"Ми підем, де трави похилі..."

Валентин Чемерис

Сторінка 8 з 10

— нетерпляче вигукнула Люська. — Петриківська спальня. Новинка! Мода! На експорт готується. Тисячу дев'ятсот дев'яносто дев'ять відвалила плюс...

— Чув, чув уже, — поспішно вигукнув Цебрик. — Плюс двадцятка на лапу, та доставка.

— Признайся, мову тобі відібрало? — Люська квітла, Люська червоніла і полум'яніла, як мак. — Ах, яка красота! Ні, ти тільки подивися. Королівська спальня. Та дивися, дивися, чому ти очі опускаєш? На мужчин спальня знаєш як діє? А поглянь на оці ліжка. Ах, які ліжка! Тільки б те й робила, що спала, спала!.. Ах, які ліжка!.. Перше твоє, а то друге — моє. — Люська цнотливо опустила очі. — Хі-хі...

Вдала, що соромиться, намагалася (як колись ото піч колупали дівчата на виданні) колупати петриківську меблю і — полум'яніла.

Цебрик мовчав і не рухався.

Люська звела очі.

— Ах, я така самотня у цій спальні!..

І, засміявшись, впала на ліжко.

— Ну... подивись на мене: іде мені ця спальня? Ах, Родя, який ти, їй-богу, непутящий! Правда ж, я у цій спальні похожа на Ве-енеру?

— Та... трохи...

Підбігло цуценя і заляскало хвостиком Цебрика по ногах. Цебрик нагнувся, взяв собача на руки.

— Так я той, Люсько... На хвилину забіг. По ділу. Чи не можна у тебе поки що лишити Бімка? — Люська тіпнулась, Цебрик зрозумів її рух по-своєму, поспішно додав: — Але всього на кілька днів.

— Ну спасибі, — Люська кусала пишну свою губу. — Спасибі, що довіряєш мені своє собача. Я зворушена. Мерсі!..

— Пардон! — буркнув Цебрик і...

... І кулею вилетів із модерної спальні (1999 крб. плюс 20 крб. на лапу плюс 20 крб. перевозка), потім — зі швидкістю все тієї ж кулі вилетів із квартири (кооперативна, з усіма вигодами плюс ванна, викладена чеською плиткою)...


12

Ай-ай-ай!..

Такого, прямо скажемо, не зовсім етичного вибрику од свого героя автор аж ніяк не чекав.

Більше того, автор починає підозрювати, що герой його і справді непутящий. Та й до того ж, зовсім не шурупає (даруйте таке слівце!) у виробах меблевої промисловості. Це ж треба, такий пречудовий спальний гарнітур, останній крик моди, до того ж в експортному варіанті, так ось таке диво і не відзначити.

Автор цілком згоден з Люською Незайманою, що спальний гарнітур в петриківському народному стилі — це справді чудова, оригінальна, гарна і зручна річ, котра нарешті прикрасить наші не зовсім упорядковані спальні. Це одне з досягнень наших мебльовиків, і автор просто вітає їх з успіхом!

Як ото воно в нас буває. Випустить мебльова фабрика, приміром, невдалий гарнітур (у шафах дверці розхитані й не зачиняються, з усіх усюд виповзають шурупи, як ото перед бідою пацюки пруть з корабля, що ось-ось потоне, шухляди не лізуть або, навпаки, не витягнеш їх і трактором, полки провалюються, бо короткі, а вигляд... вигляд такий, що тільки сліпим і купляти). Так ось, якщо трапиться таке, і фабрика випустить раз за кілька десятиріч подібну штукенцію, боже мій! — який крик здіймається: халтурщики!.. Бракороби!..

А постараються мебльовики і бач яка реакція. Хоча б того ж Цебрика. А хіба мебльовикам легко буде працювати після такого байдужого ставлення подібних цебриків до спальних гарнітурів?

А це зайвий раз свідчить про те, що в інститутській лабораторії, де працює Цебрик, вкрай незадовільно поставлена пропаганда кращих зразків вітчизняної меблевої промисловості.

Тому бідолашному автору нічого не залишається робити, як просити пардону в мебльовиків за такий вчинок свого непутящого героя...


13

А втім, Цебрику зараз не до спальних гарнітурів. Другого дня вранці, переступивши поріг лабораторії, Цебрик побачив гурт співробітників, котрі щось уважно вивчали на стіні. Заінтригований, Цебрик підійшов і собі ближче. Побачивши його, працівники лабораторії почали мовчки розступатися, а дехто, вдавши, що він просто незнайомий з ним, а їда дехто боком, боком посунувся і чкурнув геть од молодшого лаборанта, як од прокаженого. Коридор вмить спорожнів.

Цебрик підійшов ще ближче до дошки оголошень і прочитав:

НАКАЗ № 38

Працюючи мийником лабпосуду, мол. лаб. Цебрик Р.Д. зарекомендував себе як...

"А-а, — подумав Цебрик і позіхнув: — це все ще висить вчорашній наказ... До речі, треба піти в касу й одержати гроші, котрі я витратив на того фальшивого сетера".

Так він подумав і хотів було йти далі, вниз, у льох, як йому здалося, що вчорашній наказ був номером менше: не 38, а 37.

Відчувши щось неладне, Цебрик повернувся назад і дочитав наказ. Ось що в ньому писалося далі:

"... зарекомендував себе як недобросовісний і несумлінний працівник, котрий по-халатному ставиться до виконання своїх прямих обов'язків у вигляді миття лабпосуду.

Систематично спізнюючись на роботу, Цебрик Р.Д. дійшов до такого страшного факту як прогул, котрий він успішно здійснив 25 травня ц.р., коли замість миття лабпосуду він безвідповідально тинявся на привокзальній площі.

Крім того, Цебрик Р.Д. відзначається рідкісним брутальним, а часом і хамським ставленням у поводженні зі своїми колегами і займається сперечаннями із керівництвом лабораторії і зовсім не реагує на батьківську турботу щодо поліпшення його морального обличчя.

Також Цебрик Р. Д. по-халатному ставиться до виконання громадських обов'язків, навантажень та доручень. А якщо й виконує їх, то — недобросовісно.

Враховуючи таку поведінку Цебрика Р.Д. ,

НАКАЗУЮ:

Премію в розмірі 60 крб. , виділену Цебрику Р. Д. попереднім наказом № 37, як незаслужену, анулювати, а Цебрику Р. Д. оголосити сувору догану.

— Здорово! — вигукнув Цебрик Р.Д. , прочитавши наказ № 38. — І головне — точно. Прогул справді був. І замість миття лабпосуду я справді тинявся.

Намугикуючи "Ми підем, де трави похилі, де зорі в ясній далині...", Цебрик чомусь пішов не за адресою, тобто не туди, де похилі трави і ясна далина, а рішуче повернув до кабінету Пав-Пава.


14

Шеф зустрів Цебрика ввічливо. Навіть співчутливо.

Хоч сідати в кабінеті, як завжди, і не запросив, але сам встав, вийшов з-за столу і, підійшовши до молодшого лаборанта, по-батьківському поплескав його по плечу.

— Розумію, розумію... — м'яко почав шеф і навіть зітхнув і навіть процитував свою покійну бабусю: — в цю хвилину тобі зараз нелегко, на душі відчай і, як казала моя бабуся, тьма єгипетська. Та й кому принесе радість сувора догана? Але я... — тут голос шефа задзвенів упевненістю і світлим оптимізмом: — я вірю, що ти знайдеш у собі сили, щоб перебороти минуле і подальшою самовідданою працею спокутувати свої... ее... гріхи. Чи-то пак, помилки. Коли треба, наш дружний і згуртований колектив візьме тебе на поруки і спробує тебе навіть перевиховати. Одне слово, я глибоко переконаний, що ти хоч і пропаща людина, але — не зовсім. З тебе ще вийде достойний мийник лабпосуду!

— Я зворушений таким батьківським піклуванням про моє подальше зростання як мийника лабпосуду, — в тон йому відповів Цебрик. — Ось тільки 60 карбованців, котрі я виклав за щеня, мені досі ніхто не повернув. А це майже моя місячна зарплата.

Шеф з подиву аж відступив назад.

— Това-аришу молодший лабора-ант, — протягнув він вражено. — Купівля щенят на базарі — то ваша приватна справа. З яких це пір і, головне, з яких це фондів інститут буде оплачувати вам собача? Логіка тут є?

Цебрик змушений був визнати, що логіки тут немає.

— Використання державних коштів з метою власного збагачення суворо карається законом! — вигукнув шеф. — А ви хотіли за державний рахунок купити собі собача. Ай-ай-ай!.. Логіка тут ночувала?..

Цебрик змушений був визнати, що логіка тут і близько не ночувала.

— Так знайте, Цебрик! Знайте і затямте і на носі своєму зарубайте: я нікому — ні рідному братові, ні сватові — нікому не дозволю розтринькати бодай копійку державних грошей! Ясно? А щодо догани, то... нічого не поробиш, — шеф безпомічно розвів руками. — Прогул був?

— Був, — чесно зізнався Цебрик. — Ви навіть персонально мене застукали, коли я тинявся на вокзалі в робочий час.

— Ну тут мої... гм-гм... заслуги скромні, — шеф почав було самопринижуватись, але Цебрик вирішив цього не допустити.

— Ні, ні, ви особисто мене спіймали на місці сачкування. Я тинявся на вокзалі, а ви, — Цебрик дивився на шефа ясними, невинно-чистими очима, — вели під ручку яскраво-руду, але симпатичну молодичку. Щоправда, вели теж у робочий час. І навіть наспівували їй, куди ви зараз підете. Пам'ятаєте: ми підем, де трави похилі, де зорі в ясній далині...

— Ну знаєш... — шеф швидко закрокував по кабінету. — У тебе якась нездорова пристрасть до несуттєвих і нехарактерних деталей, які ніякого відношення не мають до роботи нашої лабораторії. Та зрештою який з мене співак?

— Співали ви, звісно, фальшиво, — підтвердив Цебрик. — Якби, приміром, ваша дружина прослухала той ваш спів на вокзалі, то вона б за голову вхопилася: "Боже мій!.. — вигукнула б вона. — Хіба можна таку прекрасну пісню і так співати?!" І я думаю, — вів далі Цебрик, ласкаво позираючи на зблідлого шефа, — що ваша дружина обов'язково б навчила вас, як треба співати. О, ви б у неї заспівали зовсім би іншим голосом!..

— Ну, ну... знаєш... не кожен має вокальні дані, — самокритично визнав шеф. — Приміром, як мене не вчи, а Карузо з мене ніколи не вийде.

— Я теж так думаю, — згодився Цебрик.

— Гм-гм... мене така одностайність радує, — шеф сів за стіл і почав гортати якісь папери, не забувши побажати Цебрику щасливої дороги.

— За власним бажанням, — додав Цебрик, виходячи з кабінету.


15

І ось після всіх перипетій Родіон Цебрик з трудовою книжкою в кишені (у відділі кадрів інституту довго шукали місце, аби де приткнути ще одне: "Звільнений за влас. бажанням" і нарешті вклеїли вкладку й зітхнули: "Шкода, що немає у нас музею літунів. Ваша трудова книжка стала б там найрідкіснішим експонатом. Допоки ж ви будете літати?.." Цебрик пообіцяв їм нарешті приземлитися, але — як буде підходящий аеродром) так ось Цебрик вийшов з вогкого льоху лабораторії на сонячну вулицю і враз ожив... Ну ось, ще один етап його непутящого життя лишився позаду. А попереду... А втім, як бути далі, зараз думати не хотілося.

4 5 6 7 8 9 10