Наталя. Так то все брехня була?
Маруся. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести… Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала — вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли… А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.
Наталя (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!
Маруся. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.
Наталя (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! (Плаче).
Маруся. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата… Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася… Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде… і моя мати… і батько.
Увіходять Лимериха, Кнур і Кнуриха.
Лимериха. Ось і я, дочко, не забарилася, — ти до мене, я — до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!
Кнур. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?
Кнуриха. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?
Лимериха. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.
Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?
Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.
Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?
Наталя. Полякались.
Кнур. Чого?
Наталя. Своєї тіні!
Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.
Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.
Маруся. Наталю!
Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?
Наталя. Як не рада? Я — рада.
Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…
Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?
Маруся. Я ото зараз пішла.
Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.
Маруся. Де? (Прибирає косу).
Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?
Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.
Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).
Лимериха. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг — зараз і привітала.
Кнур. Ось годі тобі, стара. Чого у сім’ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому, — перемелеться — мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла… Погартується та й перестане.
Лимериха. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося… Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).
Кнуриха. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.
Маруся. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.
Наталя увіходе з пляшкою горілки і закусками.
ВИХІД V
Наталя. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі! А я збиралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається).
Лимериха (крізь сльози). Погуляти… А бодай тебе дочко! Ти разом плачеш і смієшся.
Кнур. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.
Наталя (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері). Прошу вас, матусю, викушайте!
Лимериха (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П’є).
Наталя. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню).
Ой журбо-журбо, упряма!
Чого ти до мене пристала?
Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура). Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний. (Наливає).
Кнур (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже — одверни, боже! (П’є).
Наталя. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі).
Кнуриха (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! ж знаєш — я не вживаю.
Наталя. Від мене не вип’єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?
Кнур. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п’є, а й не їсть. Залиши її, дочко!
Наталя. Як за мене, то й пили, а від мене то й не хочете!
Кнуриха. Не можу ж я, моя дитино; не п’ю я, моя рідна!
Лимериха. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п’є. Не силуй!
Наталя. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впеклася… Хоч пригубте ж!
Кнур. Та ну вже, стара.
Кнуриха (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко, неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров’я! (Надпива трошки і віддає чарку).
Наталя. Оце тільки?
Кнуриха. Не п’ю ж я; не можу… Ти ж казала пригубити, я й пригубила.
Лимериха. Не силуй, Наталко!
Наталя. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку).
Лимериха. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?
Наталя. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі). Ось ми з ким вип’ємо!
Маруся (жартовливо). О, я вип’ю! Мені тільки й тії пляшки мало.
Наталя (приговорює).
Зліз кіт на сало,
Та кричить: мало!
А собака знизу:
— На гору не злізу!
Сало увірвалось,
Собаці досталось!
Отак і мені: колись було сало, та цюця з’їла. (Дає чарку). Випий, Марусю!
Кнуриха (грізно дивиться на дочку). Марусю! (Хита головою).
Маруся. Та що се ти, справді, пристала?
Кнур. Других, бач, частує, а сама — й ні. Випий, лиш, спершу сама.
Наталя. Я вип’ю… Я та не вип’ю? (Зразу випиває). Ух, гірка! як і моє лихо.
Кнур. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй — гірка.
Наталя. Чуже лихо за сахар… А проте — будемо пити, будемо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, а ну-те ще. (Налива і підносе).
Кнур. Та нас і не проси; ми, ось, з нею. (Указує на Лимериху; випива).
Наталя. Ну-те, мамо. (Налива матері).
Лимериха. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П’є).
Наталя. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!.. Не хоч горілочки, я тобі наливочки… Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?.. О, чорт би вбив їх батька та матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе).
ВИХІД VI
Кнур. От бач, кумо, казала: Наталка журиться; а вона, бач, як розходилася… Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.
Кнуриха. Тобі тільки постав, то ти — й вже!
Кнур. А тобі — зась! Не п’єш сама, — їж, що поставлено!
Кнуриха. Зась!
Лимериха. Вип’ємо! вип’ємо! (Заводе).
Ой випиймо, родино,
Щоб нам жито родило.
Кнур підносе чарку.
І житечко, і овес…
І зібрався рід увесь.
(Випива).
ВИХІД VII
Наталя вбігає з пляшкою наливки.
Наталя. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та разом заспіваємо. (Налива і підносе Марусі).
Лимериха (співає).
Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило…
Кнур (кінча).
І житечко, і овес…
І зібрався рід увесь.
Маруся. Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і віддає чарку).
Наталя (беручи чарку). Випиймо! випиймо! (Долива, випивши, станове чарку і пляшку на стіл). А тепер заспіваймо. (Заводе).
Ой, випиймо, роде,
Та горілочки добре…
Ні, се погана! Такої тільки п’яниці в шинку співають, а не Шкандибихи поважні гості. Стривайте, я іншу згадаю. (Заводе).
Ой, в неділю зрана
Синє море грало…
Та віддала мати дочку
В чужу стороночку.
Лимериха почина плакати. На сей саме час Шкандибенко одхиля двері і, глянувши по хаті, мерщій зачиняє їх, щоб ніхто його не примітив.
Кнур (перебиваючи Наталю).
Ой, випиймо, родино,
Щоб нам жито родило.
(Забачивши, що Лимериха плаче). А ти, кумо, й плачеш? Гай-гай! А ну, лишень, сії червоненької, червоненької. (Налива).
Бач, — як кров! (П’є). Та й добра ж яка, вража!
Наталя. О, моя кров добра! Недаром усі за неї так торгувалися.
Кнур (наливає). Ось ну, лишень, кумо. (Дає Лимерисі.)
Лимериха (п’є). Добра… солодка… Ні, я вам похвалюся… Ще коли сей мій зять та не був зятем та частував мене медом… От мед, так мед! Такого я зроду не пила і вже, мабуть, і не доведеться ніколи.
Наталя (співає).
Ой, пила, пила та Лимериха на меду,
Та пропила свою дочку молоду…
(Набік). А батько хрещений помагав.
Лимериха (дослухається). То се ти про мене, моя дитино, пісню зложила?.. Правда, їй-богу, правда: пропила я свою дочку молоду. (Плаче).
З-за дверей доносяться голоси.
Карпів. Мамо, мамо! Мамо!
Шкандибиха. Чого там тобі так припало? дивись!
Карпів. Підождіть, я щось скажу.
Шкандибиха. Що там таке? Кажи вже швидше.
Карпів. Там гості… У Наталі гості… Не йдіть.
Шкандибиха. О-о, чорт їх не видав! Чого ж ти, дурню, тут тиняєшся? Вони п’ють, гуляють, а тебе на сторожу випхнули… Чому в хату не йдеш? Чого тут блукаєш? (Швидко увіходе).
Наталя. Прилетіла шульпіка — стережіться, курчата!.. Відьма в хату, а чорт на сторожу!
Лимериха (схоплюється, до Шкандибихи). Свашечко! свашечко-голубочко! А ми тебе ждемо — не дождемося… Де се наша свашечка ділась? куди залетіла?
Шкандибиха (сердито). Видно, що ждете.
Кнур. Доброго здоров’я, Миколаївна… А ми тут без вас теє… Спасибі Наталці, так ми… й — теє…
Шкандибиха. Про Наталку усе станеться! Вона на чуже здавна звикла.
Наталка поривається одказувати.
Кнуриха. Цить, Наталко! Змовчи…
Наталя. На все, мамо, звикла. У вас до всього привикнеш. От тільки не зумію людьми торгувати… Навчіть мене мамо!
Шкандибиха (дивуючись).