Але щодалі, то більше Фарух хотів навчитися грати самостійно — байдуже, на якому інструменті. І згодом він уже навіть знав, на якому.
У тій же великій залі, де проводилися вистави, біля стіни стояло велике чорне піаніно. Під час концертів та вистав на ньому грала вчителька співу. Щоразу, виходячи на сцену, Фарух пильно приглявся до цього інструмента. Спостерігав, як грає викладачка, як майстерно перебирає чорно-білі клавіші, тисне на якісь педалі... І хлопчику до нестями закортіло й самому сісти на цей круглий стілець і зіграти не менш красиво, ніж грала старенька викладачка. Але як це зробити? Хто ж його пустить за піаніно? Це порушення, за таке можуть і покарати! Не хочеться, щоб на тебе гримали або й узагалі вигнали зі школи...
Та чи варто казати, що бажання навчитися грати виявилося дужчим за побоювання нашого героя? Фарух почав обережно навідуватися до зали під час прогулянок, якщо кімната була порожньою і в ній не планувалося ніяких заходів. Ключа він цупив із шафки старого підсліпуватого чергового, а потім, переконавшись, що ніхто не стежить, відчиняв залу і майже годину проводив наодинці з омріяним піаніно. Ось так і почалися його таємні уроки без учителів...
Звісно, спочатку ніякої музики не виходило, саме лише смішне бренькотіння. Та згодом Фарух почав розуміти принцип гри на клавішах. Він підбирав найпростіші мелодії, які тільки пам'ятав — спочатку з трьох нот, а потім щоразу складніші. І йому вдавалося! Скоро він уже міг награвати якийсь популярний мотив. Хлопчик дуже цьому радів і потай пишався своїми досягненнями. Ще трохи — і він навчиться грати обома руками, а тоді спробує заграти щось справді серйозне. Та одного разу...
— Що це ти тут робиш, Фаруху? — пролунав голос у нього за спиною, коли він так само сидів за музичним інструментом, старано підбираючи ноти почутої нещодавно пісеньки. Хлопчик так прудко озирнувся, що ледь зі стільця не звалився. Біля сцени стояв — о, ні! — сам директор школи!
— Я... я.., — тільки й зміг видушити з себе переляканий Фарух.
— Вкрав ключа і заліз до нашої зали, — грізно підказав директор.
— Ні, я не крав! Я... я просто хотів пограти на піаніно. Я дуже хочу навчитися грати! Вже навіть трішки вмію...
— Так, я чув, — відповів директор і раптом... усміхнувся. — У тебе, справді, дуже гарно виходило. Що ж... я спробую тобі допомогти. За умови, що ти більше не братимеш ключів без дозволу.
— Не буду! — урочисто присягнув хлопчик.
І директор, допоміг. Він написав листа батькам Фаруха, містеру і місіс Булсара, і повідомив, що
в їхньої дитини талант до музики, тож якщо вони дадуть згоду, то Фарух зможе додатково отримувати уроки. Батьки порадилися й вирішили: якщо синові ще потрібно, то нехай буде так, як бажає він. Після цього безмежно щасливий хлопчик почав відвідувати уроки фортепіано і дуже скоро навіть одержав відзнаку за майстерність. Таким чином ще одна його мрія здійснилася. Ще одна сходинка до майбутньої величі була підкорена...
У дванадцять років Фарух написав свою першу в житті пісню, яка називалася "Я йду до вершини".
І це було пророче.
ФАРУХ СТАЄ ФРЕДДІ
Та замало просто вміти грати, якщо, окрім вчителя, ніхто цього не чує, правда ж? От і наш невгамовний герой вирішив, що не буде спинятися на половині шляху. Тепер Фаруху хотілося більшого — вразити всіх навколо своїм умінням, щоб його музика знайшла своїх слухачів і дарувала їм радість. А згодом прославитися на увесь світ! Справедливе бажання для талановитої людини (а Фарух саме таким і був), от тільки як цього досягнути?
І тоді на допомогу прийшли друзі. Четверо найкращих приятелів Фаруха, з якими він поділився своїми грандіозними планами — Деррік, Брюс, Фаранг і Вікторі — у свою чергу розповіли про те, що мріють створити власний музичний гурт, і запросили його приєднатися. Кожен із них трохи вмів грати на різних інструментах, і хлопці вирішили, що всі разом вони впораються. Фарух подумав і погодився. Справді, уп'ятьох вони матимуть більше шансів бути почутими, аніж поодинці. Адже підтримка справжніх друзів може творити дива...
— Співати буде Фредді, — одностайно постановили всі четверо, тицьнувши пальцями в Фаруха, якого вони завжди звали "Фредді". Той аж зніяковів.
— Ще чого! Я так довго вчився грати на фортепіано, щоби тепер замість цього стрибати з мікрофоном? Не піде! Я гратиму на нашому піаніно в залі, а співатиме Брюс, ось! Усе одно він тільки в бубна вміє гупати.
На тому й зійшлися. Новостворену групу назвали "Гектікс", що перекладалося як "Непосидьки". Ця назва теж була правдивою — таких крутьків, як ці п'ятеро, треба було ще пошукати! Залишалося тільки знайти для кожного музичні інструменти і призначити дату першого концерту. Фарух узяв ці питання на себе і почав їх вирішення з того, що пішов прямісінько до директора школи!
Той, вислухавши наміри хлопчаків з вуст Фаруха, як не дивно, зовсім не заперечував. Навпаки — навіть сказав, що буде добре, якщо школа матиме свою музичну групу, яка виступатиме на різноманітних святах і заходах. Викликавши вчительку співу місіс Сміт, він розпорядився знайти у шкільному сховищі всі необхідні інструменти і віддати їх хлопчакам, а також дозволити їм репетирувати в одному з класів.
Фарух був на сьомому небі від щастя. Він не міг дочекатися першої репетиції. Та ось нарешті хлопці зібралися і заграли разом. І... вийшло просто чудово! Ну, може, й не так досконало, як у відомого співака Елвіса Преслі, чиї пісні частенько крутили по радіо, але все одно дуже добре! Вміння Фаруха грати на піаніно прекрасно доповнювало музику решти ансамблю, і приятелі оцінили це.
— Молодчина, Фредді! — навперебій вихваляли друзі після репетиції. — Та ти граєш навіть краще за місіс Сміт! Супер!
"Знову Фредді", невдоволено подумав він. От же причепилося це набридливе прізвисько... Стривайте. А чом би й ні? Я ж збираюся стати відомим! А я чув, що знаменитості часто беруть собі сценічні псевдоніми, за якими їх потім впізнають слухачі. Я теж так хочу! Отже, відтепер я — Фредді!"
Сказано — зроблено. З того дня Фарух зробився Фредді. І саме під цим іменем його тепер знає увесь світ...
ЗІРКА ЗІЙШЛА
...Але спершу він прославився лише в межах рідної школи. Та для скромного хлопця із Занзібару навіть це було величезним досягненням Фредді знав, що всьому свій час. Ніхто не стає знаменитим за помахом чарівної палички — потрібна наполеглива праця, і тоді, врешті— решт, всі зусилля обов'язково будуть винагороджені...
Друзі репетирували майже місяць, перш ніж оголосили про перший концерт. А коли нарешті час настав, і вони вийшли на сцену, то не повірили своїм очам: уся зала була забита вщент. Повний аншлаг! Жодна з вистав ніколи не збирала тут одночасно таку численну публіку. Здається, прийшли всі учні, до єдиного, а ще були вчителі і навіть директор, Фредді помітив, як той підморгнув йому, неначе підбадьорюючи.
Вони розпочали грати.
Мабуть, і сам містер Преслі не міг би розраховувати на кращий прийом, аніж отримали "Непосидьки" на своєму дебютному концерті. їх не просто слухали. Публіка неначе ошаленіла — кожна пісня викликала шквал овацій та захопливого свисту. Слухачі недовго лишалися сидіти на своїх стільцях — скоро вони вже хвацько витанцьовували, причому не тільки дітлахи, а й поважні викладачі. Музика поєднала всіх присутніх.
Закінчився концерт аж опівночі...
Тепер жодне шкільне свято не обходилося без "Непосидьків". Скоро їх уже знали і за її межами — по всьому містечку Панчгані пролетіли чутки про талановитих школярів-музикантів. Тоді місцеві мешканці, які про рок-музику взагалі нічого не знали, приходили їх послухати. Фредді та його юні колеги стали справжніми місцевими зірками.
Але для нашого героя то був лише початок.
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Оті пролетів час, відведений на навчання в інтернаті Святого Петра. Фредді нарешті полишав Панчгані, полишав своїх нових друзів та одногрупників. Тут, у цьому маленькому індійському містечку, здійснилися дві головні його мрії — він навчився сам витворювати музику та знайшов своїх слухачів. Але справжня популярність чекала його попереду, він відчував це.
Ще одна тривала подорож через океан — і ось Фредді вдома, у рідному Стоунтауні на Занзібарі, знову разом із сім'єю. За ці роки майже нічого не змінилося. Ті ж вузенькі кам'яні вулички, так само чарівний захід сонця в порту... Він зустрів багатьох друзів дитинства, розповів про своє навчання в далекій Індії, про те, як він став музикантом і як збирається стати зіркою. Фредді вже думав про те, щоб зібрати нову групу, тут, у Стоунтауні, аж сталося несподіване...
На мирному й сонячному Занзібарі раптом спалахнула революція. Для більшості місцевих жителів це стало справжнім шоком. Багато кому довелося рятуватися втечею з острова. От і сім'я Булсара також була змушена покинути Занзібар. Попрощавшись із рідною землею, всі вони переїхали до Англії, аж до Лондона.
Ця неочікувана подорож зруйнувала плани Фредді про створення ансамблю зі своїми давніми друзями, але не змогла знищити його бажання присвятити музиці своє подальше життя. І вийшло так, що доля привела
його саме туди, де випало здійснитися його найзаповітнішим бажанням.
Життя Фредді змінилося назавжди.
Тут, у Лондоні, він зустрів Джона, Брайана й Роджера, з якими створив гурт "Квін" — або ж "Королева". І ця четвірка досягла всього того, про що змалечку так мріяв Фредді. В наступні двадцять років їхня музика полонила увесь світ, і вони стали й залишаються досі улюбленцями мільйонів слухачів рок-н-ролу.
Вони стали вічними — Король Фредді Мерк'юрі та його "Королева".
Але це вже зовсім інша історія...
Історія людини в історії людства
[i]Фредді Мерк'юрі (справжнє ім'я Фарух Булсара) — відомий співак, музикант, художник.
Народився 5 вересня 1946 року в містечку Стоунтаун на острові Занзібар, в родині парсів. У1964 році переїхав до Лондона, де й пройшла решта його життя.
1970 року була заснована рок-група "Queen", у якій Фредді виступав вокалістом. Його блискучий голос та артистичність виступів полонила мільйони людей по всьому світу, і група стала одним із кращих музичних колективів двадцятого сторіччя. У 2000 році їхню пісню "Богемна рапсодія" було визнано кращою піснею тисячоліття.