Сам же ініціатор цієї оправи. Що ж нам, справді, було робити? Учнів у шахту не пускають, а практику вони десь повинні відбувати хоч у приблизних умовах.
— Слухаю тебе, — кинув Михайло Михайлович, підставляючи груди вологому прохолодному вітрові. — Вересень жаркий в цьому році... Дощ, мабуть, буде.
— Буде, — підтвердив Микола Петрович. — Земляні роботи в учбовій лаві ми вже закінчили. Тепер потрібен ліс: затяжки, стояки, шпали.
— Хитрий ти, директоре, чоловік, — засміявся Михайло Михайлович. — Радишся з головою виробничо-педагогічної ради, а підкрадаєшся до кишені начальника.
— А ти догадливий, — засміявся Вільховий. — Нам би з тобою тільки в мирі й жить: прекрасно розуміємо один одного.
— Добре, — сказав начальник. — Стояки одержиш безкоштовно: старі видамо з шахти. А за дошки доведеться заплатити.
— Я не заперечую, — хитнув головою директор і зробив другий захід — вже приватного характеру.
— Тепер звертаюсь до тебе, як до начальника шахти, — сказав він весело. — Ти знаєш, здається, що я будуюсь?
— Дожився чоловік, — розвів руками Михайло Михайлович, співчутливо дивлячись на директора.
— Я не хотів. Дружина з тестем насіли. Спробуй, відмовся.
— Кажи, — кинув завідуючий.
— Дошки потрібні.
— Туго з дошками: ми клуб капітально ремонтуємо. Дах ставимо, новий. Скільки тобі?
— Кубометрів з чотири.
— Дамо. Забудовникам ми допомагаємо. Це наш обов'язок, — промовив начальник, зрадівши, що директор не вимагає більше. ,
...В той же день Микола Петрович виписав у шахтній конторі чотири кубометри дощок для учбової лави і стільки ж для себе. Він зайшов до Штепи, заступника начальника, і показав йому накладні.
— Давай, Іване Силовичу, машину.
Маленький, чорний, рухливий, як жучок, Штепа хитро примружився:
— А півлітра буде?
— Велике діло півлітра...
— Я пожартував, я пожартував, — заспішив Штепа. — Ти не переварюєш таких розмов, знаю. Горілки не п'єш, цигарок не палиш, дівчат не любиш. Ти — святий.
Миколі Петровичу не подобалися жарти заступника.
— Потрібна машина, — повторив він.
Штепа зазирнув у накладні, круто зівів праву брову догори і пожвавішав.
— Залишай, Миколо Петровичу, в мене ці накладні і не турбуйся. Розпишись отут, а завтра надвечір буде тобі ліс. Клянусь всіма святими янголами...
"Вже причастився, сердега", — подумав директор, побачивши, що Штепа сьогодні дуже балакучий.
Штепа провів Миколу Петровича аж за поріг та все запевняв, що слова він дотримає, як завжди. Директор охоче йому повірив, бо заступник дотримував слова завжди після третього або чертвертого нагадування.
Він був приємно вражений, коли на другий день вранці прибули дошки для учбової лави, а надвечір — для його садиби. Через кілька днів з'явилися стояки, шпали і рейки.
"Скидається на те, що мені сам біс дітей колише, — радісно потирав він руки. — Тепер учбова лава буде!"
* * *
— Про що ти, Василіяко, думаєш? — запитав Микола Петрович завуча, коли той зайшов якось до нього на ділянку й, нічого майже не сказавши, сів на колоду, підпер щоку долонею та й замислився.
Завуч ліниво (повернув голову.
— Мрію, — сказав він. — Прийшла б оце до мене дівчина, яка найбільше мені подобається, сіла б поряд...
— А ти б утік, знаю я тебе.
Василь Васильович злегка образився, але не подав виду. Він скорчив пустотливу гримасу і пожартував:
— Чого там утік... Ми б з нею в крем'яхи почали гратися...
— Серйозний чоловік, а верзе дурниці. Проте я помічаю, що ти останнім часом часто зітхаєш.
— Тобі здається, — запевнив Василь Васильович. Навіть свого кращого приятеля він не наважувався посвятити в свої сердечні тайни.
— Коли мені щось і здається, то лише одне, — сказав Микола Петрович. — А саме те, що пора б тобі одружитись. Доведеться, мабуть, ставити твоє персональне питання на профспілкових зборах і закатати сувору догану за безініціативність в цьому важливому ділі.
— Так уже й догану...
— А як же ти думав! Ганьба. Дитині тридцять п'ятий рік, а вона все бурлакує.
— Даю зобов'язання в найближчі тридцять років одружитися, — одбув жартом Василь Васильович і знов надовго притих.
Микола Петрович тесав колоду, а Камінчуку згадалася дівчина.
Ішов недавно увечері до виконкому на нараду і в одному з дворів ще здалеку помітив її. Вона стояла до нього спиною, розвішуючи білизну на вірьовці, протягнутій через усе подвір'я від ганку до сараю. Дівчина, очевидно, відчула на собі його погляд, бо раптом озирнулася і, побачивши Камінчука, схопила відро і, як кізочка, вискочила за хвіртку до водоколонки. Так і вибігла — простоволоса, в коротенькому домашньому платтячці, що ледве сягало їй до колін. Камінчук вперше так зблизька побачив її голі красиві руки, мармуїрово-білу, невимовно красиву шию, стрункі ноги.
У нього завмерло серце, коли він проходив у п'яти кроках від неї. Дівчина повернула до нього золотаву голову і, здалося, усміхнулась. Камінчук не спромігся відповісти на посмішку. Розгубився, почервонів і прискорив крок.
"Ех ти, пацан, — картав він себе на всі ¡заставки." — До дівчини заговорить не вмієш. Що вона — ¡принцеса яка неприступна? Чи одрубає голову за одне слово?"
Але пройшла хвилина, друга, і думки його потекли в діаметрально протилежному напрямі.
"Еге, бовкну щось, а вона одріже: "Чого вам, дядечку, треба, одв'язніть". Вона усміхається, але ж на лиці в неї не написано, що думає. Почне всім розказувати, що завуч, мовляв, приставав. Ганьба!"
І раптом в душі його похололо: вона ж з Солоів'євого двору вибігала. Як він раніше не змикитив? Значить, там живе. Може, родичка яка?...
— Ну, як там в школі? — перерва® директор його спогади.
— Квартирантка, очевидно, — відповів Василь Васильович.
— Що? Що?
— Як і з ранку, очевидно, — спохватився Камінчук, — —Ти ж заходив уранці. Нічого після того не змінилось. Роботи стільки — ледве встигаю.
— Потерпи трохи. Через півтора тижні вийду з відпустки.
— А ти в тій відпустці по-справжньому був?
— В бухгалтера треба запитати. Встановити факт по документах, — віджартувався директор і поцікавився: — Як там справи в Погрібного? Чи не здається тобі, що він трохи лукавий?
— Захопився, було, теорією, проводив заняття не на шахті, а в навчальному пункті, — відповів Каїмінчук. — Програма відводить на практику більше двох третіх всього часу, а він цією практикою і не думавзайматися. Довелось поговорити... Ми ту лукавинку витягнемо з нього. Сьогодні збираюсь ще раз навідатись на його уроки.
Він знову схилив голову, . пригадуючи німу "сцену біля фонтану".
— Що з тобою сьогодні? — поцікавився директор. — Чи не вірші коханій складаєш?
— А що ж? Я в дитинстві писав вірші. Чого смієшся? Одного разу з-під мого пера почав виповзати зовсім-таки непоганий віршик:
Уж небо осенью дышало,
Уж реже солнышко блисталої,
Короче становился день.
Лесов таинственная...
Далі явно напрошувалось слово "сень". Я був хоч і малий, але тонко це відчув. Проте вжити слово "сень" я не наважувався, бо не розумів його значення. А якщо такого слова зовсім нема в природі? Наляканий "сенью", я кинув віршувати, і Пушкіна з мене не вийшло.
...Коли в післяобідню пору Василь Васильович пішов на шахту відвідати уроки Погрібного, він не зразу знайшов там учнів своєї школи. Клас — як крізь землю провалився. В механічних майстернях нікого не було. В кузні теж.
Нарешті він догадався піти, на лісний склад.
Учні сиділи на траві і про щось розмовляли. Були вони в робочих спецівках і вже трохи заімурзан і.
— Добрий день! — привітався він. — Де викладач?
— Пішов кудись. Наказав оцю стару лебідку відкопувати.
Всі повставали і взялися до роботи. Лебідка — стара й іржава — до половини вросла в грунт. Одні відкопували її, інші перекидали землю далі — в неглибоку яму.
Віктор Ворона — високий сором'язливий — завзято кидав лопатою, аж упрів. Відчувши на собі погляд завуча, підняв очі і якось несміливо, сумовито посміхнувся.
Василь Васильович помічав останнім часом, що хлопець ходить чимсь пригнічений, як у воду опущений.
Не знав завуч, що в нього пішло важке життя.
Не міг хлопець останнім часом зрозуміти свого власного батька.
Кілька днів тому в школі мав відбутися недільник по збору металобрухту. Дев'ятий клас, де вчився Віктор, взяв на себе зобов'язання зібрати не менше ста кілограмів брухту на кожного учня.
Не ¡міг не з'явитись Віктор на цей недільник. До того ж він намірявся допомогти Наді Коваленко, блакитноокій дівчині, з якою сидів за однією партою. Вона така хороша, та Надя: привітлива, люб'язна, не горда.
Віктор встав рано, поснідав і, сторожко поглядаючи на батька, почав одягати робочу одежу.
— Куди ото? — спитав батько.
— Недільник в школі...
— Ніяких недільників. Заробляєте гроші директорові на хату?
— Це неправда, тату... Це... — На хлопцевих очах забриніли сльози.
— Облиш одягання, — наполіг на своєму старий Ворона. — Іди гуляй, якщо хочеш. А в школі щоб нога твоя сьогодні не була.
Віктор довго блукав вулицями і не помітив, як опинився біля школи. Більшість учнів уже порозходились по виселку, а Надя Коваленко чекала його з своїм візком.
— Як на парад вирядився, — здивувалась вона. — Як же ти працюватимеш?
— Ще й як! — запевнив її хлопець.
Додому він прийшов аж після обіду, голодний і стомлений. На штанях красувались іржаві смуги, а на піджаці не вистачало двох ґудзиків.
Батько, побачивши майбутнього юриста (йому дуже хотілося, щоб син став саме юристом) в такому непривабливому вигляді, ахнув, затупотів ногами, схопився, було, за ремінь, але потім зм'якшився — як-не-як, Віктор уже в дев'ятому класі — та й наліг на риторику. Він цілу годину розказував синові, що таке новий костюм, як його важко справляти, а також про те, що буває з дітьми, які не слухають батьків. Закінчив він свою тираду погрозами в адресу школи:
— Почекайте! Я вам покажу і брухт, і політехнізацію. Ось назбираю фактів..,
Віктора насторожили і навіть злякали батькові слова. Так і ходив він останніми днями — мовчазний і пригнічений під враженням цієї розмови.
— Чиї добре працюється, Вікторе? — звернувся до нього завуч.
Хлопець випростався, довірливо поглянув завучеві в очі і відповів:
— Ще й як!
— Батько сердиться, коли отакий замурзаний додому приходиш?
Віктор кинув коротко:
— Буває. — І знову взявся за лопату.
"Важкенький характер у старого Ворони, — додумав Василь Васильович.