Та й день був надто гарний, аби ворушити своє минуле та дошукуватись першопричин, а чого ж це він такий канітельний?
Цебрик вдихнув на повні груди повітря і, безтурботно посвистуючи, подався у провулок між дитсадком та музшколою, аби прилити своє звільнення з лабораторії.
Загледівши Цебрика, Люська жалісно зморщилась і, задерши полу халата, потяглася краєчком до очей.
— Твоє соба-ача-а... — затягла вона. — Щоб воно було...
Цебрик спинився як укопаний.
— А що сталося?
— Ту-уфлі-і ізтри-изло-о... — Люська, здається, навсправжки плакала. — Моде-ельні... Паризькі на платформі. Я їх дістала по великому знайомству... І — згризло-о...
— Нічого не вдієш, — незворушливо відповів Цебрик. — У Бімка ріжуться зубки.
— Зубки?!! Щоб воно тобі здохло!!. — на увесь затишний завулок між дитсадком і музшколою закричала Люська. — Радість яка, зубки у нього ріжуться. А туфлі мені не з неба впали, п'ятдесят за них дала та сім на лапу сунула. А він... зубки!.. Хоч би собача було путнє, а то...
— Не "а то", — передражнив її Цебрик, — а — справжній фальшивий сетер. Це перше. Тепер друге: не кричи, бо заважаєш дітям музику вивчати. І третє: гроші тобі за туфлі я поверну. Як зароблю, звичайно.
Почувши, що збитки будуть відшкодовані, Люська ураз розм'якла, подобріла і навіть дістала дві пляшки "жигулівського".
— Хіба ж я кричу? — Люська вправно зубами відкрила пляшки і вилила пиво у два кухлі. — То в мене такий голос... Пригощайся, Родя, — піднесла вона кухоль. — Спеціально для тебе холодненьким запаслася. Пий. Хіба я кричу? — повторила вона з усмішкою. — Просто обидно: п'ятдесят рубчиків угатила, а воно згризло... У нас хоч і дружба, Родя, а гроші є гроші.
— Сказав поверну і не шуми!
— Та хіба ж я шумлю? — Люська томно закотила очі. — Та, може, в мене сьогодні романтизм на душі. А собача твоє... О!.. — ляснула себе по лобі. — Забула. Я ж його з собою забрала, боюся вдома лишати, бо ще спальний гарнітур згризе, — з цими словами Люська трохи піднялась над ящиком, на якому, сиділа, шаснула в нього рукою і витягла за шкірку Бімка. — Ось, забирай свого розбійника. Такі туфлі, зануда, перевело нінащо. Тільки заради нашої з тобою дружби, Родю, не прибила це щеня. Та й серце м'яке маю, можна сказати, чуйне.
Бімко, загледівши Цебрика, замахав хвостиком, а увесь його радісно-винуватий вигляд так і говорив: "І чорт мене підштрикнув зв'язатися з її туфлями! Більше не буду... Ну візьми ж мене на руки, виручи від тієї вовчиці..."
Цебрик підхопив собача на руки.
— Ти ж що це, фальшивий сетер, бешкетуєш в чужій квартирі? Ось я ж тобі дам!..
Бімко, опинившись на руках у Цебрика, аж заскавулив од радощів і намагався вдячно лизнути у щоку свого рятівника. Цебрик сміявся, відхиляючи голову від собачого язичка.
— Ах, Родя, Родя... — зітхнула Люська. — Тобі, я бачу, собача дорожче за мене. І коли ми вже вияснимо свої відносини?
— Та щось не хочеться собі настрій псувати, — Цебрик допив пиво. — Та й потім... Я тільки-но позбувся однієї халепи. А хто з однієї халепи відразу стрибає в іншу?..
— Ти мене, Родю, без ножа ріжеш! Я щодня запасаюсь для тебе свіжим "жигулівським", а ти, як кажуть, ні куєш ні мелеш!..
Цебрик тільки головою похитав.
— Невже мені ціна якась там пара пляшок "жигулівського"?
— Ах, Родя!.. "Жигулівське" я тобі від щирого серця...
Зненацька у провулок вскочила легкова автомашина, розвернулась біля бочки, завищала гальмами, спинилась і з неї вийшло троє.
Всі з чемоданчиками, у білих халатах.
— Ой?.. — схопилася за серце Люська. — Шпигає... І чого б це?..
Троє підійшли і чемно привіталися.
— Вам пивця? — удавано безтурботним голосом запитала Люська і, шаснувши рукою в ящик, витягла три пляшки "жигулівського". — Пригощайтеся, свіженьке.
— Нам з бочки, — попрохав перший чоловік і дістав посвідчення. — Санінспекція...
Двоє його супутників почали діставати з чемоданчиків якісь трубки, колби.
— І яка ж це вже трясця на мене наговорила? — закричала Люська на увесь завулок. — Та щоб їй, зануді, ні щастя, ні добра не було! Та їй-же богу я не розводжу пиво! І прального порошку, щоб пінилось, не добавляю. Хтось підкопується під мене, я-аму риє... А-а-а... Не розбавляю, не розбавляю-у-у...
Люська плакала і лаялась водночас. Заплакане обличчя її зробилося грубим, негарним, наче стара вилиняла ганчірка.
Цебрик дістав десятку, тицькнув її Люсьці.
— Це — за "жигулівське", яким ти іноді мене пригощала. Бувай!
— Куди ж ти-и?..
Цебрик махнув рукою.
— Як кажуть: ми підем, де трави похилі...
І, прихопивши Бімка, гайнув геть із затишного завулка між дитсадком та музшколою. І ще довго у вухах його стояло:
— Не розбавляю... А-а-а!.. Якась зануда накапала. Не треба аналізів, не треба-а... Я хімії не терплю-у-у...
16
"Щеня треба брати тільки від чистокровних високопородних собак, що мають родовід (принаймні чотири коліна). У родоводі вказують оцінку за екстер'єр предків щеняти та їх польові якості. Чим більше предків з польовими (робочими) дипломами, тим більше гарантії, що ваш вихованець успадкує ці робочі якості".
— Чув, Бімко? — Цебрик потряс книгою "Мисливські собаки". — Он, виходить, у яких собак треба брати щенят. Щоб предки були з дипломами. А ти хто? Де твої дипломовані предки, га?
Бімко, не відаючи, що в нього немає предків з дипломами, перевернувся на спину і на радощах замахав усіма чотирма лапками. А, може, те перевертання на спину й підняття чотирьох лапок означало: "Здаюсь!.. Немає в мене знатних предків!.."?
— Ех ти, недипломована дворняга! Ну та гаразд, махай, коли тобі охота ноги задирати, а я ще почитаю. Про собак, а так інтересно пишуть.
— "Свідоцтво, яке видають на щеня, — це документ-довідка, де вказують породу, стать, масть, дату народження, кличку, номер тавра на вусі, власника собаки та його адресу: батьків собаки, дідів, бабів, прадідів та прабабів (чотири коліна)".
— Ну да-ають!.. — Цебрик весело сміявся, а Бімко дзиґою вертівся навколо нього, підстрибував, дзявкав і, здавалося, теж сміявся...
— Ти чуєш? Ану назви мені своїх дідів, бабів, прадідів і прабабів! Де вони? Де їхні адреси, дипломи, грамоти, медалі?..
Бімко, вдячно дивлячись Цебрику в очі, дзявкнув коротко, що означало: "А дідько їх знає, де мої собачі діди, баби та прадіди з прабабами!" і безтурботно вертів куцим хвостиком.
— Побалакай з тобою! — махнув Цебрик рукою і знову заглибився у книгу.
— "Придбавши щеня, — читав він поради власникам собак, — пам'ятайте, що від вас залежить, яким виросте собака. Основа догляду за ним — це калорійні корми, прогулянки, сонце, купання, санітарний стан його куточка та своєчасне і наполегливе дресирування".
— Ну пишуть! — відіклав Цебрик книгу. — Прямо хоч кухаря та няньку наймай собачаті. Та якби тобі, — це було мовлено на адресу автора книги, — підсунули дворнягу за шістдесят карбованців, то не виспівував би соловейком!..
Бімко дзявкнув, що означало повну згоду зі своїм хазяїном.
— Ех ти, фальшивий сетер!..
Цебрик посміхнувся, взяв аркуш паперу, кольорові олівці і заходився старанно виводити:
ДИПЛОМ № 01
Котрий, хоч і саморобний, але з усією відповідальністю засвідчує, що Бімко є СПРАВЖНІМ ФАЛЬШИВИМ ГОЛЛАНДСЬКИМ СЕТЕРОМ. А тому доручається йому — щеняті Білкові — вирости і започаткувати собою рід найсправжнісіньких фальшивих сетерів і, отже, надалі в роду його будуть дипломовані баби та діди та інші високопоставлені собачі родичі.
— Чув, Бімко? — звернувся до собачати. — Гляди мені, не підведи. І щоб віднині знав: ти не якась там дворняга без роду-племені, а дипломований пес, засновник майбутньої династії фальшивих сетерів! Ось так, брат!
Папір, чи то пак "Диплом № 01" приколов у кутку, де лежала підстилка для Біма, потім пішов на кухню (Бімко біг за ним і, радісно повискуючи, намагався схопити Цебрика за ногу), дістав у холодильнику пакет молока, підігрів його в каструлі і хлюпнув теплого в блюдце.
— Давай, Бімко, обідай та набирайся сил, бо перед тобою велике завдання стоїть: новий рід фальшивих сетерів започаткувати.
Бімко, швидко-швидко помахуючи хвостом, хлебтав молоко, а Цебрик, сівши на стілець, дивився на нього і думав щось своє.
Зайшла мати.
Зітхнула.
— Що ти собі думаєш, синку?
— Тільки, мамо, без оцього самого... — схопився син, — без нотацій, дорікань і гіркого зітхання.
Мати з тривогою глянула на сина.
— Знову розрахувався?
— Знову.
— І це вже в котрий раз?
— Не рахував, ма, — син дивився на матір весело, — ти ж знаєш, я ще зі школи з математикою не в ладах.
— Знову будеш шукати?
— Ага, сам себе... А може, поїду десь на новобудову. А чому? Хіба я гірший за інших? А поки що ось Бімка треба напоїти і на ноги поставити. У нього хоч і чотири ноги, а бач, ще не міцно на них стоїть.
Мати головою похитала, нагадала, що синові тридцять. Скоро буде.
— Двадцять шість мені, — уточнив син.
— Двадцять шість, а ти... Ти із собачам граєшся. Малим.
— Не хвилюйтеся, мамо, собача виросте.
І ніби на підтвердження цих слів, Бімко, на мить відірвавшись від блюдечка, дзвінко гавкнув.
— Ну ось бачте, мамо, воно вже й гавкати може! — вигукнув син. — Ну, а гавкати тямить — не пропаде. Як кажуть, відгавкається...
Мати зітхнула (це вкотре вже!), глянула на сина, на його доброзичливе обличчя зі світлими, наївно-добрими очима, посміхнулася, (і хто це їй сказав, що в неї непутящий син? Таке наговорюють!), вийшла з кухні.
А Цебрик, дивлячись, як справжній фальшивий голландський сетер хлебче молоко, тихо замугикав:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
"А чому б і не піти? — подумав він згодом. — Або й поїхати... Туди, де в росах ясна далина..."
Щось веселе намугикуючи, пройшов він у кімнату, дістав з етажерки учнівський зошит, видер з нього аркуш і, не присідаючи, а тільки спершись об край столу, заходився швидко писати.
— Ма! — крикнув він, закінчивши писати, крикнув весело, дзвінко: — Знайди мені чисту сорочку, я їду!
— Куди?.. — сполошилася мати.
— За тридев'ять земель, в тридесяте царство на одну романтичну новобудову. Ось виклик, — і простягнув матері аркуш, видраний з учнівського зошита. — Запрошують добрі люди.
— Який це ще...