Камінь

Володимир Шабля

Сторінка 5 з 15

Інші складові були задіяні у переважній кількості випадків, але не завжди.

"Отже, – підсумував політик, – на чільне місце потрібно поставити саме ці фактори: адже вони ефективно працюють у будь-яких умовах".

Він узяв чистий аркуш паперу і, залишивши зверху місце для заголовка, акуратно записав таку знайому ще з громадянської війни фразу:

"1. Нещадно викорінювати всі випадки капітуляції, дезертирства, непрофесіоналізму та саботажу, – потім подумав і додав: – Застосовуючи надзвичайні заходи!"

Сталін сприймав навколишній світ у чорно-білому кольорі. Так само він поділяв і людей, країни, дії, думки, все навколишнє, визнаючи в цих явищах лише дві вичерпні категорії: "свої" та "чужі".

До "своїх" він зараховував усіх тих і все те, що на момент прийняття рішення знаходилося в його владі, або сприяло її зміцненню. "Чужими" ж у його розумінні були всі інші й усе інше.

Власну роль як стратега Йосип Віссаріонович бачив у організації такої системи влади, яка б змушувала кожного зі "своїх" окремо і всіх їх разом ефективно працювати на межі можливостей для реалізації задуманого ним стратегічного плану. А сам наріжний стратегічний план полягав у всілякому збільшенні кількості та якості "своїх" за рахунок примусу "чужих" ставати "своїми", з одночасним знищенням, або у крайньому випадку, нейтралізацією тих, хто не піддається.

""Своїх" у мене досить багато, але ж перший день війни показав відсутність серед них належної організації та координації, – констатував Сталін. – Крім того, всередині цих "своїх" пригрілася достатня кількість дурнів, причаїлися зрадники, а значить, від цієї нечисті потрібно якнайшвидше позбутися: адже нову систему владних взаємин можна побудувати, тільки не боячись про власний тил".

Чоловік знову звернувся до аркуша паперу і рішуче написав:

"2. Негайно нейтралізувати всіх шпигунів та потенційних ворогів".

Секретар ЦК ВКП(б) підняв очі до стелі й перед його уявним поглядом промайнули образи колишніх соратників, які на повірку виявилися зрадниками... Він відчув, як до лиця прилила кров, а крізь звичний стан настороженості проступила лють.

Так, він теж довгий час помилявся, йдучи на поводу у цих ленінсько-троцькістських посіпак, які вважали можливим експорт революції за допомогою фінансування зарубіжних антиімперіалістичних організацій. Це через цих балакунів за кордон, як вода в пісок, пішли колосальні засоби, які можна було пустити на озброєння. А час? Втрачені роки! І як саме цього часу зараз не вистачає... Потрібно було відразу ж після перемоги над Троцьким знищити все це пустопорожнє поріддя, яке тільки й здатне, що повторювати на різні лади за старими вождями сумнівні ідеї, котрі давно зжили себе. Слава Богу, хоч зараз вони не плутаються під ногами, не тягнуть у різні боки, як лебідь рак і щука.

"Стоп! – наказав собі Сталін. – Я не можу скочуватися до емоцій, це неприпустимо. Натомість доцільніше зробити висновок зі своїх же прорахунків".

Він набив трубку тютюном і, не поспішаючи, розкурив її. Вставши з-за столу, Йосип Віссаріонович став походжати по кабінету, спостерігаючи, як клуби сизуватого диму один за одним розчиняються в повітрі. Усі ці маніпуляції заспокоювали. Закінчивши палити, він сів за стіл і зосередився.

"А тепер слід визначитися із розстановкою та концентрацією сил і засобів", – продовжив свої міркування політик.

Перед його поглядом постали неосяжні простори країни. У голові склалася фантасмагорична картинка, яка складалася з перемішаних у якомусь химерному співвідношенні міст, військових частин, лісів, танків, людей, річок, заводів, партосередків, полів, складів і ще багато-багато чого, що для нього уособлювало собою СРСР.

Деякі об'єкти він знав, як свої п'ять пальців, інші уявляв так, ніби бачив на власні очі, але більша їх частина була для нього чимось ірреальним, таким, чого він ніколи не бачив і навіть не мав гадки, що вони собою являють. Замість останніх у мозку існували абстрактні категорії, основною характеристикою яких була функція або продукт, які ця категорія виготовляє на виході. Саме ці незнайомі та малозрозумілі складові країни здалися йому в цей момент причиною невдач: адже він покладався в керівництві ними на інших людей, а ті мають таку огидну здатність робити все не так.

Сталін скривився, уявивши собі ту межуючу з хаосом плутанину, в якій, якщо вірити наявним даним, зараз знаходилася країна.

"Як я міг допустити таке?! – знову збився на самокритику Йосип Віссаріонович. – Невже розслабився, знизив вимогливість?

Він вкотре спинив себе, а потім зусиллям волі спробував загнати емоції в контрольоване русло.

"Так, розслабився, так, довірився ідіотам, так, послабив контроль, так, переоцінив свої здібності, – чесно зізнався лідер СРСР. – Але нині потрібне не самобичування, а виправлення помилок".

Сталін ще раз обдумав існуюче становище з керованістю і, ретельно виводячи літери, записав наступні пункти:

"3. Вибудувати чітку вертикаль влади відповідно до законів воєнного часу, без дублювання, але з жорстким контролем виконання.

 4. Визначити відповідальних за основними напрямками роботи, – продовжив він викладати свої думки, а потім, роблячи невеликі паузи на обмірковування, додав такі підпункти:

        — армія;

        — кадри;

        — евакуація;

        — розвідувально-диверсійна діяльність;

        — літаки;

        — танки та артилерія;

        — боєприпаси;

        — тил;

        — пропаганда;

        — іноземна допомога".

Переглянувши написане, керівник повільно розгладив вуса, відклав олівець убік.

– Армією і кадрами я займуся сам, – уже вголос рішуче промовив він, – і я зможу організувати все так, що у цих кадрів не буде іншого виходу, як тільки на повну котушку виконувати всі перелічені мною пункти. Тепер бірюльки скінчилися. Тепер – війна, і вже по-справжньому "хто – кого"! Жодних пряників, які можна або з'їсти, або лише скуштувати, або відсунути вбік! Тільки батіг, нещадний і караючий! Перевірений на практиці всім моїм, і не тільки моїм, життям!

Сталін зловісно посміхнувся і натиснув на дзвінок. Тут же до кабінету заглянув його секретар Поскрьобишев.

– Зберіть членів Політбюро та Бюро Раднаркому на вісім вечора, – розпорядився керівник держави.

Поскрьобишев відразу пішов, а Йосип Віссаріонович узяв зі столу трубку і знову приступив до ритуалу її набивання та розкурювання.

 

 


Проблема НКВС-ників

 

1941 рік, серпень. Томаківка.

 

"Воронок" Запорізького обласного НКВС уже протягом години шукав у селищі Томаківка вулицю Радянську і ніяк не міг знайти. Це було не підвідомче селище, а щодо часу – вже близько 11-ї години ночі. І більшість людей після спекотного трудового дня умиротворено спали. Непримітну, нещодавно перейменовану на "Радянську", вулицю, більше схожу на зубожілий провулок, у цьому величезному селищі мало хто знав. Принаймні, з того десятка місцевих жителів, яких представникам держбезпеки вдалося зустріти в Томаківці, ніхто не зміг або не захотів направити їх за адресою, що значилася в ордері на арешт. А прізвище ворога народу начальство наказало не розголошувати.

За останні хвилин 20 вулиці повністю спорожніли. Двічі співробітники НКВС заходили у двори, стукали у вікна та просили до смерті переляканих господарів вказати дорогу. Але у відповідь одна стара взагалі не змогла сказати жодного слова, а мужик наполегливо повторював, що він бідняк і член колгоспу, а все його майно перебуває у колгоспній власності.

Врешті роздратовані НКВС-ники зовсім утратили надію знайти потрібний будинок, розвернули машину і, тихо спіймавши облизня, поїхали назад.

– Нічого, завтра приїдемо вдень і з новішою картою селища, – вирішили вони.

"Воронок" бадьоро котився центральною вулицею. Раптом фари вихопили на узбіччі бредучого старигана, якому, мабуть, не спалося.

– Пригальмуй, запитаємо ще в цього: чим чорт не шуткує, – дав шоферові команду лейтенант держбезпеки, який керував операцією і сидів на місці пасажира.

Машина рипнула колодками і зупинилася поруч зі старим.

– Діду, де вулиця Радянська? – з місця в кар'єр запитав лейтенант.

Побачивши "воронок" і форму НКВС, дід спочатку страшенно перелякався. Ноги самі собою зупинилися і стали, як ватяні. В остовпінні він тупо, з виразом жаху на перекошеному обличчі, дивився на офіцера.

– Та не бійся, діду! Твої старі маслаки нам не потрібні. Ми тільки хочемо дізнатися, де вулиця Радянська. Скажи, де вона – і ми поїдемо далі… Ну? – підбадьорливо і з сарказмом усміхнувся лейтенант.

Заспокійливі слова справили свою дію, і старий спробував древніми мізками прокрутити сказані офіцером фрази у зворотному порядку. Перше, що він зміг збагнути, так це те, що варто йому вказати дорогу – і вони поїдуть. Зраділий, дід одразу ж показав вулицю, на якій жив і сам:

– Так ось же вона, через три будинки ліворуч. Їдьте сюди. Ось вона!

Машина рушила у вказаному напрямку, а стариган стрімголов, забувши про свою старість, кинувся геть у протилежний бік і зник у найближчому провулку.

 

 

 

Арешт

 

1941 рік, серпень. Томаківка.

 

Пізнім серпневим вечором у будинку Шаблів панував тривожно-метушливий настрій: батьки готували Петра в дорогу.

– Направлення на роботу не забув? – вкотре діловито перепитав батько. – Паспорт? Гроші? Приписне свідоцтво? Зараз війна – будь-якої миті можуть мобілізувати. Потрібно мати при собі всі документи.

Петро знову перевірив свої папери: все на місці. Тим часом мати принесла з комори згорток:

– Візьми ще сала: мало що – знадобиться, – жінка глянула на сина зі змішаним почуттям любові, жалості та якоїсь приреченості.

Вона простягла вперед загорнуті в пергаментний папір продукти, але не витримала і розплакалася.

1 2 3 4 5 6 7