Дари пігмеїв

Олег Чорногуз

Сторінка 5 з 45

Шестирічний Альберт, глянувши на екран телевізора і побачивши там Роксану, висловив про неї свою думку. Відмінну від думок багатьох чоловіків, яким подобалася телезірка:

— Погана тітка!!! — і плюнув у бік телевізора. — Вона забрала у мене тата...

— Агов, де ти? — Роксана торкнулася своїми пальчиками Вітольдових грудей. — Ми піднялись на недосяжну висоту?

— Я все намагаюсь здогадатися, що ж ти в Парижі придумала? — замість відповіді запитав Вітольд.

— Не в Парижі, а в літаку, любий, у польоті... Мені саме небо підказало...

— І що воно тобі підказало?

Роксана підняла вгору вказівний пальчик, показуючи на стелю, і прошепотіла Вітольду на вухо:

— Там живе майор Мельниченко...

— Господи, — незадоволено вигукнув Миронович. — Цей майор Мельниченко — справжнє живе опудало у кабінетах і дачах в усіх без винятку державних чиновників. Ним тепер і досі лякають Папу...

— Нічого не вдієш, любий, се ля ві! — Роксана повела бровами. — Спочатку кохання після Парижа, а потім — державні справи...

— Ні, спочатку ти скажеш, що ти придумала там, а тоді...

— Любий, — затулила вона йому поцілунком рота. — Гм... Як там наш маленький? Засумував. Чого про власника не скажеш. Бачу, засумував. Зараз ми тебе, коханий, розвеселимо. Парочку вилазок, невеличка імітація артпідготовки і піхота — вперед, в атаку. Після цього її вже нічого не стримає. Попереду пустимо кавалерію з оголеними шаблями і ніяких піхов... шиків.

— Тоді хоч напиши, — Вітольд уже не чинив опору. — Я здаюся у руки супротивника. Можеш брати в полон. Тільки напиши. Горю бажанням. На дачі жодного ока і жодного вуха майора Мельниченка...

— Поле розміноване — мін немає?

— Так, мін немає і "жучків" теж. Я хочу дізнатися... Я горю бажанням, — повторив він.

— Горіти бажанням, любий, слід не від цього. Правда, коханий...

— Я до тебе звертаюсь, — нагадав Вітольд.

— А я — до нього. Після закінчення атаки, любий. Після закінчення атаки... Не збивай мене з ритму... Як тільки піхота захлинеться і раптом заляже... Тільки тоді ми накидаємо з тобою план... дій. Якщо піхота несподівано знову не підніметься і не піде в атаку... Перевіримо про всяк випадок нашу боєздатність, коханий... Чи не робив ти тут з усякими милими через "і" вилазок і не посилав передовий загін у розвідку і чи тепер не опинишся в ар'єргарді...

Миронович лежав, як в операційній, і тільки дивився на "операторку" у французькому пеньюарі, яка так вправно проводила шокову терапію. Йому було приємно й смішно.

— Любий, — розцілувала його Роксана. — Чому ти цього раніше не написав? — показала вона пальчиком на "Пам'ятку". — Я тобі з завтрашнього дня накуплю вати, і ти вже як Одіссей, слухатимеш свою Сирену до другого пришестя Ісуса Христа. Вона завиватиме так, що сойки на дачі падатимуть каменем об землю...

— А якщо ми цим займатимемося в Києві, а не на дачі?...

— На Банковій чутимуть, — Роксана легенько подряпувала нігтиками його волосаті груди.

— Дивись не обламай знову нігтики, — попередив він.

— Від такого стану нігтики не ламаються... Але надія є... Ми підсилюємо аргумент фактом і в нас ще не все втрачено, любий... Я вже це відчула, любий, в своїх руках, — і міцно стиснула його тіло.

— Нічого... Я знаю, як ти мене любиш... І знову з великим задоволенням полечу, але цього разу не в Париж...

— Заінтригований Миронович лежав так, ніби очікував не кінця за­вершення насолоди, а початку її розповіді про чергову поїздку.

— І куди ж ти збираєшся цього разу? — після недовгого перепочинку поцікавився він. Незважаючи на свою високу державну посаду, успішні бізнесові справи, примхи Роксани таки чимало коштували йому і часу, і нервів, і коштів.

— У Центральну Африку, любий. У Центральну Африку. — Вона знову стиснула своїми гарними пальчиками його тіло і прошепотіла: — До ліліпутів, до карликів... Ось таких, як цей... Маленьких, жилавих і твердих у своїх намірах. Ти мене зрозумів?

— Це що — аудієнція з вождем племені? — поцікавився Вітольд.

— З вождем, любий, з ним... Я ж так за ним засумувала. Я більше п'яти годин не витримую... Ти ж знаєш, любий... Я тільки на мить ще раз у душ... І твій ліліпут може вдруге робити зі мною, що захоче...

— Не дурій... І не ображай хлопця, — заступився він за свого представника у кучерявих джунглях Африки.

— Його я ображати не буду... Він буде ще більш задоволений і щасливий... Повір мені...

... Роксана підійшла до дзеркала, взяла гребінець і почала розчісувати коси. Виснажений і втомлений Вітольд лежав на ліжку, підклавши під голову руки і напіврозплющеними очима милувався Роксаною: її поставою, станом, стегнами і навдивовиж гарними і рівними ногами.

— Роксано, в тобі мені подобається все, — повторював часто він. — Усе — окрім язичка. Колючого, єхидного, а часто й — дошкульного.

— Але цей язик також чогось вартий. Це мій робочий язик, — у відповідь тільки сміялася вона, і Вітольд не розумів, на що вона натякає, чи на свою балакучу професію чи на суміжну їй. Тільки трохи древнішу за журналістику.

Він не спускав, роздумуючи над своїм життям, з неї очей і вона перехопила його погляд у дзеркалі, підморгнула йому, а потім піднесла до губ три своїх тонких довгих пальчики і, не повертаючись до нього, через люстро послала йому повітряний поцілунок.

— Комбат на відпочинку, — сміялася вона. — І ад'ютант — також. Я висмоктала його, як мозок з кістки. Твоїй Альбіні чи Мілі тепер дістанеться тільки гарнізонний баян... У гармошку.

"Сучка, — промовив про себе Вітольд. — Справжня сучка. Як в одній людині тільки може поєднуватися краса і цинізм?"

— Журналістка міняє професію, — кинув він їй у спину після її неприємних слів.

— Для чого? — перепитала вона. — Це професійно поєднано. Те і те — старе, як світ.

"Цинічка. Гарна, вродлива цинічка", — повторив він про себе і заплющив очі.

— Ну, я пішла, — почув він крізь дрімоту. — На мене чекає аудієнція. А ти мені тут дивися — без моєї команди в атаку не піднімайсь. — Ці слова, Вітольд зрозумів, адресувалися не йому. — Недисципліновано поводитимешся, висуватимешся цікавий з окопу, а може, ще подумаєш здатися супротивнику, зібравши свої останні сили, уб'ю і мертвого заберу на роботу. А там триматиму в реанімації, поки не оживеш. — Вона міцно поцілувала Вітольда й тихо вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Миронович тільки сказав: "Ну як її не любити? І як її не прощати? Навіть після цих слів, цих жестів?! Мене й справді так ніхто не кохав!"

Він ще почув, як відчинилися двері гаража і з м'яким шурхотом коліс з воріт боксу викотився її дамський "Мерседес" світло-блакитного кольору, і заплющив очі. Втома наче всілася на його знесилене тіло і зашепотіла йому на вухо: "Засни!". Він — намагався, але вже не спав. Розмірковував над життям — таким дивовижним і непередбаченим. Навіть він, людина зі сталевими нервами, твердим характером, у присутності цієї вродливої жінки, яку він про себе постійно називав "красива сучка, без якої я не можу жити", розгублювався, ніяковів. Інколи не знав, з чого почати найбанальнішу фразу. Його єство наче сковувало щось зсередини, і він відчував себе безвладним перед нею, і час від часу, не відводячи від неї погляду, в душі обзивав її: "Повія. Стовідсоткова повія". А потім заспокоював сам себе й додавав: "Але вона для мене мов свято серед буднів. Свято, яке швидко минає... А дружина — це справді будні, це вічний крик, вічне невдоволення, вічні взаємообрази і сварки, які не кінчаються ніколи".

Йому постійно хотілося від Альбіни втекти. Але він не наважувався. Був вірний подружньому обов'язку — обов'язку батька. Він не хотів, щоб Альберт ріс без нього. Він мав отримувати батьківську підтримку, любов, опіку, захист і чоловіче виховання.

Себе ж у родині Альбіни постійно почував, як пес на прив'язі. Постійно йому хотілося розірвати ланцюг шлюбних обов'язків і втекти світ за очі, незважаючи на шикарну квартиру на 300 квадратних метрів у центрі Києва, яка нині коштувала мільйони доларів, як і в Парижі, Римі чи Лондоні. Розкішні італійські меблі, люстри, витесані з іспанського каменю, і французька білизна з найпрестижніших магазинів Парижа, куди він тепер часто любив літати і в ресторані "Брізоль" замовляв постійно жаб'ячі лапки в лимонному соусі чи в сухариках на оливковій олії. Вони йому і тепер не дуже смакували, але, як кожний провінціал, вдавав з себе столичного аристократа і їв їх не заради задоволення, а заради моди і підтримки іміджу багатої людини, що купається в розкошах. Він хотів показати те, чого в ньому ніколи не жило — спадковий і природжений аристократизм. Він платив десять відсотків чайових від вартості обіду за пластиковою карткою і поверх цього ще додавав стільки ж готівкою, і за ним упадали одразу три офіціантки. Вони ж замовляли музику і скрипки пілікали над його вухом світову й українську класику, фальшивлячи на кожному кроці. Інколи вони плуталися у походженні окремих пісень і скрипка над його вухом ностальгічно плакала то офранцуженою українською піснею українського емігранта, а то — російською мелодією ще дореволюційних епох з арсеналу білогвардійців.

Вітольд тоді відривався від тарілки, клав золоту виделку на серветку і казав:

— Мсьє, пардон... То є російська пісня. Ніхт українська.

"Мсьє" скрипаль розумів його вже з першого слова і повторював "Ой, видно село за горою". Бадьора маршова пісня й справді подобалася йому, і він тоді коли француз натрапляв наосліп на гарну українську мелодію, що припадала Вітольду до душі, платив щедрі чайові. Скрипаль згинався у три погибелі і виводив часто так жалісно, ніби не він, а скрипка просила відвідувача "Брістоля" чи "Георга V": "Мсьє, дай іще". Вітольда тоді це злило і він мовчки, зосереджено їв, поки скрипка не відпливала кудись в інший куточок ресторану і там продовжувала виконувати свій інтернаціональний обов'язок залежно від приналежності відвідувача і його гаманця.


V

У Париж він літав переважно сам. Інколи брав з собою секретарку Мілу, мотивуючи тим, що готує протокол до приїзду президента на вищому рівні і вимагатиме від французького колеги, аби протокол проходив не за англійським, а французьким алфавітом і його президент тоді б сидів поруч Жака Ширака чи ще якогось державного достойника, в якому Україна мала свої інтереси.

1 2 3 4 5 6 7