—Як знайдеться наша вельможна княгиня, ми позолотимо тобі дерев'яні калаталки на кучмі.
— Кажи наварити багато нашої улюбленої страви, сиріч киселиці, — каже блазень, — і дати мишам, щоби їли; котра миша не схоче їсти, та є нашою княгинею Яргордійкою.
Сто кухарів заметушилося коло княжої ватри, варитеся киселиця у святкових горшках, мов на величний бенкет. Зварилася киселиця, наливають в миски і студять, щоб мишки язики собі не попекли. Кинулися миші всі юрбою, хлебчуть, сьорбають киселицю, лише одна між ними довгохвоста мишка наїжачила сіреньку шерсть і — шусть! — сховалася в рукавах княжої шуби.
Зрадів князь Самоволя, що так все легко і дешево вдалося. Піймав свою возлюблену Яргордійку і став її ніжненько гладити пальцем по сірій м'якій шерсті.
Швидко змінено мишачий закон: стали тепер губити мишачу породу ножами, стрілами, колами, палками. Мертвив кожен чортівню без пощади і не дурно мертвив, бо князь Само-
Киселиця
воля обіцяв за мішок мишачих голів землі з полями, луками, сіножатями, лісами, медовими колодами, ставками, ріками, потоками, ручаями і "зо всіми пожитками".
Вигирили мишачий рід до останку, лишилась одна мишка — княжна Яргордійка.
Хоч і визволив блазень від загибелі державу князя Самоволі, але дерев'яні калаталки на його високій баранячій шапці остались таки не позолочені.
Князь забув у превеликім своїм гаразді про те, що обіцяв блазневі, та й не дивниця: він журився тепер, яким би то чу-дом-дивом можна свою найгарнішу донечку Яргордійку відча-рувати, щоби вже перестала ту мишачу оболонку носити.
Скликає князь різних знахарів, ворожбитів до себе, аж тісно стало у дворі. Цілими днями зливають "на олово" чари, тих чорних духів проганяють на ліси, на хащі, та все нічого не допомагає: Яргордійка не міняється ні на трохи, а далі є все тією ж самою сіренькою мишкою.
Сидить князь Самоволя на своїм престолі, споглядає на тих чарівників, знахарів, не бачить ніякої відради.
Прибігає блазень, затарахкотів своїми дерев'яними калаталками і заспівав:
Білоголовий лицар,
Як принесе княжні дар —
Рукавички з мишиної шкірки —
І на лапки Яргордійки
Застібне їх жемчугами,
Тоді буде гаразд з нами:
Щезне чарівнича пліва,
З княжої мишки стане діва.
Слухає князь, слухають бояри, дивуються.
— Що це значить?.. Що він таке співає? — питають.
Може, блазень що й путнього вигадав, треба спробувати. І стали голосити по найвищому княжому повелінню на цілу державу, що коли знайдеться юний лицар, боярин, воєвода з білою головою, нехай зразу рушає на княжий двір і приносить зі собою з мишиної шкірки рукавички для княжни-мишки, то дістане пів княжої держави і в додатку ще щось більше.
Розтрубили цю вість по всіх усюдах, ждуть один, другий місяць — не з'являється лицар з такими прикметами. Біла голова ще нічого такого великого, але рукавичка з мишачої шкіри — то не будь-що... В цілій княжій державі жодної миші не знайдеш, так вигирили ратні і не ратні за княжі діла наділи.
Затрубили одного дня перед княжими вратами, затарабанили сторожі, з'явився навпослід і пожаданий лицар з білою головою, як найбіліша головка капусти.
Засів князь Самоволя на своїм золотім престолі. Поставали коло князя бояри, воєводи, всі дивляться на двері, ждуть на білого князя головача. Яргордійка-мишка на батькових колінах сидить, також жде.
Вступив білоголовий лицар до княжої палати. Коли ж поклонився третій раз нижче пояса, затарахкотів блазень своїми дерев'яними калаталками, зачепив ними білі лицарські патли, і сталося чудо: білі кучері злетіли на землю, а на лицаревій голові лишилося тільки руде кострубате волосся.
Яргордійка так дуже з того сміялася, мало на ній мишача шкіра не тріснула. Розгнівався князь Самоволя на лицаря за його нелицарську поведінку, велів самозваного білоголовача завести до перукаря, а той йому так гарненько тупою бритвою обголив голову, що пізніше і руде волосся не хотіло рости.
Заїхав і другий лицар з мишачими рукавичками.
Рукавички насправді були не з мишачої, а з лиликової шкіри, але він думав, що на княжому дворі того не пізнають. Коли третій раз поклонився лицар до землі перед престолом і не міг підвестись, бо був на диво повновидий, тоді вхопив блазень за кропило, змочив у воді — і хлюсь! — лицарю межи очі та й каже:
— Зіпріли, могучий білоголовий лицарю, вода вас прохолодить, зараз буде краще.
Не покращало, лише погіршало білоголовому гладкому лицареві: дивляться всі, а йому по вилицях, по чолі, по носі, по бороді спливають білі басмани і капають на світлі тисові помости; і жупан повапнений, і сорочка повапнена, все довкола нього повапнене. Придивляються ближче: ані одного волоска на голові нема білого, лише чорне як сажа волосся. Пожди, любчику, за це заплатиш ти. І дійсно, дорого заплатив він: князь велів його завести до цирульника, а сей обритвив йому голову так чистенько, що пізніше тільки над вухом виднівся малесенький кусничок волосся.
Побоялися другі пробувати щастя на дворі князя Самоволі. Без справжньої білої голови і справжніх мишачих рукавичок ніхто не відважився приходити. Довго тепер ждали на третього, дуже довго. Одного разу загостив зі сходу не лицар і не мудрець, лише багатий купець. Приніс він до княжої палати кілька мішків з самими рукавичками.
— Купуй, князю, рукавички всім боярам, щоб на весілля нашої княгині Яргордійки не розносили короваю голими руками, — говорив блазень і потрясав високою кучмою.
Самоволя-князь не зважав в тій хвилі на блазневу пустос-ловність, лише спитав сторонського купця, чи не має випадком рукавичок з мишачої шкіри.
— Миші тепер не будь-що, — говорив купець. — Я був далеко по світі та тільки в одного боярина трапилося мені знайти мишачу родину; звідти я придбав для себе одну пару мишачих рукавичок.
Витягнув сторонський купець пару маленьких рукавичок. Блазень, як побачив ті рукавички, затарахкотів дерев'яними калаталками на високій баранячій кучмі і почав співати:
От білоглавий лицар, Що приносить княжні дар. Рукавички з митої шкірки, І на лапки Яргордійки Застебне їх шпіночками, Тепер уже гаразд із нами: Щезне чарівнича пліва. З княжої мишки буде діва.
Потряс блазень баранячою кучмою так сильно, що зачепив калаталками за ту верету, якою купець замотав собі голову.
Стягнув верету, а на голові купця волосся, мов льон, буйні білі кучері вкрили його спину.
Яргордійка-мишка, як це побачила, принишкла на батькових колінах, прижмурила мишачі оченята. Всі помітили, що їй це дуже сподобалось, лише не знали що — рукавички чи білоголовий купець.
— То правдивий лицар-пан, що приносить щастя нам, — говорив блазень і тарахкотів калаталками.
Князь Самоволя розгнівався дуже за таку блазневу балаканину, аж не знав, що коло нього діється. Він забув в тій шаленій люті за княже достоїнство і вдарив блазня міцно по обличчі.
Блазень схопився руками за щоку, тряс баранячою кучмою, тарахкотів з досадою калаталками і верещав:
— Купуй, князю, купуй нині, бо се жених для княгині.
— Нагайку добру на тебе куплю, — відповів князь грізно, а далі питав купця: — Що хочеш за рукавички?
— Ті рукавички — моє найбільше щастя на землі, — каже купець. — Я їх на продаж не маю і не продам за ніякі скарби світу. Одначе я можу ті рукавички проміняти за одну річ: за одну мисочку моєї улюбленої страви.
— Яка ж то має бути страва? — питав князь.
"То ймовірно вуджена солонина або крупи гречані", — подумала мишка Яргордійка.
— Може, пироги зі сметаною або голубці з перевареною сім'яною олією? — питав блазень.
— Ні, братчику, ні, — перечив купець. — Моя улюблена страва — то киселиця і то добра киселиця.
Яргордійка-мишка аж стряслася на слово "киселиця", мало що не впала в корчі, так їй ця страва опротивіла. Наказав князь варити киселицю.
Перший князів кухар забрався до діла: зварив киселицю точнісінько за приписами княжими, поставив перед купцем і усміхнувся щасливо. Він був впевнений, що купець в житті не їв ще такої чудесної страви. Покуштував купець киселиці, скривився.
Киселиця
— Недобра, — каже. — Квасна, густа і пересолена. "Що за лихо? — думає князь. — В мене, на дворі княжім,
недогода купцеві з киселицею, то щось нечуване".
Варять ще раз киселицю, але самі бояри варять. Зварили і знов невдало: зробили ніби чир, ніби стиранку, а в додатку добряче підпалили.
— Доле моя нещасна, — ридає князь, а з ним і весь княжий рід постогнує.
— Чей же то не велике діло — зварити киселицю, — говорить мишка Яргордійка. — Ось спробую сама...
Полізла мишка Яргордійка до княжої ватри, веліла кухареві розчинити киселицю, вилізла на горщик, бігає по ньому, доглядає, щоби добре викисла. І князь і бояри подубіли, постовпіли, не знають, що думати, що казати. Мишка Яргордійка сама з кухарем варить киселицю і сама мішає, і то проворно мішає, щоби киселиця не прикурилася.
Зварила миша Яргордійка киселицю, веліла поналивати в мисочки для князя батька, для боярів, а собі і купцеві одну велику миску. Вона перша покуштувала і каже:
— Тепер, може, буде добра киселиця, бо я її сама варила. Куштує князь, куштують бояри, і всі кажуть, що добра. Зачерпнув купець ложку, хлебнув відразу і говорить:
— Не добра, а дуже добра киселиця, — моя мати вдома кращої не варила.
Так мовивши, скинув з себе довгий чудернацький каптан і в цей же час перетворився на гарного білоголового князя-ли-царя. Він одягнув на лапки мишки Яргордійки мишачі рукавички, застебнув їх перловими шпіночками, і вона також стала найгарнішою дівчиною-княгинею, достойною наслідницею князя Самоволі.
Настала велика радість в золотоверхих княжих палатах, всі раділи, а найбільше блазень. Він приспівував:
Щира любов, дитя гоже, Все на світі переможе; Навіть і горду царицю Навчить їсти киселицю...