Така солідна дама. Щоправда, з чорними вусиками.
— Так і так, шановна, — кидаюсь до неї. — Я заплатив гроші за ремонт наперед, віддав майстрам ключі і, не підозріваючи лиха, поїхав загорати у Сочі...
— І як відпочивалося? — ласкаво перепитала дама з вусиками. — Хоча скажу, що й так по вас видно.
— Авжеж, чудово!!!
— А чого ж ви кричите, що чудово? Можна говорити і спокійніше. І, до речі, тихіше. Тут глухих немає. А взагалі, ми раді, що ви так чудово відпочили, — дама подарувала мені золотозубу посмішку.
— Але я не радий за вас! — і я вирішив не дарувати дамі ніяких посмішок. — Ви нічого не зробили з обіцяного ремонту. Ви лише обдерли шпалери й покидали їх напризволяще.
— По-перше, ми не покинули ремонтувати вашу квартиру, а лише відіклали здійснення ремонту на певний час, — суворо, уже без золотозубої посмішки відчеканила дама з вусиками. — А по-друге, не відповідає дійсності ваша усна заява, що ми нічого не зробили. Як нічого, коли ми зняли у вашій квартирі старі шпалери?
Мені забракло слів.
— А далі?..
— А далі... далі ситуація дещо змінилася. Всі хотіли, щоб за час їхніх відпусток ми відремонтували квартири, і наше управління просто не в змозі було виконати за місяць усі замовлення. Ми лише встигли у квартирах поздирати старі шпалери.
— Так ось ви як працюєте?
— Як ми працюємо — не вам судити! — знову стала суворою дама з вусиками. — За минулий місяць ми виконали річну норму за замовленнями і за фінансовими показниками вийшли на перше місце. Як переможцям нам видали оце чудове і світле приміщення. Крім того, всі працівники були премійовані цінними подарунками у вигляді електронних годинників.
— Але ж моя квартира в обідраному стані. Коли ж ви закінчите ремонт?
— Через рік, — бадьоро сказала дама з вусиками. — Як ви поїдете в нову відпустку до Чорного моря. Я сподіваюсь, що й наступного року ви так чудово відпочинете, як і нині. Ось тоді ми й приведемо ваші пенати до божеського вигляду. Себто зробимо із них палац.
І дама з вусиками на прощання цілком щиро і тепло подарувала мені одну із своїх найчарівніших золотозубих посмішок...
Ту посмішку, яку я ніколи не забуду.
ДОВІДКА ДЛЯ МАМОНТА
Що б там не казали, а довідка — се таки велике діло. Хай уже ми, люди, буває, без довідки не можемо кроку ступити, але й мамонти без неї, виявляється, ні тпру, ні ну.
Ось вам на цю тему історійка, яку нещодавно почув автор.
Привозить, значить, одна шахта на товарну станцію вантаж — великий дерев'яний ящик, збитий з грубезних дощок. Приймальник, котрий вантажі оформляв та квитанції, які треба, виписував, і питає: а що там, у ящику? Який-такий вантаж? Хто відправляє?
— Шахта, — одказує головний геолог, котрий і привіз на вантажній машині той ящик. — А в середині — науковий експонат.
— Який ще... е-еспонат? — доскіпується приймальник із самопискою за одним вухом і олівцем за другим. — Залізниця мусить знати, що вона перевозить. Мало хто які спонати понапихає у ящики, а ти — відповідай!
— Кістки мамонта, — одказує відправник. — Глибоко під землею, при проходженні нового забою наші гірники наткнулися на кістяк мамонта. От я і хочу переслати його у Дніпропетровськ, для музею свого інституту.
— Покажіть, — велить приймальник. Довелося відбивати верх ящика.
Подивився приймальник і аж свиснув з подиву.
— Ого, які костомахи!
— Зверху лежать бивні, — пояснює відправник.
— Мені все одно, що кістки, що бивні. Довідка у вас є?
— Яка це... довідка?
— А така... по формі, з підписом і печаткою, що ваш мамонт не хворів бува на різні там заразні хвороби.
— Бачите... ее... шановний, — делікатно пояснює йому головний геолог. — За даними періоду напіврозкладу радіоактивних ізотопів у викопних кістках, останні носорукі гіганти — мамонти та їх супутники — волосаті носороги, печерні ведмеді вимерли в Азії і Європі десь біля десяти — восьми тисячоліть тому.
— Ви мені мозгу не засмічуйте своєю наукою, бо я, може, теж грамотний! — сердито одказує приймальник. — Ви мені дайте довідку, що ваш мамонт був здоровий і не заразить нашу залізницю!
— Бачите... ее... шановний, — ще терплячіше пояснює головний геолог. — У ті часи, коли водилися мамонти, на землі жили наші далекі предки — люди палеоліту. Себто кам'яного віку. І вони не додумалися видати кожному мамонтові по довідці в хобот.
— А ви мені не розказуйте казочки про якихось там кам'яних людей! — вже кричить приймальник. — Чув по радіо, що десь снігові люди є, а про кам'яних — не чув. Та й не цікавить мене, хто коли жив чи живе. Якщо були тоді люди, то й довідки тоді мусили бути. А немає папірця — забирайте свою мамонтяку назад, хай його вам кам'яні люди перевозять!
Робити було нічого, головний геолог, лишивши біля ящика шофера, сам взяв таксі, помчав до знайомого ветеринара. Поставив йому пляшку, розказав про похибку людей кам'яного віку, котрі не додумалися повидавати мамонтам довідки. Ветеринар чарку випив, крякнув, узяв бланк з печаткою і написав таке:
"ДОВІДКА
Дана сія в тому, що даний мамонт ніколи не хворів інфекційними хворобами, здоровий і годиться для перевезення залізницею у вигляді власних закам'янілих кісток і бивнів".
Прочитав приймальник ту довідку і каже головному геологу:
— О-о!.. Це вже друге діло. Довідка — це документ. А то — співати почали... Десять тисяч літ тому жив, кам'яні люди... А бач, папірець з печаткою і добули. Ні, мені довідку дай, а хто коли жив і коли ноги простягав, мене не цікавить. Мені аби мамонт був здоровий і ніколи не хворів.
Витягнув із-за вуха самописку і квитанцію виписав.
І мамонт... тобто закам'янілі його кістки благополучно доїхали до Дніпропетровська і нині лежать в інститутському музеї під склом.
А ви говорите, що довідка — се пустий папірець. А спробував би той вимерлий мамонт благополучно довезти свої викопні кістки без отого папірця ветеринара!
То ж бо й воно!
СПЛЯЧА КРАСУНЯ
В одному НДІ ось яка історія трапилась. Викликав директор завідуючого і каже:
— До нас надійшли дані, що в Енському районі, в такому-то лісі, в урочищі Дрімучому вже кілька літ непробудним сном спить одна принцеса. Нашому інституту доручено зайнятися питанням пробудження даної сплячої красуні при допомозі цілування. Оскільки ваш відділ якраз займається питанням реанімації, вам і пробуджувати дану особу. Командируйте когось із ведучих спеціалістів у Енський район, в та-кий-то ліс, в урочище Дрімуче на предмет цілування сплячої красуні. Застерігаю: цілування дуже відповідальне, а тому раджу вам послати не просто талановитого, енергійного співробітника, а в першу чергу молодого за віком. Він мусить так гаряче поцілувати ту сплячу особу, щоб вона тієї ж миті проснулася. Дійте!..
Повернувся зав у свій кабінет і глибоко задумався: кого ж послати на таке відповідальне цілування?.. Чумака?.. О, він молодий! До того ж — ведучий спеціаліст з реанімації, має ряд наукових праць, але... Алє зараз він у Генічеську, ремонтує піонерський тапір інституту. Треба ж його привести до ладу перед приїздом дітей. Паркани пофарбувати, до туалетних дошки поприбивати... Мда-а... Савченка?.. Теж крупний спеціаліст, але зараз у підшефному колгоспі працює. Послали його, бо більше нікого було послати. Відрядження у Савченка аж на цілий місяць, отже, цей відпадає... Підемо далі... Бобринець. Енергійний, здібний, ерудит. Веде цікаву проблему, але... Де він зараз?.. А-а, на заготівлі сінажа. Більше нікого було послати, довелося Бобринця... Да-а... Хто там ще?.. Ага, Добровольський. Але цього на три місяці забрали підсобним робітником на будівництво кооперативного будинку для працівників інституту... Громов уже з місяць сидить на заводі медичних препаратів. Вибиває якісь деталі для свого апарата... Гм... Хто там ще лишився?.. Ага, Аграбажян. О-о, цей би так зумів поцілувати, що й камінь би ожив, але... Жаль, жаль... Поїхав на республіканський зліт самодіяльних колективів. Прийшла рознарядка: відрядити одного працівника на зліт, бажано, щоб умів танцювати. Довелося Аграбажяна... Оце всі.. Хіба що самому поїхати?.. Але ж завтра треба збиратися на семінар добровільного протипожежного товариства... Сам директор вчора застерігав, що прийшла рознарядка... Доведеться їхати, адже без представника інституту, без доктора наук протипожежний семінар буде несолідним...
Завідуючий у глибокій задумі вийшов у коридор.
Да-а... Задача. І треба ж було тій принцесі заснути у тім лісі!.. Іде він коридором, аж навстріч інститутський швейцар. Схопив його зав за рукав.
— Ради бога, Дормидонтовичу, виручайте. Всі науковці в роз'їзді, сам я теж завтра їду, а діло горить. Ми вам випишемо відрядження як старшому науковому співробітнику, все оплатимо... Тільки їдьте, не підведіть інститут. Куди?.. В Енський район, в такий-то ліс, в урочище Дрімуче. Поцілуєте там якусь сплячу красуню, тільки й ділов!.. Ну, ну, не прибіднюйтесь, який ви старий? Скільки вам? Літ сімдесят?.. Вісімдесят вісім?.. Ну й що? А на вигляд ви ще — ого-го!.. А красуня спить, все одно в першу мить не побачить, хто перед нею... Тільки цілуйте її гаряче, як ото колись у молодості цілували дівчат. Щоб вона затремтіла і враз ожила... Ну, щасливого!..
ДОБРЕ БУТИ БОГОМ
У неділю вранці Кирик врочисто сказав дружині:
— Сьогодні ділимо нелегкі сімейні клопоти порівну. Ти вибиваєш килими, а я — лінь з нашого вітрогона!
Дружина згорнула килим, зітхнула і потягла його у двір, а Кирик, зручніше всівшись на дивані, вирішив нарешті-таки зайнятися сином.
— Ну, малий, у який сьогодні клас ходимо?
— У п-п'ятий...
— Та-ак... Похвально. Ростемо ж ми, як кажуть... Ніби вчора у дитсадку був, а це вже у п'ятий шмаляє. Летить час... Ага... Ну, а що ото там зубриш?..
— Про Ап-Аполлона... — син аж розгубився від раптової батькової уваги. — Ми по історії мі... міфи вчимо...
— Треба, брат, і міфи вчити, — повчально прорік батько. — В житті, як я часто повторюю, все знадобиться. Ну, а хто він такий, той... мм... Які діла натворила та особа, що аж в історію для п'ятого класу влипла? Яка в нього штатна посада?
— Аполлон — бог муз, син Зевса.
— Похвальних батьків синок. Вчився, мабуть, добре, не сачкував, як ось ти, от і маєш — бог муз.