Я кинувся йому дякувати, руки цілувати: "На світ,— кажу,— народив!" А він відсторонює: "Не дякуй,— каже,— на те й беру, щоб вам оддавати, а от,— усміхнувся,— за ковбасу та за паляниці спасибі: таки добре живіт підвело!"
Розповідь нового священика справила надзвичайне вра-. ження. Довго ще розмовляли з цього приводу гості. Нарешті, колишній диякон згадав, що пора їхати. Дерлянський з сином, підбадьорені оповіддю отця Івана, а головне тим, що їхати треба було одною дорогою, вирішили вирядитись із ним, тим більше, що й місяць мав скоро зійти...
За півгодини в поповій садибі все вгомонилося й благословилося на сон.
Мов п’яна, зайшла Олеся до своєї маленької світлички й сіла на ліжкові; в своїй задумі вона не помітила старої баби, що вже її піджидала. В малюсінькій світличці, половину якої займало велике ліжко з високо збитими подушками, пахло яблуками й сухими духмяними травами... Коло образів блимала лампадка. Віконце було відчинене і в нього заглядали гілки бузку з ніжними пахучими суцвіттями, що починали розпускатися. Сутінки вже заповнювали світличку, але стіни її ще трохи біліли. Все в цьому маленькому куточку дихало душевною простотою й чистотою. Олеся опустила руки на коліна й повернула голову до вікна...
— Що це з тобою, дитино? — прошепотіла баба, доторкаючись до плеча своєї вихованки.— Чи не зурочив хто?
При цьому питанні старої Олеся здригнула й перевела свій погляд на її обличчя.
— Утомилася, няню,— відповіла вона.
— Ще б пак, ще б пак,— пробурчала стара.-^ Дай же я тебе роздягну та вкладу, та прикрию, і то пора... Сонечко давно вже сіло.
Олеся покірно дала: себе роздягти ї вкласти в постіль..*
— Сядь тут, нянечко,—промовила вона, відсовуючи на^ бік ноги.
Казочку розказати? — усміхнулася старенька, присідаючи на край ліжка.
Ні... а знаєш що? Ти нічого більш не чула про того розбійника, про якого розповідав отець Іван?
— Як не чула? Чула!.. Про нього всі люди кругом говорять...
— Хто ж він такий, няню, не знаєш?
Стара оглянулася на двері й прошепотіла таємниче, нахиляючись до самого вуха Олесі:
— Кажуть люди, що родом він не здалека, з Головчинців над Ровом, а звуть його Кармелюк.
—4 Кармелюк...— промовила задумливо Олеся.— А ти не бачила його, няню?
— Я? Ні. Куди мені: я й до церкви ледве долізу, а люди кажуть, що гарний з обличчя, кращий, ніж сонце. Так і сяє... золотом та сріблом...
— Няню, а чого ж він у розбійники пішов? Чому?
— Хто його знііє, дитино!.. Кажуть, горе якесь тяжке в нього трапилося,— ну й кинувся від напасників у пущі,* в ліси.
— Горе, еге ж, горе тяжке, пестерпио,— прошепотіла Олеся і придушила тихе зітхання.
— Тільки він крові людської даром не проливає і хлопцям своїм нікого кривдити не дозволяє. Яке в кого є горе,— просто до нього йди,—допоможе, тільки не обманюй, а обманиш,— ну, тоді сам на себе нарікай! І ніхто від його рук не втече — ні жид, ні економ, ні найвельможніший пан. Всі від самого тільки імені його трясуться, як осикове листя.
— Няшо, а звідки ж він таку силу має? — перебила її Олеся.
— Звідки? Кажуть, що він характерник! 6 в нього така розрив-трава. Хоч на сто замків нехай його замкнуть, а як тільки доторкнеться він цією травою до замка, то всякий замок упаде, всякі двері одчиняться...
І нянька заходилася розповідати про подвиги Кармелю-кові, сплітаючи в чудовий узор героїчну дійсність з чарівничою казкою.
Спершись ліктем на подушку, слухала Олеся розповідь старої... Рукав її сорочки опустився до ліктя й оголив тонку, майже дитячу руку; темні коси спустилися двома важкими пасмами на груди; прегожа голівка її була обернена до вікна, і кволий відблиск уже тьмяніючого неба ледве освітлював темні карі очі дівчини, які задумливо дивилися вдалечінь... Під тихий шепіт няні в уяві її малювалася ставна постать лицаря-красеня, який рдтує бідних, топче сильних, зухвалих і. багатих. То вона бачила його в запалі нападу на ворогів — прекрасного, одважного, безстрашного, у сяйві палаючого вогню; то увижався він їй у їащах лісових — сумний, самотній, знеможений під тягарем горя...
В одчинене вікно лилося запахуще повітря... Ледве чути було здалека солов’їне тьохкання... Крізь прозорі гілки бузку просвічували блідо-зелені смуги вечірнього неба... Якась солодка туга віяла від цього світла, що пригасало, і тихо вливалася в серце Олесі, і що більше вливалася вона, то яскравіше вимальовувався перед дівчиною чудовий образ невідомого лицаря-героя, то жагучіше поривало її скинути з нього тягар страшного горя, припасти до його рук, облити їх слізьми, розвіяти його тугу.
х
На початку XIX століття вся північна частина Подільської губернії, аж до південного краю Старокостянтинівсько-го повіту Волинської, була вкрита густими лісами та болотами; а болота тяглися уздовж річки Рову з притоками Гни-личем і Гванькою. Непрохідні нетрища, непролазні болота купчились особливо в місцевості, де стикаються кордони трьох повітів: Летичівського, Літинського й Могилівського та коло Чорного острова; шлях, прокладений по цих пущах, звався Чорним. Сам він, цей шлях, був страшенно важкий і небезпечний, а відхилення від нього вбік неодмінно заводило мандрівника в якесь пекло; в районі цих нетрищ і лежали села— Головчинці, Гатня, Деражня, Красилівка, Вівсяники, Гути та дрібні хутори, яким доведеться зіграти неабияку роль у нашій повісті.
У вузькому яру, немов у тріщині, закритій стінами яворів, берестів, грабів, що своїми верховіттями сплітали справжню баню, чорніла печера під двома каменями, що нависли над нею. Саму тріщину утворили струмки найближчого плеса, і тепер вона прорізувала посеред непролазних боліт невелике узгір’я. До цього острівця, що звався Чортова виспа, вела стежка, протоптана через трясовину й відома лише неба-, гатьом. А втім, коли б навіть відкрили цю стежку, її могли б обороняти два чоловіки проти тисячі, а тому яр і печера сміливо могли вважатися за неприступні.
Був уже пізній ранок, але в яру, а особливо в печері ще лежав нічний морок. Крізь густу покрівлю гілляк світло
Зіедве пробивалося у звивисті щілини яру, гублячись зелена-* вими відблисками у хвилях туману, що кошлатими клаптями повз по мокрому дну й виривався нагору, чіпляючись за виступи каміння й оголеного коріння. В чорній дірі, розширеній углиб, ліниво коливався вогник ватри, що догоряла, освітлюючи блідими полисками двох озброєних чоловіків; вони, розлігшись, ,як видно, грілися коло вогню, бо в цьому таємничому сховку було сиро й холодно. Один з чоловіків був уже старший за людину середнього віку й скидався на типового старого солдата. Чуб, що стирчав на голові його безладною купою, все ще зберігав сліди низької стрижки, а на щетинистій бороді підіймалися кущами колишні бакенбарди. Сіро-брудного кольору волосся обрамляло загоріле, обвітрене обличчя цього мешканця похмурої печери, і темно-бронзове обличчя його здавалося в напівтемряві майже чорним; глибока складка, що лежала між насупленими широкими бровами, надавала виразові обличчя понурої дикості, котру підсилювали, поблискуючи злим вогником на червонаво-жовтих білках, зіниці. Одягнутий він був у простий селянський одяг; тільки за поясом у нього стирчало два крем’яні пістолі та теліпався в гакірятглх піхвах довгий ніж.
Товариш його у всьому становив цілковиту протилежність. По-перше, він був молодий, вродливий, ставний; по-друге, в тонких рисах його обличчя і у виразі прекрасних очей сяяли благородство й гордість; по-третє, на ньому був гарний шляхетський одяг і цінна зброя, починаючи з коштовної кривулі, та й взагалі у всій постаті його видно було шляхетство.
— Ну що, Янку,— перервав, нарешті, мовчанку старший,— давай хоч покуримо, а то геть кишки затягло і під серцем смокче.
Янко,— то був наш Кармелюк,— мовчки подав своєму товаришеві кисет з тютюном.
— Еге ж, братику, фуражировка сплохувала,—— вів далі старший,— а позицію ти вибрав добрячу,— і в самому центрі,— і ніякий дідько не злопає; хоч би їх навалило ескадрон цілий або й два,— то ми з тобою перетопили б усіх їх, та й годі! З Вінниці йк рушили, то було справді небезпечно: супостат і супротивник кругом, а в нас ні авангарду, ні прикриття... Спасибі ще людям, що переховували...
— Люди тут золоті,—перервав Янко,—тільки задушені поляками, та жидами, та економами, а то б...
— Люди хороші, це правда! — погодився товариш.— Я от і кажу, що коли б не вони, то нас би взяли в ретран-шементи...11 А тепер, як добрели до пекла, то наче в Христа за дверима...
— Та чи ти тільки пояснив товаришам як слід, де наше пристановище?..— спитав з досадою Янко.
— Найакуратнішим способом залишив зарубки їм, та й за пролазом поставив двох вартових, щоб провели своїх і стерегли б Чорний шлях на всякий випадок, чи не попадеться хто товстопузий... Рудий, Кіт і Лушня подалися на хутори роздобути щось для зубів та й клич подати людям.
*— Знаю... Та чого й досі нема їх? Чи не попалися в руки панам?
Не такі вони... Під Вінницею, як напав на Андрія Луш-ню економ з цілим десятком челяді, так він ухопив оглоблю, та так і прочистив собі дорогу... Як махне, мов косою, так двоє й шкереберть! Я до нього був на допомогу, а він кричить: "Не турбуйтеся, дядечку, я й сам".
— Андрій хороший хлопець... дужий і щирий.
— Та й Рудий теж підійде під хронт... З Литви пристав до нас... Не одстає, мов собака... А хороші теж були місця там на Прип’яті — добрячі! І води, і риби, і всякої дичини — привілля! Хлопців можна було б підібрати спритних, дівок теж, та човника прудкого: грабуй судна панські та купецькі — і малица! Так тебе ж, камраде, все тягло в цей край.
— А хіба тут не краще?
— Що й казати... Сторононька пречудова, тільки от сховку супроти тамтешнього не густо... людей до гибелі, очима пантруй, як у строю... а наше ж діло потайне.
— Пам’ятай, друже, що наше діло тільки до часу,— зауважив серйозно Янко,— ти ж мені дав слово, що добудеш паспорти й проведеш за кордон, як тільки я споряджу жінку й дітей...
— Пам’ятаю, брате, пам’ятаю... і ось тобі солдатська рука, що дотримаю свого пароля... Тільки поспішати нема чо-7 го... Погуляємо й тут, кишені понабиваємо... З порожніми, бра, кишенями все одно, що з порожнім животом,— ні в ДОг рогу, ні до бога!
— Та ми й так через ці кишені колесуємо третій місяць,
а я все не доберуся до сім?ї..., ; V п
— Доберешся і з своїми супостатами поквитаєшся.