Робітні сили

Івченко Михайло

Сторінка 3 з 41

Ясно, що непорозуміння зі сном було вичерпано.

Вони поминули тільки ріг парку, як зразу ж перед очима виросла на пагорку велична постать Савлутинського з блакитним елегантним капелюхом, що вирізьблявся якоюсь легкою шляхетною лінією на цім простацькім, хоч і пишнім, тлі парку та ланів.

— О, а наш отой пан уже сидить он, як журавель на купі,— трохи насмішкувато зауважив Петро.

— Хто такий?

— Та той професор, чи як його.

— Ах, уже сидить! Рано.

— Понімаєте, страшно рано встає. І як гусак усєгда про-ходжає в парку. І неодмінно в своїй шляпі.

Петро на хвилину замовчав і по тому додав: — З яких він буде? Видать, він з больших буржуазів?

— Чому ти так думаєш?

— Ну, так видать по походке! І потом лінія якась така — дуже благородна. Так, видать, не з наших. Дуже вроді гордий і неприступний. Одним словом, з буржуазів.

— Не думаю. Він, здається, з селюків.

— Таки, значить, з простого сословія виходить? Ну, диви! А чого ж він так ото показує себе?

— Ну, така в нього вдача.

— Иш, чорт! В бу ржу ази пнеться! А, видать, башка хороша, їй-богу.

Петро плюнув і знову стьобнув коняку. Кінь, вибравшись на пагорок, жваво й легко побіг уперед. Він швидко добіг до рогу парку, обігнув його й завернув ліворуч по дорозі на лани станції. І зразу ж обоє помітили Савлутинського, що спокійно й зосереджено сидів на пагорку в парку й кудись дивився. Що вони наближались, він поволі повертав своє обличчя й вичікуючи дивився на них своїм сизо-сірим, холоднувато-спокійним і величним, а разом і якимсь по-дитячому наївно-чистим зором.

Директор зняв свого жовтого французького кашкета й широким помахом привітався.

— Що так рано сьогодні, га?

— Ну, а як же. Хіба ж можна пропустити таку годину, скажіть, будь ласка?

Директор поблажливо посміхнувся й зауважив:

— Спогляданням захоплюєтесь?

— Ну, розуміється, кожна дрібниця тут більше промовить, ніж цілі книги наші. І головне, кожен момент тут неповторний і цікавий саме в тих дрібницях, яких ми не помічаємо, які ніде не записано. І от їх-то спіймати, з них-то зробити висновки. Це ж, коли ваша ласка, не жарт.

— Так, це, звичайно, почесне завдання. Але, розуміється, ми тут серед природи обтерлись, не прислухаємось до неї. Бачите, як виходить.

Директор поглянув на професора поважно, але з прихованим лукавим вогником і по тому раптом поспитав:

— А ви на ланах наших ще не були, здається?

— Ні, не був.

— В такім разі, прошу вас. Може, проїдемось?

— Гаразд! З великою охотою. До речі ж, ми поглянемо на грунт під буряковими ділянками.

— Ви хочете, певне, знати, де був сорт А-379?

— А так! Мені цікаво поглянути рельєф цих дільниць. До речі ж, візьмемо й землі для дослідів звідти.

— Чудесно! Це справді буде добре...— байдуже зауважив директор і, неспокійно затупцявшись, енергійним рухом руки закликав того сідати в колясу. За ним і сам швидко сів поруч і, надівши кашкета, звелів їхати далі.

Петро стьобнув коняку, сіпонув віжками й повернув злегка голову, пильно прислухаючись до розмови, тепер особливо для нього цікавої.

Перед ними розіслались на величезних просторах, ніби на розгорнутих долонях з розділом посередині, лани станції. Широкі клини господарських засівів еліти та "ланів розмноження" тепер кучерявились перед очима густими зеленими рунами, що йшли цілими отарами вперед, удалечінь, до луків ріки. І тільки посередині, на придолинку, вилискували строкаті, смуглясті селекційні ділянки, за якими ж зразу починались лани еліти та висадків. На них і тепер неспокійно комашнею ворушились люди, а попри тих людях якась метка постать поскакала на коні, втім, і постать, і кінь під нею видавались у синім хвилястім повітрі тільки ляльковими.

Колясу плавно й ритмічно похитувало, і бриль Савлутинського м'якою сизо-хмарною лінією розрізував густе зело вівсів. Директор оглядав гострим, пильно-спостережливим оком лани. По тому якось глянув на Савлутинського й упевнено зауважив:

— Дарма ви будете клопотатись сьогодні.

— А що саме?

— Досліди грунту нічого особливого вам не дадуть.

— Чому саме?

— Ну, в нас на долині селекційні дільниці на однаковім грунті. Звичайний долинний чорнозем з мулистим шаром горішнього підґрунтя: це льос і пісок. Навіть гумусу приблизно однаково на обох бурякових дільницях.

— Але ж у вас дільниці бурякові були по схилу, я бачу?

— Ну, то що!

— А на схилах можуть бути не однакові вимоїни.

— Ну, це ж нічого не значить.

— Як не значить? По-перше, по схилах раніш за все неоднаковий грунт, а по-друге, неоднакова скісність проміння. Хіба цього мало? До того ж можуть бути якісь місцеві особливості, що їх можна виявити тільки в дуже пильнім дослідженні.

— То я не проти. Коли маєте охоту, досліджуйте. Але я не певний тільки за висновки.

— Проте тут можуть бути різні несподівані дрібниці. На них, властиво, й будується дослідження, бо коли б ми стежили тільки за тим, як постійні закони діють на рослини, тоді нічого було б досліджувати і взагалі вивчати. А в таких випадках, як тут, ми тільки на невивчених, неспізнаних моментах викриваємо чинники нових законів, коли хочете.

— Ну, це так. Але ж, голубе мій сизий, тут справа далеко простіша. Сказати правду, то лабораторія наша нікуди не годиться. В ній надто темно, підлоги нерівні, поляриметри минулого року треба було ще вивірити, отже, тут могли бути просто інструментальні помилки.

— А так. Але ж, як ви говорили, на заводах зчинили лемент, що сорт А-379 дає низьку цукровість, і ця цукровість швидко падає. Значить, тут справа зовсім не в поляриметрі і не в лабораторії.

— А що ви хочете від наших заводів? Ви хотіли бачити там доброго агронома. Та там же нема путнього звичайного господарника. Я нічого кращого й не сподіваюсь від них. От вам і притичина.

— А проте, здається, це сталось по всіх заводах. Все-таки цю справу, очевидно, доведеться вивірити.

— Ну, розуміється, треба, але я хочу сказати, що навколо цієї справи роздули цілу історію зовсім штучно. Звичайно, з тих чи інших причин сорт може знесиліти, але це, по-перше, не так швидко. Ну що ж, дуже шкода, що це сталось з сортом А-379, на якім базується вся наша робота. Але що ж поробиш!

Савлутинський тільки знизав плечима, тим часом як директор говорив далі.

— Голубе мій сизий, та краще, як у нас, не можна поставити справи. Але ж одна річ — добре гоподарювати, і зовсім інша — поставити гаразд наукові досліди. Тут я нікому не давав певної обіцянки. Дайте мені лабораторію, дайте потрібні струменти, добрих спеців, взагалі відповідні умови — і тоді будь ласка. А так що ж ви хотіли? Іван Петрович Гамалій, наш головний селекціонер, він путній робітник, дуже дбайливий, ретельний, сумлінний, але й тільки. Дати бездоганну аналізу він не може. Бачите як!

— А це не така проста справа, Михаиле Ісайовичу. Коли ваша ласка, чехи й німці далеко нас випередили, але й у них трапляються перебої. Що ж ви хочете? Це цілком природна річ.

— Так. Але ж у них незрівнянно кращі умови, як я знаю.

— А розуміється. Хоч тепер вони статистично підходять: варіаційні рядки, аналіза їхня, висновки. Ось сьогоднішня метода в них.

Директор скептично посміхнувся, але, повернувшись, зацікавлено поспитав:

— А ви, голубе, довго там працювали, за кордоном?

— Та сливе сім років пробув там, але на фаховій справі працював усього років зо три.

— Ви дістали відрядження туди?

— Ні, ні. Я потрапив до Австрії як бранець. Але як почалась у нас революція, мені важко було звідти виїхати. Отже, я зостався за кордоном і цілих три роки працював у селекційно-досліднім інституті в чехів. Звичайно, мені дуже шкода, що я не бачив, як тут зачиналась і йшла революція, але я зате вивчився добре селекційної справи, власне, в нас цілком нової.

— Так? Тоді вам здорово пощастило,— зауважив директор.

— Ви так думаєте? А я цього не сказав би. Одне тільки, що я знаю певний метод дослідження. Але знати всю справу — надто нам далеко до того, я гадаю.

— А, розуміється, це дуже добре, що ви потрапили на цей шлях. Та ви ж будете, принаймні, добрим селекціонером. А може, й культурною людиною. А в нас і того, й іншого тепер бракує.

Директор одірвав погляд від сусіда, повів губами. Густа каштанова борода взялася злотаво-червоним промінням, очі примружились, і в густих зморшках коло них розсипався теплий лукавий сміх.

Савлутинський ніби зовсім байдуже й холодно зауважив:

— Отже ж, як бачите, Захід привчає нас до високої технічної культури.

— І нехтувати зовсім моральну культуру,— підхопив директор.

— А це ж зовсім інша справа. Захід завжди йшов дорогою сильної егоїстичної волі, що все перемагала, і це, однак, не заважало йому дійти великих досягнень матеріальної культури.

— А чи ж буде та культура міцна, як вона не має під собою морального грунту?

— А що ж, ми, власне, дуже мало знаємо про моральну культуру сучасного Заходу,— неохоче відповів Савлутинський.

Директор, однак, ніби вичерпавши цю тему, раптом заявив:

— А все ж таки лабораторію ми збудуємо, голубе мій сизий! Не дають коштів—десь роздобудемо своїх. Тільки скінчимо проривку та поління, зараз закладемо лабораторію. Станція без лабораторії існувати не може. Ото ж так.

Він раптом трохи звівся й поглянув удалечінь на ліси. Потім, звернувшись до Савлутинського, показав рукою.

— От подивіться. В лісі, коли бачите, дуже синя цятка. Ото озеро, голубе. А над самим озером цілий великий ліс старої дубини. Ліс той у нашім користуванні, і я вже маю дозвіл від місцевої влади на розробку того дерева, принаймні, скільки нам треба на будівлю. Ото така справа.

— То ви самі хочете розробляти й дерево? Ну, скажіть, будь ласка.

— А звичайно. А що ж тут такого, по-вашому?

— То ви просто герой. В наші часи брати на себе таку халепу.

Але директор примружився й заперечливо сказав:

— Голубе мій сизий! Коли ми могли працювати раніш, за земських часів, то невже ж одмовлятись від цього тепер, як життям заправляє робітний люд? Не треба говорити чужих слів, але я щиро радий, що дещо можу зробити для цієї нової доби. А я ще використаю й робочі руки, що будуть на пору перерв гулящі. Що ж тут поганого, по-вашому?

— Ні, це дуже добре. Навпаки, я гадаю, що ми сьогодні ще не все робимо так як слід. Тут нема чого критись.

— Авжеж. А нам ще часто й заважають всякі авантурники й пройдисвіти.

1 2 3 4 5 6 7