Ніхто не знав його справжнього імені.
СТЕЖКА НА ЦВИНТАРІ
У Харкові не було кремлівського муру, де замуровують великих людей теперішньої влади. І цвинтарі харківські мало історичні. На міському цвинтарі є могила з погруддям М. Л. Кропивницького. А от могили нашого милого поета ("Пан та Собака" — як я любив його з дитинства) і університетської широкої людини Петра Гулака-Артемовського я не міг знайти.
За наших часів на цьому цвинтарі вже ховали і комуністів і євреїв. Є покійники, що за ними влада гониться і в могилі.
Як зайти з Пушкінської вулиці на міський цвинтар і повернути першою стежкою праворуч, можна було побачити пам'ятник дуже добрий, як на совєтський стандарт; гарно виблискував лабрадор і напис вирізьблено. Там покоїлася мати командарма Якіра, як люблять висловлюватися деякі письменники — "легендарного" Якіра. Він мав різні заслуги. Це він наказав розстріляти полонених українців під Базаром, про це не всі ентузіасти легендарної доби знають.
Мати командарма вмерла, коли командарм був великою людиною. Але через недовгий час його судили похапцем інші командарми і за зраду розстріляли. Пам'ятник на могилі його матері ще стояв. Але дивний пам'ятник стояв на харківському цвинтарі — невідомо кому. Сказати б: безпам'ятник. Весь напис, кожну літеру дбайливо видовбано різцем — партійний наказ ретельно виконано. І зникло ім'я старої жінки з Кишинева, що була матір'ю партійного героя.[7]
Надибав я на цю демонстрацію людського благородства, коли шукав могилу Хвильового. Вона на тій самій стежці. Пам'ятника нема. Дерев'яні штахети, без таблички, без напису. Горбок землі. Не довго протривають ці штахети і могила скоро заросте травою забуття. Ховали самогубця Хвильового поспішаючи. Тіло стояло в Будинку Літератури імені Блакитного. Про винесення тіла оголосили на певний час, а винесли скоренько на годину раніше. Так було певніше. Хоч, здається, ніхто з "інженерів людських душ" не наважився демонструвати.
Цю людину ніколи не реабілітує московська Луб'янка. Експерти українських справ, що сидять в засекречених її кабінетах, знали ціну його революційної фразеології про комуну, про соціальну революцію і пролетарський клас. Вони уважно читали його і не знаходили там обов'язкової любові до Росії. Якщо він і був революціонер, він був революціонер тільки український, а з-під його соціального фанатизму проступав національний максималізм.
Ще в 1927 році задовго до самогубства Хвильовий написав передмову до поезій В. Еллана (Блакитного). Про цю передмову мало згадують, але вона варта уваги. Пишучи про Еллана, Хвильовий мав на думці і себе самого. В одному місці він прямо говорить: "В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманними далями "загірних комун" і цими "далями" обезволювали своє і без того безвольне суспільство — Еллан сховав шляхетну панну — поезію в темну шухляду і пішов у життя з холодним розумом реального політика".
Далі: "Цей новий шлях є не що інше, як реальна політика без сентиментів, без "вишневих садків" та іншої карамельної беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо "електридів комунізму", зможемо виховати нашу розляпану психіку і перебороти її рабську природу".
Хіба не про себе говорив Хвильовий?: "Василь Еллан добре знав, серед якого суспільства він працює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хахлацьку розляпаність і сахаринну сахаринність, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на 100% поетами й ніколи реальними політиками".
В 1927 році Хвильовий ще міг сподіватися, що він може бути реальним політиком, забувши про свої загірні комуни. Дуже скоро він побачив, що реальну політику роблять не в столиці Харкові, а в іншій північній столиці. Він переконався, що Чернишевська 19 це єдина реальність в його політиці.
Хвильовий міг не дожидатися того дня, коли з Чернишевської 19 прийдуть забрати його ближчого друга Ялового і що завтра прийдуть по нього. Хвильовий був приготований давно до цього дня. Рішення застрелитись мусіло з'явитися давно. Дехто думає, що самогубство Хвильового було демонстрацією проти чужої влади. Проте це не була чиста демонстрація незв'язаної нічим людини. Мотиви Хвильового в день самогубства вже були залежні від його особистої ситуації власного безвихідного становища, його неминучого арешту. Його трагічний вчинок не можна цілком уважати актом демонстративним, бо він затьмарений страхом арешту. Застрелився і Гамарник, і Томський, і Скрипник також перед неминучим арештом. В їхніх пострілах не так багато протесту. Більше керував такими Гамарниками страх, страх перед створеною ними самими системою тортур і перед кулею в підвалі.
Хвильовий і Скрипник могли надати своїм пострілам політичного значення, коли б їхня совість наказала їм стрілятися з гострим висловом протесту проти замучування голодом мільйонів українців хліборобів. Тоді вони могли б умирати, принаймні, з надією, що їхня партія і егоїстичний далекий світ почують сухий тріск револьвера в українському місті Харкові.
***
Пишу тут найбільше про Харків, хоч і не завжди тільки про Харків.
Проте назву книги вибрав з розмислом, не випадково. Тема моя не обмежується контурами міста. Може колись, як говоритимуть про Україну, про двадцяті, тридцяті роки нашого століття, хтось замислиться і, помовчавши, скаже:
— Так, то були харківські часи.
Директиви з Москви, перекладені на українську мову, нові заводи, переорані всі межі, земельні, господарські й психологічні. Великий спротив України — і мовчазний і з обрізом у руці. Великий голод був саме за харківської доби.
Для мене було в ті чорні роки всього подостатком. Робота в судах, люди на всіх перехрестях, всякі люди, всякі перехрестя.
Під хруст поламаних людських існувань минала молодість. Читалося книги, працювалося, думалося, любилося. Були хмари й сонце, тюрми й звільнення, війна й порятунок. Багато чого згоріло, зітліло в пам'яті. Що не згоріло, хочеться записати. Своєю звичкою, на клаптиках паперу, уривками. Так адвокати в судах люблять записувати на клаптиках. Справа розвивається швидко і рвучко, подробиці накопичуються.
В протоколі не все буде, а з тих папірців може буде додаток, заувага до офіційного протоколу про минуле, про минулі події і людей.
СОБОР СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛАЯ
Двадцяті роки харківські не можна уявити без імені Олександра Ярещенка. Олександер, архієрей Української Автокефальної Церкви проповідував у Миколаївському Соборі. Собор згодом, після того, як заслано архієрея, висадили динамітом у повітря. Він стояв там, де починаються Сумська і Пушкінська вулиці, стояв ніби в серці міста. Коли правою стороною площі йшлося до Сумської вулиці, церкву не минали, як це звичайно буває. Треба було пройти її папертю. Без підвищення, без приступок і огорожі були тут церковні двері збоку від руху пішоходів. Крізь двері було видно, як блимають теплі вогні лампад і свічок і було чути церковний спів.
Неділями, коли на Сумську вливався потік здебільшого байдужих і чужих людей з нових канцелярій і наркоматів, храм Святителя Миколая справді стояв тут як кріпость прадавньої віри. З нібито чужої вулиці багато завертало до церкви, де панував урочистий і піднесений настрій, а, головне, проповідував Олександр. Була це людина великого проповідницького дару, гарячого слова, що знаходило відгомін у тодішньому харківському, не тільки церковному суспільстві.
Олександр Ярещенко, він і мирське ім'я мав Олександр, був сином священика з Великої Багачки на Полтавщині, скінчив духовну семінарію, Київську Духовну Академію і Київський Політехнічний Інститут. Він працював, як інженер, на залізниці. Коли в 1921 році він став єпископом, робітники залізничних майстерень, де він працював, зробили йому самі в майстернях єпископський жезл.
Ще юнаком він відзначався талантом промовця. У школі він товаришував з сином Миргородського протоієрея Дубнякова (Дубняка). Коли ховали в Миргороді прот. Дубнякова, надгробне слово виголосив молодий тоді ще семінарист Ярещенко. Його слухали кільканадцять священиків, що служили на похороні свого благочинного. Про цей ранній період розповідав мені І. І. Бакало, який хлопчиком виліз на дерево й слухав молодого Ярещенка.
Серед відомих проповідників того короткого періоду відзначали В. М. Чехівського і, особливо, митрополита Василя Липківського.
Володимир Мусійович Чехівський був сильний переконливістю, глибокою певністю своєї християнської правди в тих часах непевності, духовних і соціальних зрушень.
Я слухав його в 1921 році, коли він — брат Володимир — з єпітрахілем на цивільній одежі — благовістив з амвону Софійського Собору в Києві.
У "сторозтерзаному" Києві, де тодішній Тичина почував себе "двістірозіп'ятим", було сумно і моторошно. Про те, що діялося на Дніпровій Україні, не говорилося вголос. На великих Дніпрових просторах ішла затята боротьба, яку неправильно називають громадянською війною. Після того, як припинилася війна, що її вела Українська Армія, ще довго тривала повстанська війна.
Біля будинку номер 25 на Хрещатику, там де був прохід на Мерінговську вулицю, вивішували на дикті списки. Одного літнього грозового дня я читав серед розстріляних ім'я Грицька Чупринки, поета нового покоління. І він був серед повсталих.
Українські люди в церкві, що звільнилась від петербурзького оберпрокурора Святішого Синоду, прагнули свого. В ті часи церковного піднесення і боротьби за автокефалію не кожний передчував, що їх чекає доля тих, кого на римських аренах колись роздирали дикі звірі. Не буде для них Колізею, буде інакше: будуть тюрми, заслання, смерть без похорону.
Храм був для них незламною духовною кріпостю і з амвонів чули вони не раз тверді слова віри і натхнення. Давно уже не чули такого по церквах України.
В. М. Чехівського я знав ще з Одеси, де він перед революцією учителював в гімназіях. Жив він в Одесі над морем, у мальовничому місці, що зветься Ланжерон, іменем одного з французів, які планували Одесу. Коли вже спускатися до моря на Ланжероні, праворуч починається Чорноморська вулиця. Тут у будинку номер один жив Чехівський і на дверях була, за тодішнім звичаєм, металева табличка з іменем.
Український соціал-демократ, член національних урядів, політик і християнин не пішов на еміграцію.
На процесі Спілки Визволення України в Харкові в 1930 році його — арештованого, підсудного і приреченого — обвинувач Панас Любченко довго шарпав і пробував над ним знущатися.
— Як то можна поєднати шаблю гайдамаки і хрест святителя?
Чехівський спокійно дивиться вгору, понад головами прокурорів і з гідністю, повільно:
— То інша сфера переживань.
І тут на лаві підсудних, в Харківській опері, стоячи вже перед ґратами політичних ізоляторів московської землі — Ярославля і Соловецьких келій, звідки він ніколи не вернувся, з обличчям козака і святителя стояв той самий брат Володимир, якого я слухав колись у Софійському Соборі в Києві.
Важко тепер відновлювати особливості проповідницького стилю тієї доби.