Під час перемотування відеокасети вона якось ненароком зірвала штучний, приклеєний минулого тижня у Парижі, ніготь на середньому пальці. А вона ж тільки два дні тому, минулого вихідного, літала туди з Вітольдом на обід і після ланчу зайшла до кращих французьких манікюрниць. І от на тобі: знову потрібно летіти на кілька годин у Париж, аби замінити той клятий наклеєний ніготь.
Вітольд уранці зателефонував власному пілоту, залагодив необхідні процедури з летовищем, і літак піднявся з напіврозірваним нігтем Роксани у повітря і ліг на курс Київ-Париж. А зараз — вона знову поруч з ним: захищена, щаслива, хоч не до кінця задоволена.
— Тобі не здалося, що ми з тобою не бачилися цілу вічність?
— Здалося, люба, здалося.
— Ти так холодно відповідаєш.
— Я тебе дуже люблю... Душею, серцем... Я говорити гарних слів не вмію. Коли люблять, не говорять про кохання. Тоді просто відчувають його. Усіма фібрами душі і серця, — шепотів і собі Миронович.
— А кажеш, не вмієш говорити. Коли ти прийшов перший раз на телестудію, я дивилась на тебе і вірила, що переді мною сидить український Цицерон.
— Не вигадуй.
— Я правду кажу. Ти так гарно говориш на політичні теми. Я б хотіла, аби ти так гарно говорив і про кохання до мене, як ти говориш про політику.
— Я спробую...
— Спробуй, любий, спробуй... Ууу, — вона стулила губи трубочкою. — Я б від самих тільки таких жагучих слів... Ти мене зрозумів, любий...
— Так, — він ствердно кивнув головою.
— Я кинула б у бій усі наявні сили в головного командування. А якщо не допомогло б, ми б тоді ввели і резерв ставки...
— Припини, — він притис її до грудей і погладив за кругле хтиве коліно. Він погладив її по стегнах, туго обтягнутих дорогими французькими панчохами. Чомусь саме зараз йому згадалася їхня друга зустріч.
II
Це сталося в його службовому кабінеті. Вона тоді прийшла до нього у кінці робочого дня. Підійшла так, ніби він з нею був знайомий не по телестудії, а з дитсадка, з самого раннього дитинства. По-дитячому вистрибнула на його службовий стіл, відсунула довгими гарними пальчиками з ніжнорожевими нігтиками службові папери з резолюціями навскіс і сказала просто, звертаючись до нього на "ти":
— Ти міг би сьогодні свою секретарку відпустити додому? Хай сходить у дитячий садочок, забере дитинку і трохи погуляє з нею в одному з мальовничих сквериків Києва.
— Міла не має дитинки, — іронічно посміхнувся Миронович.
— То хай погуляє зі своїм нареченим і незабаром матиме. Може сходити з ним у кіно. Купити квиток у задній, найбільш затемнений ряд, і там зайнятися з ним коханням, — вона ніби навмисне розтулила ширше свої гарні ніжки. Краєм ока він помітив, що на ній панчохи, а не колготки, і здивувався, що — більше нічого. Кров йому вдарила в голову. Вітольд раптово відчув, що збуджується. Він, мабуть, саме цього й хотів. Але не міг такого навіть припустити. Досягнувши таких несподіваних навіть для самого себе вершин, він піймав себе на думці, що за одне таке задоволення може все піти в тартарари. Його тепер шанобливо й не лише в офіційних листах величали "високоповажний" чи "вельмишановний Вітольде Володимировичу", до нього тепер навіть учорашні друзі (принаймні, при людях) зверталися тільки на "ви". Адже у нього така висока державна посада і він уже давно не студент юридичного факультету, а його службовий кабінет поруч з кабінетом однієї з найвисокопоставлених людей у державі. Ця людина може до нього зайти в будь-яку мить.
Йому тоді пригадалася однокурсниця Любов Щедрота. Вона теж вистрибувала на стіл, безпричинно сміялася, і час від часу демонструвала свою приховану красу.
— Ти ще досі хлопчик, Вітольде? — постійно цікавилася вона, ніби для неї це було важливіше, ніж закінчення наступного курсу юрфаку. — І ти ще досі не знав жодної дівчини?
Вітольд, пам'ятає, тоді образився, жбурнув свої конспекти на підлогу й грубо сказав: "Зараз уже не буду хлопчиком!"
Вона у відповідь засміялася й відкинулась назад, поклавши свою гарну голівку на власні руки, і реготала безпричинно далі. У Щедроти тоді також не було трусиків. Вона безцеремонно поклала на його плечі ноги і застерегла:
— Тільки не туди, мій хлопчику. Я мамою на третьому курсі не збираюсь ставати. Спочатку дістану диплом, стану юристкою, а тоді вже — мамою... Якщо матимеш бажання, можеш стати і татусем, — і знову розреготалася.
Збуджений Вітольд пам'ятав пахощі її тіла, навіть — поту, який змішався з його власним. Гірким і водночас — солодкуватим. І зовсім не пам'ятав себе.
Точнісінько у такому ж стані він перебував і тепер. Звідки Роксані було знати, що він, студент юрфаку, саме у такій обстановці, на студентському столі, у студентській аудиторії вперше став мужчиною.
Тепер він дивився здивованими очима на Роксану, її розтулені ноги, ці гарні панчохи з рожевими підв'язками і думав: "Може, так вони всі першими беруть чоловіків? А може, їм так найбільше подобається?" Він піймав себе на думці, що і йому подобається це саме тому, що саме так він уперше пізнав жінку.
Роксана його відволікла від студентських спогадів і дещо владно мовила:
— Чого ж ти стоїш?
Він намагався розстебнути пояса. Але пряжка чомусь його не слухалась.
— Спочатку відправ секретарку у... скверик, — нагадала спокійно вона йому, — переконайся, чи виїхав уже на прес-конференцію Папа, бо твоя легковажність може коштувати кар'єри. А потім зачиниш за секретаркою двері на ключ, приймальню й кабінет, а тоді вже візьмешся за справу.
Така спокійна, розсудлива порада Роксани йому сподобалась. Кров, яка щойно ударила йому в скроні, розлилася по відвислих, як у бульдога, щоках, дещо відпливла від голови. Хоча він ще відчував, що в нього набрякли, як весняні бруньки на дереві, мочки його довгих вух і що вони загорілися так, ніби перші бутони на трояндових гілочках. Вітольд піднявся й глянув на свої штани. Він зрозумів, що так йому виходити не з руки, секретарка це помітить одразу, і ще більше почервонів, чого давно не пам'ятав за собою.
— Ну, — промуркотіла Роксана. — Йди вже... Ніколи не думала, що такі високі службовці такі несміливі. — Вона глянула на його штани і собі, як тоді студентка Щедрота, розсміялася. — Он воно у чім справа, — здогадалася. — Самохідна гармата заводиться з півоберта... Дивись, бережи патрони. Постав пістолет на запобіжник, щоб хоч передчасно не вистрілив. Нам ці скоростріли ні до чого... Та й хімчистка тепер у китайців подорожчала. А в нас роботи — непочатий край...
Роксана зіскочила зі стола, поважно всілася в крісло і прошепотіла:
— Натисни на цей ґудзичок і виклич її сюди. Скажи, що вона вільна. — Якусь мить подумала і додала: — На сьогодні.
Він так і вчинив. Секретарка Міла зрозуміла все з першого погляду. Докірливо глянула на свого патрона, на його видовжені палаючі вуха, що важкими мочками спадали на плечі піджака і ніби освітлювали його білу сорочку з краваткою блідим рожевим відтінком, потім перевела погляд на Роксану, пробіглася своїми гарними карими очима по кругленьких її колінцях і, як йому здалося, іронічно посміхнулася тільки кутиками своїх теплих очей і ніби цим поглядом сказала: "Так от яке ти, сучко, інтерв'ю збираєшся брати у шефа!". Роксана ж секретарку, наче вловивши її думки, не вголос, а про себе поправила: "Не брати, а — давати".
Двері за секретаркою зачинилися, і Вітольд напівзігнутий, соромлячись себе, Роксани вийшов у приймальню, витяг з протилежного боку дверей ключа й замкнув їх зсередини. Для впевненості зачинив і свій кабінет.
— Ти там швидше, а то пістолет опустиш, — Роксана, як кішка, вистрибнула на державні папери і, демонструючи свої гарні білі зуби, тримала руки на потилиці і з викликом посміхалася. Мовляв, ну що ж ти, сміливцю? Іди й бери. Фортеця капітулює.
— Здаюсь. Без бою і без опору.
Вітольд, як хлопчак, знову взявся за пряжку пояса. Вона, посміхаючись, деякий час дивилася на нього, а тоді не витримала:
— Не мучся... Підійди ближче... Я тобі їх сама зніму, ти ж тільки поцілуй хоча б мене. Ти ж не за неї мене любиш?...
— Не за неї, — по-хлопчачому мовив у відповідь цей високий державний чиновник, перед яким тремтіла чи не вся чиновницька челядь країни. — Не за неї, — повторив він. — Тебе люблю. Тебе, Роксано. Всю. До краплиночки.
— Доведи це.
Він підійшов і почав цілувати її коліна, стегна, груди... Зрозумів, що до губ не дотягнеться і знову розгубився. Вона лягла на бік, притягла його до себе і, цілуючи його в тонкі, пісні й невиразні губи, взялася за пряжку його пояса. Штани, здається, самі по собі поповзли по його ногах униз і лягли на лискучу з червоного дерева підлогу.
Далі він не пам'ятав нічого, як і того першого разу зі студенткою Щедротою.
От тільки третя зустріч запам'яталася найкраще. Роксана знову попросилася до нього, як вона фігурально висловилась, на прийом. Так само в кінці робочого дня. Секретарка Міла її не хотіла з'єднувати по телефону, запевняла, що Вітольд Володимирович страшенно зайнятий державними справами. Він готує протокол президенту перед поїздкою до Америки і їй наказав не з'єднувати ні з ким.
— Навіть з рідною дружиною, — останні два слова Міла вимовила з особливим підтекстом, і Роксана все зрозуміла. Вона згадала стільниковий телефон Вітольда і набрала номер. Він відгукнувся не відразу. Спочатку глянув на дисплей і почав згадувати, від кого б це міг бути дзвінок. Адже цей телефон знало дуже обмежене коло людей. Поклав собі не відповідати. Телефон замуркав удруге пісенькою кішечки з мультфільму.
— Роксана, — стрільнула йому в голову думка. Він натиснув зелену пігулку мобільника.
— Ти мене більше не хочеш? — просто запитала вона і додала: — Бачити.
— Чому?
— Твоя секретарка вперто не бажає мене з'єднувати з тобою і не пускає мене до тебе. Вона що — ревнує?...
Він на деякий час задумався. Згадав секретарку Мілу і піймав себе на тому, що зовсім не користується диваном. Йому пригадався старий анекдот про секретарок, коли з кабінету начальника виносять диван, а секретарка з широко розплющеними очима дивиться на свого боса і розгублено запитує: "Мене що — звільнено?"
Вітольд подумав, що Міла це питання задала б і йому, коли б з його кабінету виносили...