Очі їхні зустрілися, і Чужинця охопив жах — перед ним стояв той самий козак, чий образ він побачив у своїй кришталевій кулі. Дмитро легко зіскочив з коня і вийняв з піхов Прокопову шаблю. Петро підняв пістоль.
— Думаєш, стрілятимеш влучніше, ніж вранці? — засміявся Дмитро.
Рука Петра здригнулась, і куля полетіла в небо. Тоді, відкинувши пістолі, Петро Чужинець вийняв шаблю і приготувався до бою.
Так багато людей не дожили, не дочекалися цього дня — тато й мама, Прокіп, Семен— скрипаль, старий Карпо і його рідні, Корній. Як часто мріяв Дмитро про цю мить, коли, врешті, зійдеться він у двобої з проклятим бузувіром, помститься за всіх скривджених і знедолених, коли переможе зло, і люди, вільні й щасливі, розправлять плечі й радісно всміхнуться новому дню. За це загинув Прокіп, за це заплатили життям багато безіменних героїв, що день у день торували дорогу до цього дня.
Усе сталося напрочуд швидко.
Схрестились шаблі в шаленім двобої. Відчай змушував Петра Чужинця робити такі люті напади, що не всякий досвідчений воїн встояв би. Та Дмитро відбивався легко, ніби граючись. Степан Лузан був гарним учителем і недаремно так прихвалював колись свого учня. Петро скаженів, немов загнаний звір, але відступав. Аж ось його погляд ковзнув по Дмитровій руці, як колись по Прокоповій. Все марно! Корнієва наука була сильнішою, та й недарма характерник називав Дмитра своїм наступником.
Їхні очі зустрілись: гарячі й пронизливі Петрові та глибокі й ледь всміхнені Дмитрові. Зрозумів Чужинець, що настав його кінець. Ще мить — і Прокопова шабля опустилась йому на чоло.
— Йди геть під землю! — вигукнув Дмитро. — Йди в землю, чортів сину!
І тоді люди, що вже повиходили зі своїх хат і стояли осторонь, здивовано побачили, як поступово вгрузає в землю той, кого вони так боялись. А коли він повністю ввійшов у землю, Дмитро привалив те місце величезним каменем.
Дмитро радісно йшов селом і гукав на весь голос до людей:
— Гей, люди! Ви вільні! Чи чуєте мене? Вільні! Тепер ви самі господарі свого життя! Всі шляхи відкриті, всі дороги — ваші! Живіть, радійте! Хай буде щасливим і багатим завтрашній день!
Однак навколо стояла тиша. Ніхто не сміявся, не радів, ніхто не вітав із перемогою, ніхто не кинувся дякувати Дмитрові. У відповідь — тиша і погляд зляканих і розгублених очей. І лише згодом чийсь буркітливий голос:
— А нащо нам тепер твоя воля? Як тепер жити будемо? Як тепер дітей наших годуватимемо?
А тоді ще один голос збоку:
— Що ж то буде з нами? І звідки він взявся на нашу голову?
Дмитрові перехопило подих, хотілось крикнути: "Це ж я, ваш односелець Дмитро! Хіба ж ви не впізнаєте, не пам'ятаєте мене?"
Та Дмитро мовчав. Все довкола видалося йому примарним і несправжнім: і люди, і село, і камінь на місці, де пішов в землю переможений Чужинець... І лише чийсь тихий шепіт переконав Дмитра, що все це дійсність, а не сон, — хтось невидимий промовив на вухо Дмитрові до болю знайомим голосом:
— Не журися, хлопче! Не так все просто на світі! Не поцінують вони зараз тієї волі. Не завоювали вони її, не заслужили. Подарована — не вистраждана. Душі їхні давно холопські, тож ще багато води спливе, доки стануть вони знову людьми. Ти добре зробив свою справу, козаче! Але тепер настала моя черга стати до діла!
— Хто ти? — запитав вражений Дмитро.
— Я той, хто согрішив, але кому багато прощено за мить милосердя. Маю спокутувати гріх ненависті. Я невидимий житиму серед людей, вселятиму в них мужність і силу волі, наснагу й сміливість. А ти, Дмитре, їдь козакувати, тебе чекає Україна!
Дмитро силувався згадати, де він вже чув цей голос, та так і не пригадав.
Небо, врешті, сипонуло снігом. М'який і білий, він тихо падав на непокриті голови, на хати, дорогу, на поле й ліс. Вмить все навкруг стало білим і чистим, здавалось, і на душі просвітліло.
Дмитро більше не затримувався. Він скочив на коня і помчав туди, де його чекав Степан Лузан, де збиралися не привиди, схожі на козаків з бузиновими шаблями, а справжнє славне лицарство, готове стати на герць за славу і волю.
І лише сліпа на очі, та зряча серцем Докія перехрестила Дмитра на прощання. Всі інші мешканці колись славного села Козаче мовчки дивилися вслід.
А навесні трапилось диво: на пагорбі біля Чортового болота давно всохла й поламана вітрами берізка несподівано зазеленіла.
І вічна Докія пучками старечих пальців пестила ніжно-зелені листочки й промовляла до них:
— От і минулася лиха година! Живи, моя берізонько, радій життю!..
А по щоках котилися сльози, яких Докія і не цуралась.