Зрештою, воно й не дивно: як богом обраний народ Ерес-Iсраелю з усiх кордонiв оточують богопротивнi й нечестивi хананеу, аморреу, хеттеу, ферезеу, свеу, гергесеу, моавитяни, аммонитяни, мадiанитяни та фiлiстимляни, так i Всевишнього нашого оточили боги нечестивi ухнi Ваал, Астарта, Молох, Мелькарт, Ормузд, Мардук, Елом, Бел, Асур, Сiн, Ану, Нергал, Адар, Мерiдах, Бiлiт разом з потворними iдолами, охочими до розбою та кривди. Виходить, виперли вони Всемогутнього з теплого i ясного неба i силою свосю примусили його самозаточитись у холоднiй i темнiй скринi.
Я думаю про це, але мовчу, нiмий, аки риба, щоб за балачками не погрузнути в багно крамоли та сресi. Бо настромлять тодi плоть мою на довгу й гостру палю або очищатимуть душу мою вiд грiхiв вогнем на привселюдному видовищi.
Верховний жрець храму божого Iлiй та преподобнi сини його Офнi та Фiнесс називають мiж собою Всевишнього просто — Сундук, а для мене не шукають у словниковому фондi свосму iнших слiв, крiм "бовдур", "чмур", "iдiот", "кретин" або ж "йолоп". Навiть "дурня" для мене шкодують.
Я дивлюся на них i думаю.
Нудний i настирливий цей нинi беззубий i хирлявий старець Iлiй з його паршивою звичкою всiм заздрити.
Побачить, як я потом вмиваюся, шкребучи пiдлогу келiу його, втупиться в мене вицвiлими, як сорочка моя, очима й сумно зiтхас, наче я потом вмиваюся не на пiдлозi, а за трапезою:
— Де б менi знайти роботу отаку?
Або несу я помиу — i знову чую за спиною його набридливий голос, нудний i заздрiсний, наче я не помиу несу, а щире золото:
— Де б менi знайти роботу отаку?
А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами iскри з твердого, як камiнь, окрайця хлiба i, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйнi шматки iржавих та смердючих оселедцiв, вiн i тут заздро шамкотить порожнiми щелепами:
— Де б менi знайти роботу отаку?
О господи! I коли я побачу, як вiн тримас свiчку на пупi свосму?
А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс?
Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи!
З вигляду вони — дикi. Пиками — вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.
Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.
А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.
Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно.
Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування.
Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.
I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих...
А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас:
— Ех, менi б роботку отаку!
А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.
I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.
Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?
Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?
I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:
— Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
Нiс мiй — це хрест мiй.
Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс — найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.
Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:
— Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!
— Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!
Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.
— Усiх воякiв заклюс!
А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...
Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.
I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.
Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:
— Отче, ось я.
Вiн гнiвно просичав:
— Та я тебе, iдiота, i не кликав!
I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.
Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:
— Отче, ось я.
— Господи, де ти знайшов такого бовдура? — скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. — Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!
Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.
Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:
— Отче, ось я.
Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.
— Самууле, я не кликав тебе, — нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. — Ти, отроче, не мiй глас чусш...
— Тут бiльше нiкого нема.
— Кажу тобi: не я тебе кликав...
— А хто ж?
I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:
— Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...
Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?
Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?
Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:
— Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!
А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.
I усю паству покликав верховний жрець — баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.
I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:
— Самууле, де ти?
Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:
— Отче, ось я.
Iлiю аж пересмикнуло.
— Що робив ти уночi? — гнiвно стуливши брови, почав допит владика.
Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.
— Бога слухав.
А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:
— Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух.
— Що ж сказав тобi Сунд... — тьху! — Всевишнiй, хай славиться у вiках iм'я його? — суворо запитав старець Iлiй.
— Страшне слово його! — з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.
— Кажи, Самууле! — мимоволi вихопилося у цього недотепи.
Слова цього лише i чекав я.
Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?
Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:
— Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi!
А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань:
"I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, — очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, — i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;
Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я!
I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.
Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.
Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс.
I закликав господь Самуула ще втретс.