І так само застиг і скам'янів давнім поганським ідолом Оврамський, пожадливо й приголомшено уп'явшись у густий кривавий поблиск озера. І тільки сам Горошко, вигинаючись і тупцяючи, щось таємниче ворожив біля вогнища. Оврамський раптом стрепенувся й, гостро повернувшись, подався знову до лісу.
— Принесіть ще один оберемок, та й годі! — сказав у темряву Горошко.— Що ми тут, кабана смалитимемо?
І, повернувшись до професора, що сидів ніби прикутий, чавунним монументом важко вгрузнувши в землю, засичав, відгороджуючись долонею від полум'я, й сказав примиренно:
— Те, ну й пече ж!
Нарешті він підійшов до професора й таємничим спокусливим голосом запитав:
— Ну що? Може, й черв'ячка пора заморити? Як ви, професоре?
Савлутинський здригнувся від цих слів і поглянув суворо:
— Закусить? Я не заперечую.
Він устав і пройшовся широким кроком по му ріжку. Озеро все ще горіло червоною смолою, але той огонь збився у велику надірвану кулю, а по ній брижилась і грала хвиля. Горошко раптом вирівнявся й закричав:
— Гоп-гоп-гоп! А-гов-гов!
Поодаль зашелестіло збентежено й буйно, ніби тікав зігнаний з логовища звір. Горошко надувся й закричав пугачем, потім повернувся до проЦ>есора й упевнено сказав:
— Іде! Можна розкладатись!
Професор запалив цигарку, кинув сірника на вогнище й, оглянувши спостережливо доглядача, трохи насмішкувато сказав:
— Аз вас, здається, чудовий куховар. Ви не тією дорогою пішли. Вам треба було йти в духовні.
— О, з якої це речі?
— Бо вони великі ласуни й глибокі матеріалісти на практиці.
Горошко на хвилину замислився, задивившись на захід, і, ніби сам до себе прислухаючись, розчулено й тихо сказав:
— Е, ні, професоре! Це, знаєте, тільки так зокола здається, оце смакування страв і так деяке ніби буйство. А як правду сказати, так усюди розщелини болять.
— Чого ж то так у вас? — прилагодливо поспитав Савлутинський.
— Та так, розумієте,— попортило, понівечило.
— Значить, ви, виходить, порчений чоловік? Порчена кров у вас, як кажуть селяни?
— От іменно — це як є в точку! Порчений чоловік, розумієте,— захоплено сказав Горошко.
— Гм! — в роздумі зауважив Савлутинський.— Тоді треба вам, знаєте, пустити кров.
— Що? — витріщився на нього Горошко.
Процесор, однак, знизавши плечима, ще переконливіше додав:
— Ну, звичайно, так, як дядьки коням пускають.
Та доглядач усе ще дивився на нього витріщено, не розуміючи, що саме хотів сказати проЦесор, і не знаючи, як йому повестись — чи прийняти це за жарт, чи образитись.
Тим часом із лісу, з темряви несподівано вивалився Ов-рамський і, бухнувши дрова, широко розправив плечі.
— Буде вже! Сідайте до гурту, будемо вечеряти! — сказав доглядач. Але Оврамський повернувся й заходився ламати паліччя й кидати його на вогонь. Швидко знову знялося величезне полум'я, і в його відсвітах усі троє видались за давніх-давніх ворожбарів ночі чи відьмаків, що точать ножі на нічні походи. Оврамський повернувся донизу й, прислухавшись, сказав:
— А тут чудово полювати. Сила курочок!
— Звідки ви їх бачите, Кононе Федоровичу?
— Ну, що ж тут такого! Плавають, літають, то й бачу.
— Сідайте краще до гурту, та спробуємо свійської курки! Горошко спритно вийняв три келишки, витер об хустку,
потім завзято ударив об долоню пляшкою горілки і нарешті, вибивши корок, заходився частувати.
Вечеря пішла жваво й мовчки, полум'я з вогнища так само виспівувало й тішилось із власної перемоги, комиші моторошно й застережливо шелестіли.
Під кінець вечері доглядач добре сп'янів і, запалившись, уперто говорив до професора:
— Вип'ємо ще, професоре! Нехай кепкують з нас ті, що дома не ночують. А ми тут будемо пити! І питимемо, й гулятимемо! Правда?
— Ну, ну! Наливай! — рішуче сказав професор.
— І наллю! Зараз і наллю,— сказав, заплітаючись у мові, Горошко і, полізши до кошика, вийняв нову пляшку.
— Пийте, їдять його мухи! Завтра будемо кров пускати, а сьогодні горілку пити. Йдьот! Я согласен на все. Я, значить, за коняку, а ви за коновала! Йдьот?
— Ідьот! Ідьот! Наливай сюди! —рішуче велів професор.
— Я на всьо согласен,— відповів Горошко і, похилившись до професора, докірливо сказав:
— Ви от хочете мені кров пускати, бо вона порчена. Ви як учений чоловік повинні дослідити все і взнати — чому вона порчена, а тоді вже радити, що з нею робити. Правильно я кажу?
— Ну, припустімо, правильно, то що далі?
— Гм! Чому б не так! Ви думаєте, що тільки ви науку проходили? Ми теж знаємо діалектичний метод, і аналіз, і синтез. Приміром, чому в мене життя порчене, ви не думали над цим, професоре?
— Що ж тут думати! Просто погано жили, та й усе.
— Хе! Погано жив! А чому?
— Бо не вміли краще!
— Помиляєтесь, професоре!
Він лукаво й докірливо поглянув і додав:
— Значить, і ви не знаєте.
— Ну, а чому ж?
Горошко раптом надувся, почервонів і стукнувши кулаком, сказав:
— Ви, мабуть, і не повірите, що я був у партії й боровся за революцію, як звір!
— Ну, а чого ж ви вийшли звідти?
— Не вжився, розумієте. Затерли зовсім так, мовби я нічого й не робив.
— А ви хотіли, щоб то неодмінно на кожній справі було видно пучки од ваших рук?
— Таке. А то як же інакше? З якої речі я маю робити, а хтось має з цього користатись! Невже ж ви вважаєте, що це справедливо?
— Ні, я тільки бачу, що ви повелись тут, як багато інших людей.
— Як це так я повівся? — насуплено поспитав доглядач.
— Ну, дуже просто. Ви хотіли в усьому бачити себе і тільки себе, а не те діло, ту ідею, якій служили. Через те й з партії вийшли.
— Таке! А що ж, по-вашому, мав я робити? Ми ж ще не жили тією вашою культурою, ми просто молоді. Заждіть! Дайте на ноги стати! — запально зауважив доглядач.
Доглядач витріщився на професора злякано, але стиха поспитав:
— Ну то що?
— Нічого! Сидіть і не рипайтесь, коли не вмієте чогось самі творити. Або тоді зробіть самого себе трохи кращим.
Доглядач збирався щось сказати й повів губами, але професор його перебив і гостро додав:
— Ви ось дивіться, товаришу! Що могло бути кращого за ті соціальні форми, які висунула наша радянська суспільність? Справжня рівність люду. Трудовий принцип упорядкування життя. Вивласнення всіх засобів праці. А на ділі вийшло?
— Ні, ви, шановний професоре, помиляєтесь. Хіба-таки ми мало маємо досягнень?
— Не заперечую. Але що ці досягнення! Це ж дрібниці! Суті самої ви й не досягли.
Професор затих і, все ще не вгамований, задумано й неспокійно возив стеком по землі. Тим часом Горошко важко звівся і, не встаючи, поповз на ліктях до вогнища, витяг жаринку, запалив цигарку і знову бухнувся на землю.
Над озером на верхів'ях берестів схопився шелест, перекинувся й, наскочивши на кущ дубів, тривожно й дражливо зашелестів сонним листом. Оврамський позирнув угору, прислухався до шелесту й застряв очима в небі. Там зорі вже блідли, потопаючи в небі. Велика розрізана лісом пола неба починала яскраво зеленіти. Оврамський перекинувся на бік і неспокійно сказав:
— Ну, можна й збиратись, товариство! Вже благословиться на світ.
Однак Горошко невдоволено йому заперечив:
— Ще рано. Заждіть трохи.
Ці слова ніби знову збентежили й зачепили Савлутинського, що, трохи похилившись у бік Оврамського й дивлячись на нього тихо й розчулено, сказав:
— А все-таки це страшна річ, розумієте! Як це так могло трапитись, що те велике мужнє дерево культури, яке колись дало людові таку високу ідею злагоди з світом, чуття радісного світоприймання, яке так відважно творило собі нові форми суспільного життя,— тепер заснуло навіки й гниє!
Оврамський сплюнув суху билину, що саме відкусив був, і, закашлявшись, несміливо встряв:
— А по-моєму, тут не ця причина, яку ви ніби хочете виставити, має силу. Тут не втома й не розклад людини — ні. Швидше психічний чинник. По-моєму, ми, захопившись процесом підпорядкування стихійних сил собі на користь, механізували процес життя, створили собі механічну Цюрмулу відношення до дійсності. Через те ми справжньої дійсності не відчуваємо. Через те й виснажились і нам нічим жити.
Процесор, що тільки тепер почав уважніш прислухатись, гостро поглянув на Оврамського і допитливо сказав:
— А звідки це ви, товаришу, таких думок набрались? Оврамський зніяковіло знизав плечима і неохоче відповів:
— Ну, звідки! З певністю це важко сказати. Воно якось само собою прийшло.
— А ви знаєте, він має велику рацію,— повернувся раптом професор до Горошка.— Справді, це вірно й чудесно сказано. Однак тут мова йде тепер про те, як відновити це чуття співголосування, так би мовити, до загального процесу життя.
— Таке! Понесли метафізику! Кому це тепер потрібне, товариші! — сказав Горошко і важко встав. Він підійшов до вогнища, розворушив його присок, що вже взявся корою попелу, і, одійшовши у глибінь лісу, спостережливо озирнувся навкруги.
На краю лісу ліворуч ніби хто прошарував віхтем клин неба, і воно заясніло молодим ранком, в однім місці забили бризки червоного гейзера, а на середині велика пола неба ясніш зазеленіла, і в ній полохливо заховались зірки.
Тільки одна з них упала в озеро, озеро заколихало її, розкривши великі мармурові днища, де вже серединою прояснювалось на білу хмару, а до берега все ще сунули густі зелені по темному мармурові скелі. І, певне, від цього збентежилось дрімотне свічадо і, вдарившись цілим плесом об берег, погнало тумани до очеретів, верхів'ям їх пройшов ледве чутний шелест, і край туману донизу взявся білим опалом.
І це народження молодого ранку, що надходив непомітно й переможно, раптом напоїло Горошка теплим чуттям злагоди й завзяття, і він, пройшовшись понад берегом озера, заходився посвистувати якоїсь давньої, вже майже забутої пісні. Насвистуючи ту пісню, він підійшов до вогнища й розважно запропонував:
— Так що ж? Може, вип'ємо — та й додому? Вже ранок настає!
— Ну, наливайте! — відповів професор.
— Так, значить, за майбутнє? — звернувся Горошко до професора, наливши горілки.— Так же, професоре?
— К чорту! Яке там може бути майбутнє! Не вірю! — енергійно заперечив професор. І потім, випивши в свою чергу, додав: — Ви ось подивіться на нас. Ну, я, припустім, тепер чистісінький інтелігент і працюю розумово. Але ось ви! Ви ж справжній селюк, працюєте на свіжім повітрі, маєте собі все,— а хіба ми з вами не ганчір'я кволе?
— Ну, положимо, якби всі були таким ганчір'ям,— глузливо сказав Горошко.
— А розуміється, ганчір'я.