Семирорзум

Дрозд Володимир

Сторінка 7 з 13

Ні, по теплу — гарно живеться, майже сито. А хіба вже за такими височенними горами теплота?' Тричі Місяць ще стане повнею та схудне — ось тобі й весна.

Так ні ж, не втерпець Марії. Каже Денису Бугаю:

"Ти до лісу зібрався? Я Бриська прив'яжу до саней, а ти там десь припни, бо не маю чого й дітям дати, не то що псові".

І все тишком-нишком, щоб Люба та Іванко не знали. Іванко, може, й не так, йому б тільки майструвати щось, а Любка — та розуміє Бриська, вона б не дозволила, коли б знала.

Бугай що — припнув, як Марія просила, Бриська серед лісу, в гущавині. Сподівався, що там йому й кінець. Та хіба ж вистоїш на снігу довго? Іди постій, хоч ти і в постолах. Зачекай, тепер усіх курей на Бугаїв город гнатиму... Довелося мотузка перегризати.

Поки перегриз та з лісу, по заметах, вибрався — ніч, двері на замку, поснули всі у хаті. Тепер і кукурікай на морозі, на Місяць зубами клацай. Скільки не стрибай — не вкусиш, яким би смачним не видавався той Місяць. Уже й розганявся та з найвищої кучугури — марно. Тільки дражниться своїми гладкими боками...

Брисько виє — од холоду та з голоду.

Виє на Місяць.

Тоді не витримує, скочується до рундука, шкрябається у двері, виє під вікнами.

Десь по довгім валуванні в сінцях гримкотять, двері прочиняються. На порозі — Марія.

— А щоб тебе покрутило та поломило, щоб од тебе й кісточки не лишилося! Що ж мені, бідній, з тобою чинити? І привів же тебе Іван на мою погибель. Чи тебе в самий Пітер одвезти і там прип'яти? Іди вже, злидото, хоч і пес, а душа — не камінь, жалко... Коли б то вона була, та зайва картоплина...

Брисько шмигає між Маріїних ніг. У закутку, де колись коза мешкала, — його місце. Згортається в клубок, хвостом прикривається — дрімає, радий, що, нарешті, вдома.

Але й крізь сон Бриськові ще довго привиджується студений зимовий ліс.

Була неділя.

У Філарета по сніданку пили чай, заварений вишневі гіллям.

— Хто в моїм дворі — одна сім'я, — казав Філарет. – У мене все по-простому, по-доброму. Нема того, щоб за столом: ти — наймит, а я — господар. Живіт кожного — і бідного і багатого — однаково їсти просить.

Сиділи за одним столом, на кухні: господар з господинею, два наймити і наймичка, що біля свиней та корів ходила. Самовар стояв поруч Філаретихи. Біля кожного глиняна чашка й блюдце. Зі стелі, на ниточці, звисала грудочка рафінаду. Після п'ятого ковтка тулили ту грудочку по черзі до рота, одкусували на півнігтя, скраєчку, і знову звучно, смачно сьорбали.

Колись, ще до війни, Філарет інакше робив — пускав грудку цукрової голови по колу. Але хіба встежиш за всіма: один — раз куснув, інший — двічі встиг, третій притримав за губою та знову до цукру. А коли на ниточці — ніякої брехні, все по-чесному, все перед очима. Раз кусни скраєчку — п'ять повних ковтків зроби, тільки тоді до нитки тягнись. Ласий до солодкого народ пішов. Філаретів батько, бувало, раз лизне, а всю чашку видудлять. Зате з цукром.

"У кого ще ти чай з цукром питимеш? — казав Філарет, коли наймав батраків. — Не життя, а рай".

Пили чай зимовими недільними ранками довго, вперто, до сьомого поту. Аж доки господар не впивався донесхочу. Бо що батько покійний застерігали Філарета:

"Дивись по наймиту, як він чай п'є. Хто наробився, припотів біля хазяїнового майна, того й на воду тягне. А хто ліньки-бриньки, той ледь чашку здолає. Такого гайдамаку жени в три шиї. Недужий, і до роботи кишка тонка".

– Кушнір приїхав! — раптом мовила, зиркаючи у вікно, Філаретиха без радості, але й без лихого слова — ждала, як чоловік поведеться.

Філаретові, звісно, кожен гість, як ніж до горла,— пригощати доведеться. Але зараз свіжа людина, та ще Кушнір! – гостинно просимо. Що там у селі, у широкому світі чувати? Докочуються якісь відголоски, лихі, тривожні, а не знаєш, не відаєш, що й до чого. Одне метикуєш — не на добро.

Хазяїн підводиться з-за столу, хреститься, надіває шапку і йде до дверей стрічати гостя.

"Як не верти, — товчеться в голові, — а горохвяників подати треба, і сала кусень до горохвяників, ні, півкусня вистачить, сам тільки пригублю..."

Кличе в сіни дружину й шепоче на вухо:

— Сала візьми мерзлого півкусня, тільки там у діжці моя помітка, до місця прилаштуй. І горохвяників спечи, тільки не по одному подавай, не відразу, а хай трохи вичахнуть. Бо він до горохвяників ласий, гарячих дюжину втріскає...

Чи вельми вже виголодніла Любка, чи й справді така смачна та картопля, аж тане в роті. Варена, в лушпинні, ще и підмерзла трохи під полом, від того солодка, наче буряковий узвар. Тільки що з тих трьох картоплин Іванкові — ніби корова язиком злизала. Пальці обсмоктав і Любці до рота заглядає. Звичайно, він і на зріст більший, і дужіший, йому більше треба. Любка ламає одну картоплину, віддає половину братові. Всередині картопля сипка, наче молодий сніжок або цукристе яблуко — хоч язиком лижи. Любка заплющує очі, згадується літо, яблука з Філаретового саду, походи разом з Бриськом до лісу, по горіхи.

— Ма, ма!

— Чого тобі?

— А ви Бриська годували?

— Хай він здохне, твій Брисько! Де я на всіх вас настачу?

Любка затискує в долоні шматочок картоплини, й не лиже, згадує вічно голодні Бриськові очі. Вона чула, як пес вночі шкріб двері, добивався в хату, певно, дуже холодно було. І де це він загулявся, припізнився? Любка звечора питала матір, а та одне твердить: повіявся кудись, повіявся. Далеко, мабуть, віявся, бо тільки пізно вночі вернувся.

— Мамо, а де вчора Брисько так довго бігав?

— Вовків у лісі, мабуть, колошкав.

— А вовки його не з'їдять?

— Кому така здохлятина треба? Самі кістки.

— А він голодний?

— Зараз усі голодні.

Любка якусь хвилю думає, тоді кидає на голову мат рину хустку, біжить у сіни.

— Ти куди босоніж? Я ось полізу на піч, так ти й в біжиш у моїх бахилах.

— Я зараз, — відмахується дівча.

У сінях сутінково, годі й побачити одразу Бриська, але він кидається їй на груди, лиже обличчя, аж повискує од радості. Любка, стрибаючи з ноги на ногу — мерзла земля; боляче штирхає в підошви, — чухає псові між вух, потім кладе на Бриськового язика шматочок бульби:

— Це — тобі, а то ще мені лишилось...

Пес ковтає, ніби й не було нічого на язиці. І знову — до обличчя дівчини.

— Горе ти моє, — зітхає Любка, зовсім, як мати. — Хіба ж тебе нагодуєш? Візьми ще й цей шматочок. Мати на обід борщу з капустою наварила, олією посмаченого, то я вже зачекаю, в звичку...

Випростує долоню, Брисько злизує залишки бульби, і в цей час дівчина помічає, що хатні двері прочинені і мати дивиться на неї. Але цього разу не кричить, не свариться. Тільки важко зітхає.

— Іди вже до хати, бо застудишся.

Любка стрибає через поріг, хукає на руки, а ногами — під коц, що на лежанці, швидше відійдуть.

— Ти б до Кириків пішла, — каже по довгій задумі мати. — Там сьогодні дівчата з усього хутора збираються.

— А в що я взуюся? — радіє Любка несподіваній материній ласці.

— Я свої шкарбуни віддам, — чомусь одводить вбік очі Марія. — Сьогодні ж неділя, нікуди не треба йти. Взувайся швиденько. Тільки Бриська з сіней не випускай, бо надворі йому кепсько прийдеться, сьогодні мороз лютий.

— Гаразд, мамо!

Кушнір горохвяників не їсть, наливки не п'є. Сидить, мов стара сова за світла на в'язку: тільки очима круглими водить. То на вікна, то на двері.

— Чув? — видавлює нарешті. — В Пітері — бунт, Керенського, Олександра Федоровича, скинули...

Філарет витирає долонею чуба, пригладжує волосся на потилиці.

— А нам — що? Ми люди трудові, потом свій хліб цілим, нам при всіляких властях добре.

Кушнір несподівано сміється. Дрібно-дрібно, наче копійками в гаманці шамотить:

— Досить дурника з себе корчити. Не перед комісарами поки що сидиш, їм розкажеш. А вони поспитають, скільки десятин маєш, скільки батраків держиш та скільки літ хутір у кулаці тримаєш. Ще й усіх голозадих злиднів на тебе натравлять. Як у біблії сказано: увечері — все маєш, її прокинешся вранці — бери торбу та собак попідтинню дражни.

Філарет у читанні не вельми сильний, слабкий, можна сказати, а з біблії тільки те знає, що батюшка, коли гостює на масляну, сп'яну натеревенить. Але зрадливий холодок, що було трохи причаївся взимку, студеніє в грудях:

— У нас — глушина. — Ти — перший гість з хазяїв, підколи сніги впали. Голота іноді заходить, так аби що поцупити, з тими не розговоришся, женеш у три шиї, та й годі. Щось ніби казали, якісь буцімто переміни чекаються, але зараз щодня переміни, збісився світ, так не дуже й віри ймеш...

Філарет хитрує, обминаючи чіпкий погляд гостя. Чути він чув, що в Пітері знову революція, робітники бучу зчинили, і тепер при владі ті, які дуже царя лаяли, а від таких добра не жди. Але, знову ж, Кушнір — і багатший (ще як кирпу гнув, доки не припекло), і землі його навколо села. Коли справді що почнеться — йому першому жаби цицьки дадуть. А в нього, Філарета, буде час до біди підготуватись. Хутір — у лісах, болотах, поки те-се, а там, дивись, знову власть переміниться.

Але гість бачить Філарета наскрізь. Гадкує, болота, ліси порятують. Дзуськи! Разом гинуть будемо. Тільки ж ні! Не про загибель треба думати. Кушнір кладе на стіл щосили стиснуті кулаки:

— Хвостом не верти. Не до хитрощів. Революція — така штука, що в будь-якій шпарині знайде, коли маєш хоч гріш за душею. А у нас з тобою — не один гріш. І вже зазіхають. Мої люди серед сільської голоти пасуться. Злидарство постановило: послати своїх комісарів у хутори, хай революцію роблять і таким, як самі, землю наділяють. Щоб у всіх, значить, порівну. Про тебе, до речі, теж згадували..

— Що про мене могли згадувати, — намагається не виказати тривоги Філарет. — Ми — люди непомітні, тихі, в бійку не ліземо, по вуха в болоті сидимо...

— А те, що ти — во... — киває на свій кулак. Тоді піднімає і стукає ним по столу: — Досить, досиділися в болоті! А зараз таке: хочеш жити — зуби точи. Второпав? Є вірні люди?

— Є... один...

— Скажи, хай покличуть. Діло є конче...

Філарет важко підводиться з-за столу, тягне по світі лиці свої чоботища, прочиняє двері до кухні і бачить Данила Семирозума. Підозріло міряє його поглядом. Тоді:

— Поклич Дениса. По торговому інтересу, скажеш.

Марія хукає в шибку, доки білий волохатий кожух не крижаніє. Тепер крізь сизу копієчку видно Любу, що почовгала вулицею в бік Кирикового подвір'я.

Тоді замикає сінешні двері, прочиняє хатні.

1 2 3 4 5 6 7