Це все одно що попаді сіно. Пам’ятаєш таку прибаютку: в червні таке сіно, що сама попадя, посоливши, з’їла б? А попова жінка вельми перебірлива,— дідусь голосно засміявся.
— Авжеж, що з’їла б,— погоджуються бабуся.— Тільки чи буде гарна погода в цьому році на сіно? Дощ іде не там, де просять, а де сіно косять...
— З косою погоди не ждуть,— посерйознішав дідусь.— Бо коса любить брусок і сала кусок!
— До сала, Тарасе, потрібне ще й вміння. Недарма кажуть: "Коси, коса, допоки роса, бо сонце пригріє — косар упріє, а коли роса додолу, то косар додому".
Дідусь з бабусею перекинулися ще кількома прислів’ячками. І всі вони про косовицю. Бо таки в червні починається масова заготівля сіна. Треба удосталь запастися на зиму соковитим кормом для худоби.
З їхньої розповіді я дізнався, що першу косовицю сіна закінчують на Онуфрія, тобто 25 червня. В цей день, кажуть, начебто "соловей ячмінним колосом удавився". Справді, як тільки починає дозрівати ранній ячмінь, припиняють свої співи солов’ї.
Але до Онуфрія ще далеко. Поки що на черзі тільки початок косовиці сіна. А він обов’язково співпаде з рясними червневими грозами і зливами. Тому дідусь з бабусею і цього разу не оминули народних прикмет.
Рум’яний вечір і сірий ранок — на хорошу погоду.
Вранці чути безперестанку грім — надвечір піде дощ з градом.
Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає — буде гарна погода, але коли довго "п’є воду" — на негоду.
Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі — на дощ і негоду.
Якщо в місяця-молодика круті роги, то на негоду, а положисті — на гожу днину.
Місяць у кружку — несе воду в ріжку.
Риба грається в річці — вночі може вдарити гроза.
Павуки швидко снують павутину — на зміну погоди.
Листя папороті скручується донизу — перед ясною погодою, випростовується — на негоду.
Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.
— Прикмети прикметами, а коса любить, щоб її клепали,— усміхнувся дідусь.— Піду готувати снасті, щоб удосвіта почати косовицю, бо на Онуфрія сонце почне йти на зиму, а літо — на спеку.
Попервах я хотів заперечити дідусеві. Як це так — щойно почалося літо, а вже сонце йде на зиму? Але тут же згадав: з двадцять другого червня починає коротшати день...
Та про це ще рано думати, потішаю себе. Поки що прислів’я стверджує: червень літо зарум’янив. На городі щойно зацвіли мак-самосій та півонії, біля хати зарожевіли м’ясисті черешні. Через тиждень у нас вже будуть свіжі ягоди.
Літо тільки починається!
СТОРОНОЮ ДОЩИК ІДЕ
Цього разу дідусь навідався під вечір. Я з бабусею якраз закінчив підсипати картоплю, і ми сіли перепочити.
— Прийшов липень до хати — нема коли спочивати,— дідусь почав розмову з приказочки.— Натомилися, певно?
Бабуся в одвіт:
— І натомилися, і напеклися під сонцем.— Витираючи спітніле обличчя, важко зітхнули.— Але кажуть: хто в липні жари боїться, той узимку немає чим погріться, бо липневе літо маківкою повито.
— Але, Мотре, чого липень не доварить, того і вересень не досмажить.
— Авжеж,— погодилися бабуся,— проте липень-пеклиця таки на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає...
— Для зими, як і для Прокопа, запасок нема,— посерйознішав гість.— А на Прокопа, кажуть, приготуй плечі до снопа.
Якби ж то тільки плечі! Прокіп зразу спитає, чи нав’язав сім кіп. Уже ж, Тарасе, скоро й Прокіп, мабуть?
Дідусь подумав трохи, тоді мовив:
— Ще два тижні зосталося до початку жнив. А коли точніше, то Прокіп припадає на двадцять перше липня. Правда, все залежатиме від погоди. Якщо задощить, то жнива відтягнуться до серпня. Бо часто виходить так, як у тій приказці: дощ іде не там, де просять, а де жито косять...
Розмова між ними затягнулася. їх особливо цікавило, як пройдуть цього року жнива. Літо видалося-таки дощовим. А тому старенькі почали згадувати прикмети. Частину з них я і запам’ятав.
Бджоли сидять на стінках вуликів — на спеку, а коли виграють вранці — на нестерпну жарінь.
Ластівки, літаючи низом, граються — на дощ та вітер.
Кроти нарили високі купини — буде тепла і ясна погода.
Золотиста вечірня зоря на ясному небі — утримається добра погода.
Мерехтять зорі — кілька днів буде ясно й сухо.
Потяглися хмари смугами — буде дощ.
Небо в баранцях віщує гарний ранок, але пізніше занегодить.
Коли павук виліз з гнізда і тче нову павутину або ж на видноті робить іншу з довгими нитками — буде гарна погода.
Перед дощем вовна на вівцях м’якшає й випростовується.
Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок — похолоднішає, й коли вмивається, довго полизуючи лапку,— на суху погоду.
— А тепер з тобою розберемося,— посміхнувся до мене дідусь.— Я приготував тобі цікаву загадочку. Якщо розгадаєш — гостинця матимеш: сонце пече, липа цвіте, день одбуває — коли це буває?
Я напружив пам’ять. Сонце найсильніше пече, здається, в липні. У цьому ж місяці починає квітувати липа і довшають ночі.
— У липні! — відповів упевнено.
— Таки вгадав,— покуйовдив моє волосся дідусь.— Отже, доведеться-таки розповісти тобі про середульший місяць літа.
— Я вже дещо знаю про нього, — фальбую перед дідусем.
— Коли знаєш — прошу, розказуй!
— Цю назву йому дали тому, що цвіте липа! Дідусь загадково усміхнувся.
— На таку відповідь багато розуму не треба. До речі, в цьому році липа зацвіла ще в червні, щоб ти знав.
Я знизав плечима. Тоді ж від чого пішла сучасна назва?
Дідусь розповів, що широколиста липа повсюдно на Україні починає цвісти переважно з кінця червня. Тому в південних слов’ян — сербів та хорватів — шостий місяць року називають "липань" та "липан". Проте в чехів ("ліпен") , поляків ("ліпец") і білорусів ("ліпень") другий місяць літа подібний нашому.
І похибки в цьому нема. Крім широколистої, у нас росте й дрібнолиста липа. А саме вона й починає цвісти серед літа.
Крім офіційної, на Україні було чимало народних назв. Серед них найбільш відомі — "косень" і "сінокіс" (пора заготівлі сіна), "білень" (якраз вибілювали полотно), "липець" (час викачування липового меду), "елевей" чи "ілюх" (од свята Іллі).
У художній літературі, зокрема в творах І. Коцюбинського та Т. Шевченка, зустрічається й "іюль". Ця назва походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до нашої ери запровадив новий, так званий юліанський календар.
— Ти не пам’ятаєш, яке сьогодні число? — зненацька запитав дідусь.
Я загадково подивився на нього.
— Шосте липня...
— Воно щось тобі нагадує?
— А,— усміхаюся вдоволено,— завтра свято Івана Купала. Сьогодні сільські хлопці вже збирали по людях сухі дрова для купальського вогню...
— Отож-бо,— підморгнув дідусь.— У ніч з шостого на сьоме липня молодь завжди святкувала Купайла. Сходи сьогодні на леваду. Не пожалкуєш!
...Повечеряв я швидко. А тут і сусідський Толик забіг. Він також зібрався на купайлівське свято.
Невдовзі ми були на леваді. Всюди молодь, співи. Посеред вигону лежала велика купа дров. Навпроти стояли хлопці. Біля них стирчала в землі висока тичка з прив’язаною вгорі солом’яною лялькою. Це і було Купайло.
З другого боку гуртувалися дівчата. У кожної на голові віночок з кольоровими стрічками. Вони тримали вербову гілляку, оздоблену живими квітами та стрічками. Називалася вона Мареною, або Собіткою.
Нараз один з парубків витяг із землі тичку, проказав голосно:
Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?
Інші хлопці відповіли:
Зимувало в лісі,
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір’ячку,
Літувало в зіллячку.
— А тепер, — мовив той же хлопець,— будемо Купайла підпалювати!
Невдовзі лялька пойнялася вогнем. Хлопці однесли її до дров, підпалили сухостій. Дужий вогонь освітив довкола. Дівчата заспівали:
Ой, на горі, на горбочку
Склали дівки собіточку.
Прийшли хлопці, розвалили,
Собі руки засмалили.
А будете тепер знати,
Як собітку розваляти!
Вогонь поволі згасав. Найсміливіші хлопці почали перестрибувати через нього. Потім до них долучилися й дівчата.
Спостерігати за такою забавою було вельми цікаво. Адже не всім щастило вдало перестрибнути багаття. Дехто навіть потрапив у суприсок. Але все обійшлося гаразд.
Як вогонь вже майже пригас, ми з Толиком також спробували щастя. Кілька разів ми перестрибнули чималеньку купку жару. Спочатку було трохи лячно, але коли озвичаїлись — робили це залюбки. Вважається, що хто в цей день не перестрибне через вогонь, того підстерігатимуть невдачі.
Коли багаття ущухло, почали розбирати свою Собітку дівчата. Робили вони це під супровід купальської пісні:
Ой, не стій, вербо, над водою,
Да не пускай гілля по Дунаю.
Ой, Дунай-море розливає,
В верби корінь підмиває,
Зверху верба усихає,
Коло верби листя опадає,
Стань собі, вербо, на риночку,
У хрещатім барвіночку,
У запашнім василечку.
Хлопці в цей час намагалися облити водою дівчат. Не лишалися осторонь і юнки; вони також хлюпали з долонь на парубків холодною джерелицею. Так уже велося зроду-віку: прийшов на Купайлівське свято — то мусиш змокнути до нитки.
Ми з Толиком також обілляли один одного річковою водою.
Нарешті дівчата розібрали свою Марену. Гілку однесли до річки й кинули у воду.
— Водяник, Водяник утопився! — вчинили галас хлопці.
Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло безліччю вогнів. Створювалося враження, начебто річка спалахнула. Видовище було казкове.
Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками у глиб ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок приставав до берега, то це вважалося, що його власниця вийде заміж. А коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок приставав до протилежного берега. В таких випадках дівчині судилося вийти заміж у сусіднє село.
Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися "привернути" віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.
Свято тривало допізна. Лише тоді, як позагасали свічки й зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну пісню:
Ой, на морі хвиля,
При долині роса,
Стороною дощик іде...
І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.
— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по дорозі Толик.— Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний скарб...
То, мо, збігаємо в Ярчище, там цієї папороті-і! — запропонував я.
— Е, нема дурних.