Не поїду я більше на ту Північ, хай їй трясця! Мерзлою рибою годує. Їжте, мамо, делікатес! А щоб тебе пранці їли з твоїм делікатесом!..
Цебрик, все ще сміючись (і враз життя од того сміху здалося гарним, сонячним), підхопив важенний "чамайдан" та клунок і тільки рушив, як віч-на-віч зіткнувся з... шефом.
І хто б міг подумати, га?
Шеф, живий шеф Пав-Пав, увесь розчервонілий, аж помолоділий, приємно-зворушений, галантно вів під руку гарненьку, яскраво-руду молодичку, теж розчервонілу, пишнотілу.
Шеф (подумати тільки: сам шеф!) нахилявся до неї і наспівував хоч і грайливо, але — немилосердно фальшивлячи:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
І тут вони зустрілися: з одного боку молодший лаборант Цебрик з "чамайданом" та клунком, а з другого — шеф Пав-Пав з гарненькою яскраво-рудою молодичкою...
Це сталося так несподівано (особливо вокал шефа, грайливо-фамільярне: "Ми підем, де трави похилі..."), що Цебрик, зіткнувшись лицем до лиця з шефом, незчувся, як і сам з переляку заспівав:
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені...
Проспівав, прикусив язика, та було вже пізно.
Шеф, уздрівши молодшого лаборанта, почав ураз наливатися буряковим соком, живіт його загрозливо заколихався.
— У р-робочий час виспівуєш? — зашипів він, просвердлюючи Цебрика сердитими очима. — Оце так ти миєш довірену тобі посуду в моїй лабораторії?
Викрикнувши цю гнівну тираду (подумати тільки в робочий час невідомо де тиняються працівники лабораторії), Пав-Пав непомітно відступився від яскраво-рудої симпатяги-молодички, котру щойно так граційно вів під руку і якій навіть виспівував, куди вони підуть.
— Відповідайте, Цебрик! — на всяк випадок шеф перейшов на "ви". — Сачкувати надумали? Прогули мені влаштовуєте? Пісеньки про любов тут виспівуєте замість того, щоб мити пробірки на своєму робочому місці?
Цебрик нарешті прийшов у себе і, щоб не розсміятися, вдав, що страшенно зляканий.
— До м-мене приїхала... ага, тітка приїхала! Аж із самої Півночі. І я прийшов її зустрічати. І ось... зустрів, — Цебрик поставив "чамайдан" та клунок, кинувся до тітки і цмокнув її в щоку. — З приїздом вас, дорога тіточко! А ми вас так ждали, виглядали. Як там на Півночі життя-бутя? З білими ведмедями, мабуть, зустрічалися?
— Та ти — що-о-о??! — отетеріла тітка. — Ти чого це мені, шпінгалет, підморгуєш? Що я тобі, дівка? Про білих ведмедів заспівав. Сам іди з ними зустрічайся!..
— Заспокойтеся, тітонько... Розумію, стомилися в дорозі, нерви і той... не витримали. Зараз ми таксі схопимо і — фур-р-р — заспівав Цебрик якомога ніжніше. — А білі ведмеді хай собі ходять, бог з ними!
— Гм... Я не розумію, — знизав плечима шеф. — До вас щодня хтось приїздить. То бабуся, то дядько, а це вже тітка...
— Чи ж я винуватий, що багатий на тіток та дядьків? — Цебрик дивився на шефа чистими, світлими очима і такими наївно-добрими, ідо шеф почав заспокоюватись.
— Ну... треба ставити своє керівництво до відома, коли з роботи зриваєтесь.
— Обов'язково надалі буду вас ставити... Тобто не вас ставити, а вас до відома ставити, — заспівав Цебрик з безгрішною посмішкою. — А до вас, я бачу, теж тітка приїхала?
— Гм... Родичку проводжаю, — шеф щось ще пробурмотів нерозбірливе, потрюхикав далі, схопив якусь жінку під руку і та ледь не огріла його сумочкою.
— Пардон!.. Обізнався, — і шеф зник у натовпі.
Цебрик повернувся до тітки, весело глянув на неї.
— Ну, тьотю, підемо далі.
— Яка я тобі т-тьотя??! — сахнулась од нього тітка. — В родичі набиваєшся?.. Бачила я таких на Півночі! Один теж до мене примазувався, всі мої бублики погриз і змотався. Ану давай чамайдан! Теж мені — племінничок знайшовся!..
Тітка схопила "чамайдан" та клунок і гайнула з такою, завидною прудкістю, що Цебрик аж свиснув із подиву.
— О-о, дає! А обіцяний карбованець?..
Тітка ще прудкіше налягла на ноги і під обурливі крики пасажирів на зупинці полізла з "чамайданом" та клунком у "транвай".
9
У напівтемному коридорі цокольного приміщення, якраз біля кабінету шефа, на дошці наказів та об'яв, пришпилений чотирма кнопками, з'явився
НАКАЗ № 37
Працюючи мийником лабпосуду, мол. лаб. Цебрик Р.Д. зарекомендував себе на відведеній йому ділянці роботи як добросовісний, акуратний, активний і дисциплінований працівник. Крім того, ми знаємо Цебрика Р.Д. як чуйного, задушевно-сердечного товариша у ставленні до своїх колег і лабпосуду, биття якого у нього майже не спостерігається, а чистота лабпосуду тільки відмінної якості.
У зв'язку з цим, а також враховуючи великі заслуги Цебрика Р.Д. у галузі миття посуду й за активне впровадження нової технології в процес роботи і своєчасне виконання громадських навантажень
НАКАЗУЮ:
Преміювати мол. лаб. Цебрика Р.Д. грошовою премією в розмірі 60 (шістдесят) карбованців.
Директор НДІ (підпис).
10
"Ми підем, де трави похилі, де зорі в ясній далині... — намугикував Цебрик, спускаючись вранці вищербленими східцями в лабораторію. Східців було дев'ять у цокольному приміщенні, де знаходилась лабораторія, і ще вісімнадцять вели у льох, де була мойка. — І рученьки білі насняться мені..."
— Чого це ти, Цебрику, так сьогодні виспівуєш? — дивувалися співробітники, котрі раніше навіть і не підозрівали, що молодший лаборант та має такі вокальні дані.
— Ще б пак! Наказ № 37 читали? Про мої "видатні заслуги в галузі миття лабпосуду"? Отож і ви на моєму місці заспіваєте після таких видатних досягнень.
На душі було відчайдушно-весело, а чому — піди розберися. Хіба може що трапиться цього дня, а то б чого це його так тягло до співів? А втім... що може трапитись у вогкому, з грибками на стінах, льосі, де треба день у день мити лабораторний посуд?.. Навіть у самій лабораторії нічого щодня не трапляється, ба навіть за рік. А вона ж знаходиться вище, у цоколі. Та ба, в самому інституті, а він над лабораторією здіймається дев'ятьма поверхами з бетону, скла, алюмінія і пластика, так ось і в тих дев'яти поверхах протягом року нічого не трапляється. А що вже тоді говорити про льох, у якому миють брудні пробірки?
Цебрик зняв піджак, надів синій вогкуватий халат.
— Ну, алхіміки, багато закаляли посуду? Рухайте науку, а я митиму. Дивись, кудись і дійдемо.
Взяв щітку, хімікалії, підійшов до мийниці. Але мити не хотілося. Все щось на співи тягло.
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
Життя, як гроза у спекітний день, стороною проходить. Десь на обрії сині хмари, там гримить, блискає, а тут...
— І все ж таки... В чому смисл життя? Куди йти, де ясна далина чекає непутящого Цебрика?
Мовив уголос і сам того не відчув. Застукотіли каблучки, мигнули на східцях стрункі дівочі ноги. З'явилася Таня, старша лаборантка.
— Це ти, Цебрику, цікавишся, куди йти? — ледь насмішкувато запитала вона. — Я тобі зараз підкажу: у цоколь до шефа!
— Що я там не бачив?
— Не знаю. А взагалі — вітаю тебе з премією. І як це ти...
— Що?
— Ухитрився аж шістдесят карбованців відхопити?
Цебрик засміявся.
— Треба читати накази. Там ясно сказано: за видатні заслуги в галузі миття лабпосуду. Ясно?
— Та ну тебе! — пирхнула Таня. — Теж знайшли видатні заслуги. У нас шеф просто романтик.
— Я не сказав би цього. Здається, він дуже практичний чоловік. Та гаразд. Чого він кличе?
— Не знаю... — Таня оглянулася і, зробивши лячне личко, шепнула: — Він злий, як мегера. На всіх кидається. У-у-у...
— Зараз піду подивлюся, чого він там...
— І тобі ото не страшно? — аж зойкнула Таня. — У нас до тебе мийником працював один пенсіонер. Він до пенсії десь на Півночі був, з білими ведмедями віч-на-віч зустрічався, то до шефа йому йти було не страшно. Мужній був чоловік. Мені, казав він, після білих ведмедів, Пав-Пав, що кошеня...
— А я навпаки: до білих ведмедів збираюсь, то мені, сама розумієш, потрібний гарт.
— Веселий, — чмихнула Таня. — Побачимо, що ти у шефа заспіваєш!
Цебрик підморгнув дівчині і заспівав:
Ми підем, де трави похилі...
І пішов. До шефа.
— Можна, шеф? Кликали?
Пав-Пав, угледівши сяючого Цебрика з безгрішною посмішкою на обличчі, так і схопився з-за столу.
— Кликав? — передражнив він Цебрика. — Затям: я не кличу. Я — наказую!
— Так ось я і з'явився згідно з вашим наказом, — сяяв Цебрик.
— Ти... ти — що?
— А ви — що? — безневинно запитав молодший лаборант.
— Ні, це я тебе питаю — що?
— І я питаю — що?
Пав-Пав вибіг з-за столу, маленький, повненький, він, здавалося, покотився навстріч Цебрику.
— Ти... ти справді дурник чи вдаєш із себе дурника?
— Це ученість можна вдавати, — дивлячись прямо в очі шефу, відповів Цебрик. — А глупість кожен намагається як не дипломами замаскувати, то — посадою.
Шеф так і тіпнувся.
— Це — шпильки? Ви маєте на увазі...
— Ні, це, очевидно, ви маєте на увазі вчорашнє...
— Так, саме вчорашнє я і маю на увазі, — підкреслив шеф. — І думаю, що вам від учорашнього не поздоровиться.
— Так я ж вам казав: тітка з Півночі приїхала, — вигукнув Цебрик все з тією ж сяючою посмішкою. — Її там струганиною вгощали. Із мерзлого лосося...
— Яка в диявола тітка? Який мерзлий лосось? — шеф метнувся в куток, де стояла корзинка для сміття, нахилився над нею і повернувся із... собачам, котре злякано скімлило.
Цебрик хитнувся вперед і застиг: Бімко? Але чомусь непохожий. Бімко був білим, з рудими підпалинами і чорним вухом, а це собача все геть чисто брудно-рудувато-рябе... А ось піввуха чорні...
— Що це???! — шеф перед носом у Цебрика затряс собачам, котре жалібно заскавулило. — Що, питаю? Ну?!
— Со-обача... — Цебрик подумав і додав не зовсім упевнено: — Здається... здається, дворняга.
— От іменно: дворняга! — зі злою врочистістю вигукнув шеф. — Це та сама дворняга, яку ви вчора мені підсунули під виглядом... Так, так, під виглядом голландського сетера-гордона. А ця гидота... — шеф знову затряс собачам, ніби хотів з нього витрусити якісь вагомі докази своєї правоти. — А ця дворняга такий же голландський сетер, як я, приміром, індійський махараджа!
Цебрик знизав плечима.
— Щодо вас, то вам, звісно, самому видніше, хто ви є насправді, а ось щодо щеняти...