.
– Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!
Стиснув її руку.
– Мушу йти, літак не ждатиме!
– Ходи зі мною! – звернувся до мене. – Погуторимо ще по дорозі.
Я глянув із смутком на Гаську.
– Нещасна доля! – сказав я до неї і старався при цьому зробити якнайбільш жалюгідне враження. – Раз мав нагоду піти до цукерні з гарною дівчиною, і це мені не вдалося.
Ми піднялися ліфтом до його мешкання.
– Я міг ще трохи залишитися з Гаською, але хотів поговорити з тобою! – сказав Семен, закриваючи подорожню валізку.
– Дивуюся тобі, другої Гаськи нема на світі!
Я сам захопився моїми словами такої великої похвали.
– Чи ти помітив, які дурні обличчя в інших дівчат?
Семен не відповів, сів навпроти мене й почав з іншої теми:
– Слова бабуні не сходять мені з думки. Ті всі наші предки, що їх катували, що втрачали роки молодости на засланні, що їх вбивали! Предки, що кидали вигоду і своїх коханих та йшли боротися… Чи не думаєш, яка малеч ми всі в порівнянні з ними? Це предки, які бажали великого, захитували підставами ворожої імперії, творили історію.
Мені прийшло на думку, що добре було б випити по чарці, і я скоро обвів поглядом кімнату. Даремно, ніякої пляшки не було. Такі міркування чув я вже не раз, і вони викликували в мене чорні смутки, які я старався якнайскоріше відігнати. Але Семен, замість продовжувати, попав у сантимент і почав розповідь про своє життя.
– Наш рід пішов у чужину, бабуня, мама Гаськи. І тепер ми, нащадки, тут. Кажу: наш рід, зрозумій – не рід посвоячених, а рід борців, рід людей одного світогляду, однієї динаміки, одних думок. Що знаю я про моїх предків? Нічого певного, перекази, що затираються в пам'яті, одне прізвище в історії боротьби, одне з‑поміж тисячі інших. Хіба списати легенди, поки не забудуться? Я від дитинства не відчував недостач. Завжди пам'ятаю заможний дім дядька Павла, де я виховався і виріс.
Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала. Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними до "всіх", щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав п'ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я залишився сам і, пам'ятаю, великий страх огорнув мене перед світом. Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році, перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини. Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди на літературу, з яких він опісля насміхався просто мені в очі. З цієї історії вийшла наша велика приязнь, тим більше, що його Зоя віком могла бути щонайменше моєю мамою. Але навчання я покинув, потрохи писав короткі оповідання, а тепер засів до повісти; це видавець намовив мене на "широкі полотна". На це все дядько не казав нічого і потурав мені, але всі інші, зокрема "тітки", однозгідно ствердили, що я нероба й непотріб.
– Однієї весни повіз мене дядько в іншу країну, – почув я голос Семена. – Над нами шуміли пальми, дядько витирав піт з чола і тягнув соломинкою віскі з содою. А вечором ми сиділи в бамбукових кріслах на терасі великого готелю. Тубільці співали за гаєм свої монотонні пісні, а дядько почав: "Прийшов час сказати тобі, як було і як має бути. Ти хлопець великий, скільки тобі? Шістнадцять? Тож розповім тобі про рід твій, про твої завдання".
Ці Семенові слова насторожили мене. Саме я від деякого часу цікавився цілим нашим комплексом: дядьком, що мене прийняв до себе, Семеном, що промовчував багато, коли я починав його розпитувати, і взагалі цілою неясною атмосферою, яка мене оточувала.
– Наче не з цього світу було дядькове оповідання. – Семен сів вигідніше й закурив цигарку. – Ніколи не забуду тих подій, про які говорив мені дядько, невідомих мені. Мій рід, як виходило з його слів, старий і заслужений від довгих століть. Хто цікавий, міг би знайти не одне в давніх архівах нашої батьківщини або в писаннях учених людей. Це тривалі речі! Мої предки були серед хмельничан і серед мазепинців, багато років тому один з них згинув в обороні Києва під Крутами, інший вилікувався з ран, але загибав роками від туберкульозу, аж згас на чужині. Один був пізніше старшиною повстанської армії, а один виховався від немовляти в домі заможного свояка. І цей свояк, – глянув на мене Семен, – це твій предок з бічної лінії, і тим самим ми теж свояки, хоч наче б десятий кіл у плоті, як колись казали в нас.
– Славно! – скрикнув я. – Таку вістку треба належно вшанувати!
– Ти вже напевно собі вшануєш, а поки що слухай далі, бо час іде, а я не можу спізнитися на літак. Отож, цей свояк не був багатієм з роду…
– Спекулянтом був! – перебив я, щоб пояснити ситуацію.
– Еге ж. Доробився на війні, його син помножив майно тисячократно, а внук ще більше.
– О, варто познайомитися з цим внуком! – скрикнув я.
– Це дядько Павло!
Я закам'янів з дива. Такий багатій!
Семен розповідав далі. Довідався від дядька, що батько Семена пішов перед роками на рідні землі з таємним завданням і не вернувся. За нього відправили панахиду на чужині.
Це мене схвилювало. Я з болем помітив, як у двох словах скривається велика трагедія української людини: що там людини – цілих поколінь! Велике завдання боротися за народ, одна невдача, а з цим катування, самітня смерть у муках, а для світу? Убогі слова: не повернувся!
Дядько Павло зрозумів поклик роду. Це не безбатченки невідомого початку, а спільнота крови, у якій віддзеркалюється ієрархія нації.
– Тепер розумієш, чому дядько заопікувався тобою і мною? Щоб старинний наш рід ішов далі у майбутнє гідно і чесно. Ієрархія нації!
Я рвучко підвівся з крісла. Закружляв по кімнаті, вклавши руки в кишені. Ці слова, неясні ще, влили в мене якусь неймовірну силу, може, снагу до чогось невідомого, може, гордість, що і я маю завдання, яких у цьому моменті не вмів ще собі з'ясувати.
Семен приглядався мені хвилину.
– І я тоді слухав з запертим віддихом, не розумів багато, але відчував щось величне, що вливалося мені в душу. Події, про які говорив мені дядько Павло, стрясали мною і змушували слухати далі з заціпленими устами. Я знав уже, що від тієї розмови і мені доведеться виконати завдання, великі і гідні ієрархії нашого роду!
Згодом дядько частенько говорив зі мною, повторяв свою розповідь, наповняв її подробицями і жадав, щоб я зберіг таємницю, бо світ довкола не такий, щоб чванитися таким справами перед людьми. Раз, рахував дядько на пальцях, хто тебе зрозуміє, коли розповідатимеш про предків і рід старинний? Чужинці, що самі роду не мають, і до тих справ ніякої ваги не прикладають? Що нецікаві їм предки в могилах, бо що на них заробиш? А по‑друге, продовжував дядько, треба зберегти таємницю тому, бо все це не розповів я тобі для розваги, а для великого діла, гідного твоїх предків.
– А що робить дядько Павло, чим він займається? – спитав я нетерпляче Семена.
– Отож відтоді і я почав над цим думати і приглядатися з цікавістю до дядька. Що він робить? Чим живе? А дядько кермував своїми фабриками, багато подорожував, відбував наради із своїми директорами. Але поза цим цікавився до якоїсь – мені в той час невідомої – міри новими здобутками науки. Мав свою наукову робітню, де працював над новими винаходами з ділянки атомової енергії на самій грані цього знання. Про ці справи ніхто не знав, і я ніколи не чув, щоб дядько з кимось ділився своїми поміченнями. Так проходили роки. Коли я покінчив середню школу, дядько сказав мені, що я повинен студіювати якусь науку в університеті. Я не знав, яке звання собі вибрати, але коли дядько настоював, щоб я таки подумав і рішився, я відповів, що мрію про те, щоб стати гідним… Ієрархії. Тоді дядько поцілував мене в чоло і сказав, що сподівався від мене такої відповіді.
– Певно! – підтвердив я.
– І так я вчився фізики, хемії, зокрема ж вивчав ділянку атомової енергії, а згодом дядько завів мене до своєї робітні, скритої від цікавих очей у кількох великих кімнатах. Тут дядько впровадив мене у питання гравітації, магнетизму й інших досі не розв'язаних питань, та відкрив мені свої осяги.