Ся операція була дуже небезпечна для життя, але Леся без вагання зважилась на неї. Почали лагодитись до від'їзду в Берлін. Ні страху, ні турботи, ні суму не виявляла вона, — говорила все про свої літературні праці, наче доручала їх.
Операція скінчилась дуже добре, і здоровля Лесине покращало. У 1900 році, десь коло сього, заклався в Петербурзі російський журнал "Новая Жизнь". Лесю запросили співробітничати в ньому, і вона почала писати літературно-критичні статті. Сі статті, надзвичайно солідно і літературно написані, цікаві кожному й сучасному читачеві. Прийняла вона на себе сей відділ, власне, для того, щоб мати свій власний певний заробіток. Хоч батьки Лесі Українки і були заможні люде, але їй муляло те, шо вона не має своїх власних зароблених грошей.
Пам'ятаю той момент, коли Леся прийшла до нас похвалитись своїм заробітком, — се був перший гонорар Лесі Українки після п'ятнадцятилітньої літературної праці.
Але недовго тривав час її доброго здоровля. В тому ж таки 1900 році Леся пережила важке горе, і здоровля її похитнулось. З того часу вона жила вже спорадично в Київі, наїздами. Лікарі посилали її завжде на південь; зиму перебувала вона то на Кавказі, то в Італії, лічилася і в Закопаному. Се курортне життя страшенно знесилювало її; вона казала не раз, що не має вже сили більше жити сим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусіла жити і, живучи там, далеко від свого краю, думкою лишалася в нім.
У 1906-7 роках Леся була в Київі. То були щасливі часи! Праці було для кождого, аби схотів працювати! З якою любов'ю, з яким захватом працювала Леся в "Просвіті"! Не кажучи про організаційну і літературну працю, вона робила саму чорну роботу, збирала книжки, упорядковувала бібліотеку і таке інше.
У 1907 році Леся одружилася з К. М. Квіткою і виїхала з Київа.
Тим часом слабість її вибухнула з новою силою. Леся вирушила до Берліна, маючи надію на радикальну операцію. Але Ізраелі (професор-спеціаліст) сказав, що операцію нема нащо робити, що треба їхати в Єгипет, приймати ті або інші засоби.
Не знаю, чи він просто сказав Лесі, що туберкульоз захопив обидві нирки, чи вона сама відчула се своїм тонким, гострим чуттям, але вернулася вона з Берліна з ясним розумінням холодного неминучого вироку передчасної смерти. По медичним пророкуванням, їй лишалося право на 2 роки життя, вона прожила майже 7.
Се життя — се вже була рвуча боротьба з смертю: літом на Кавказ, зимою в Єгипті.
До Єгипту їздила Леся сама. Спочатку се було ще не дуже тяжко, а чим далі, тим тяжчі ставали для неї сі подорожі. Проте Єгипет добре підживляв Лесю, і родина її робила все можливе, щоб Леся кожного року їздила туди. А не вважаючи ні на що, сили падали.
Ті подорожі до Єгипту — се було чудо мужности Лесиної душі. Хвора, безсила з підвищеною температурою, з щохвилинним чеканням можливої смерти, вона вирушала сама в далеку путь, по завжде бурхливому в сю пору морю і, вирушаючи, заспокоювала всіх, щоб ніхто не турбувався, що їй все гаразд. І тільки потім вже переказувала про всі свої пригоди.
Передостання подоріж її була надзвичайно важка. Від'їздила вона зовсім слабою. Довелося їхати на якомусь італійському пароплаві, негаразд і пристосованому до пасажирських подорожів. Навіть отопления порядного на ньому не було.
Через день подорожі зірвався страшенний сніговий шторм на морі... Корабель, на якому їхала Леся, кидало й шпурляло, як тріску, і кілька день носився він, обліплений льодом і снігом, як привид, не знаючи, куди жене його буря між хвиль і заверюхи. Оповідаючи про ту подоріж, Леся казала: се було щось таке неможливе, що я бажала всім серцем, щоб корабель розбився і разом пірнув на дно.
Приїздила вона до Єгипту цілком знеможена, знебула, а тільки трохи одпускало її слабість, Леся починала пришукувати собі праці й заробітку і там давала лекції французької, англійської, часом і російської мови, аби зменшити видатки своєї подорожі, аби не заважати нікому.
Останній раз в минулому році вирушила вона до Єгипту під час Балканської війни. Була слаба і страшенно квола, але вирушила сама морем, де саме одбувався осередок воєнних подій, де скрізь можна було натрапити на міну або вскочити в яку дуже неприємну і довгу блокаду. "Та краще ж наскочити на міну, ніж давати бацилам доїдати себе", — сказала Леся і вирушила в далеку подоріж, знов потішаючи всіх, що почуває себе гаразд.
А тим часом і єгипетське сонце вже мало підживляло її. "Я так вимучилась була і хоробою, і тяжкою та прикрою дорогою, — писала вона мені в останньому листі, — що ледве тепер як слід до пам'яти прихожу, нирки вже встигли трохи поправитись, але загальний стан організму ніяк не поправляється, не вважаючи на важкі особливі заходи, я навіть схудла вся. Не роблю нічого, все тільки збираюсь робити". Лікар, який лічив там Лесю, казав їй жартом: "Madame, vous devenez tout esprit" ".
В останній раз в минулому травні, коли я побачила Лесю, мимоволі згадались мені слова лікаря, — вона вразила мене своїм виглядом: була зовсім прозора, тільки великі очі дивились так пильно, і в глибині їх чорних зірок наче проглядало ще щось, глибоке і мудре понад життя...
Весь час її остатнього пробування вона майже все лежала, — і ні слова про свою хворобу, ні скарги на життя; все цікавилась нашим громадським життям, нашими літературними справами, казала про свої заміри, оповідала про свою повість з арабського життя, яку мала писати для "Вістника" 12.
В одному ще з своїх давніх листів Леся писала мені, кажучи затримати одну з її речей: "Може настати рік повного мовчання, — то часом буває. Та й взагалі, хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку, то мушу колись і догоріти, — ніяка свічка невічна. Нехай же буде моїм приятелям довше та ілюзія, ніби свічці не кінець".
А свічка вже доходила до краю і збігала гарячими краплями життя. Таж і близька смерть не наклала тавра на чисту душу. Домінуюча риса вдачі Лесиної — не заважати нікому, не обтяжити нікого — особливо виявилася в останні роки її життя. Хоч Леся Українка і дістала від батька добру спадщину, але тяжка хвороба, вічні подорожі і курації з'їли ті гроші, і останніми часами, вважаючи-таки знову на дорогі подорожі до Єгипту, фінансове становище її було скрутне. "Я тепер без заробітку прожити не можу, — писала мені Леся в одному листі, — І коли могла, то й писала даром, ви ж се знаєте, diarest friend 13. А коли заробляю чим іншим, то вже на писання сил не стає/. Так, наприклад, було ту зиму в Єгипті, коли я давала по 4—6 годин в день лекції для заробітку".
Але й злиденний літературний гонорар доходив до Лесі неакуратно, і вона мусила його правити. "Ох, ту dearest friend, навіть до Вас, хоч ми з Вами давні приятельки, якось тяжко і ніяково писати про сі речі, а я мусіла писати про їх зовсім чужим людям, тож те, либонь, до душі їм не доходило, а мені далебі здоровля коштували оті, як я називаю, "жебрущі листи". І одбираючи свої зароблені шаги, Леся все турбувалася про те, щоб се кому на перешкоді не ставало. В одному з листів після одержаного гонорару Леся пише: "Пробачте, що я й досі не сповістила Вас про одержання тих 50 карб., що Ви мені послали і за які я, розуміється, дякую Вам. Мені шкода, що ся присилка, як бачу, завдала вам клопоту, а я ж, коли пригадуєте, і в найскрутніші для мене часи просила, щоб залагоджування моїх інтересів не було нікому в у щ е р б". А інтереси сі були не розкоші, не марнотратство, а просто кілька місяців, може, кілька днів життя, які можна було на ті гроші вторгувати в смерти лікарськими засобами, подорожею до Єгипту.
Краплі егоїзму не було в сеї людини, не було й тоді, коли близька смерть дає на нього право. А про стан свого здоровля Леся не мала жадних ілюзій.
В минулому травні українське громадянство вшанувало Лесю під час її короткого пробування в Київі. Похапцем було викладено те шанування, через те воно й не набрало відповідної імпозантности, але в ньому було щось невимовно сумне, що й зрушувало і шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любови й віри, і з смертю в очах...
Так промайнули дні її між життям і смертю.
Життя дало їй талант, палке серце, тепле коло інтелігентної дружної родини, вірних поплечників-товаришів і... смертельну хоробу, горе, втрати і глибоке джерело невичерпаних сліз. На її житті справдились слова Гете:
Хто хліб свій не кропив сльозами,
Хто не ридав безмовними ночами, —
Той сил небесних не зазнав...
Вона їх зазнала. Разом з тим, як спливало її здоровля, розцвітала квітка її творчости буйним вогнено-кривавим квітом — квітом передчасного кінця. Сила дужча за силу смерти буяла в ній.
Вона писала в якімсь болючім, гарячковім натхненні, і писала, писала, хапалася сказати своїм товаришам своє слово, свою останню одповідь на питання нашого життя.
"Здоровлє у мене тепер таке тонке, — пише Леся, — що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу, бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу "только в припадке умопомешательства", бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими, пригнітаюшими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe 14, якась непереможня сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — оттоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt 15, як порожня торбина. Отак я писала "Лісову пісню" і все, що писала остатнього року".
Пишучи про свою драму "Камінний господар", Леся каже: "Як ви зараз же побачите по списку діячів, єсть се ні більше, ні менше, як українська версія світової теми про Дон Жуана. "До чего дерзость хохлацкая доходит", — скаже Струве і вся чесна компанія наших "старших братів". Що се є справді дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже певне "то в высшем суждено совете", щоб я mit Todensverachtung 16 кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати".
Вона вливала в свої твори все життя своє, а ті люде, задля яких вона писала...