Потім кістки та залишки печені Галина перемішувала з кашею, і Дінго з Джільдою також мали святковий обід.
Євгенові Прокоповичу їсти вже не хотілося, але Танюшик поклала йому найапетитніші шматки, й він таки доїв усе із задоволенням і випив ще чарчину, залишивши трохи горілки й на завтра. Обід, щоправда, буде не такий смачний, однак пристойний, і чарка не завадить.
Танюшик почала розмову про "Сільву", на яку вони мали йти наступного тижня: завком Чернякового підприємства не без прихованого втручання Євгена Прокоповича придбав для робітників абонемент в оперету, і останні два роки вони могли раз на місяць, іноді навіть частіше, безкоштовно відвідувати вистави. Такі дні, особливо, коли вони збігались із зарплатою, а отже, зі смачним обідом, ставали подвійним святом, хоч догодити Танюшику було важко. Від вистав вона не залишала каменя на камені, нещадно розносила ті, в яких співала колись сама, — "Сільву", "Фіалку Монмартра", "Летючу мишу"… Боже мій, невже тепер існує оперета? Ганьба!..
Євген Прокопович згоджувався з Танюшиком наполовину: звичайно, жодна з нинішніх примадонн не варта й Танюшикового мізинця, але ж вистави, порівняно з іншими, які йдуть на київських сценах, цілком пристойні. Це вам не якась "Диктатура" чи "Загибель ескадри"… Щоправда, кажуть, цей всюдисущий Ісаак Дунаєвський написав оперету "Партком" — про радянську дійсність. Євген Прокопович з Танюшиком щиро реготали, уявляючи сцени з цього більшовицького шедевру: хор комуністів з дореволюційним стажем, дует секретаря парткому і комсомольської активістки, танок кандидатів у члени ВКП(б)…
Євген Прокопович навіть виразно бачив цю сцену: чоловіки з портфелями, в окулярах і розкльошених штанях імітують танок лебедят з балету Чайковського, і йому ставало тепло на серці. Що не кажи, опера та оперета вимагають високих пристрастей, і арія радянського бюрократа викликатиме лише сміх. Звичайно, сміх прихований. Спробуй обсвистати таку виставу: де опинишся наступного ж дня?
Танюшик почала прибирати зі столу, і Євген Прокопович дивився на неї з сумом. Подалася дружина, посивіла, й зморшки павутиняться під очима. Дався взнаки голодний тридцять третій. Тепер Танюшик знову в тілі, але зморшки не зникають, а на фарбу для волосся завжди не вистачає грошей.
Кляте життя… Танюшик потребує зараз лосьйонів, кремів, фарб, пудри і парфумів — чого тільки не треба жінці в її віці для поліпшення вроди, а грошей ніде взяти — на добру їжу не завжди вистачає, а він — робочий чоловік, і революцію робили для таких, як він тепер… Для трудящих, щоб жилось їм заможніше, он Сталін проголосив: "Жити стало краще, жити стало веселіш", а насправді звичайнісінька брехня.
Раптом Євген Прокопович згадав Танюшика у "Сільві". Тонка, як стеблинка, висока зачіска, намисто на оголеній шиї, очі на півобличчя — у всьому відчувається порода, наче вроджена аристократка. Насправді ж батько її був телеграфіст на залізничній станції під Бобруйськом, і дівчина проявила надзвичайну енергію, поки вибилася в люди.
Євген Прокопович уявляв, яких зусиль це коштувало. У нього не було ілюзій, догадувався, скількох коханців мала Танюшик, але ж пішла за нього, хоч товариш прокурора на ті часи був для Танюшика, можливо, й не дуже престижною партією. Щоправда, він закохався одразу, окрім Танюшика, жінки його не цікавили. Певно, дружина знала це й цінувала — особливо нинішньої ситуації.
Євген Прокопович твердо вирішив: гроші за наступний радіоприймач, який він закінчить тижнів через два і на якого вже мав покупця, потратить на креми для Танюшика — дав собі урочисту обіцянку, хоч і давав їх не раз: одержавши гроші, не міг пройти повз гастроном.
Думка про радіоприймач трохи засмутила Євгена Прокоповича. Мав купити для нього ще одну лампу й забув. Нічого, гроші ще є, обов’язково купить завтра. А сьогодні ввечері треба посидіти з паяльником, перевірити конденсатори…
Річ у тім, що Євген Прокопович мав два захоплення. Був неперевершений рахівник, ніхто з найдосвідченіших бухгалтерів не міг змагатись із ним на рахівниці: кісточки під його пучками літали як блискавки; Євген Прокопович суперничав навіть зі спеціалістами, що працювали на арифмометрах, і завжди перемагав. А ще скромний заводський табельник виявився чудовим радіоаматором, мав зв’язки з багатьма майстрами, разом вони розробляли та удосконалювали схеми радіоприймачів. Євген Прокопович починав з найпростіших, а тепер закінчував потужний, восьмиламповий, який мав ловити радіостанції всієї Європи. Та й попередній, чотириламповий, брав і Лондон, і Берлін, навіть диктор з далекого Ліссабона промовляв у його квартирі. Іспанської та португальської Євген Прокопович не знав, проте німецькою володів вільно, трохи знав англійську — у межах гімназійного курсу, однак тепер, слухаючи Лондон, удосконалював знання і з задоволенням переповідав Танюшику світську хроніку та пікантні подробиці з життя англійської королівської родини.
Особливо полюбляв Євген Прокопович слухати Берлін. Промови Геббельса та інших нацистських бонз розчулювали його, бравурні марші пестили слух, а загрози покінчити з комунізмом в усій Європі уявлялися такими близькими й реальними, що Євген Прокопович почав буквально рахувати місяці, коли нарешті німці перейдуть радянський кордон.
Не можна сказати, щоб Євген Прокопович дуже симпатизував німцям. Замолоду важко переживав поразки на німецькому фронті — щоправда, самому воювати не довелось, його звільнили від військової служби, але й після повалення самодержавства рішуче підтримував вимогу Тимчасового уряду довести війну до перемоги.
І ось тепер чекав німців… Тих самих швабів, яких ще недавно так ненавидів…
Що ж, теперішнє життя знає і не такі метаморфози…
Євген Прокопович вирішив після обіду трохи подрімати, та радісно заскавчав Дінго — одержав свою порцію святкового обіду, і хазяїн вийшов до собак. Дивився, як пси жадібно хапають їжу з мисок, і думав: так усе живе на планеті — хапає, як може. Дерева тягнуть із землі соки, намагаючись захопити побільше поживних речовин, корова шукає солодшу й соковитішу траву, якийсь лев у Африці полює на найгладшу антилопу, яструб закльовує курчат… Усе живе знищує щось інше живе — ось і людина…
Однак Євгенові Прокоповичу далі міркувати розхотілося.
— Тату, — попросила Галина, — погуляй із собаками, бо мені треба… — Так і не доказала, куди треба, але Євгена Прокоповича це й не цікавило: мало куди…
— Добре, — погодився, і Галина побігла переодягатись.
Пси вилизали миски. Не треба буде мити, подумав Євген Прокопович, і випустив собак надвір.
Дінго, хоч який був лютий, у дворі нікого не чіпав, навіть дозволяв сусідським дітлахам термосити себе. Тільки коли дуже вже докучали, показував зуби, проте нестрашно, як казав Євген Прокопович, для профілактики. Ось і тепер хлопчаки кидали собаці палицю, Дінго підхоплював її, мчав по колу, не бажаючи віддавати, — діти з реготом і галасом бігали за ним.
З вікна сусіднього будинку висунувся ще не зовсім тверезий дядько Кирюша.
— Наше шанування робітничому класові! — всміхнувсь до Євгена Прокоповича.
Той чемно вклонився й подумав: "Недарма тебе називають не Кирилом, а Кирюшею… Люмпен…"
Проте сусідове звертання було приємне — люди цінують тебе й вважають за свого. А це в його становищі — найголовніше. І треба, щоб пролетарем його вважали всі, особливо той молодик з трьома шпалами, який мешкає навпроти. Вікна його кімнати відчинені, отже, чує все, можливо, навіть спостерігає, що коїться у дворі.
І слід показати йому…
Але що?
Діти, майнула думка, діти — найдорожчий капітал, про це більшовики теревенять на всіх перехрестях. Оце нахабне, бруднувате, розбещене плем’я, яке Євген Прокопович зневажав усіма фібрами душі. Проте треба довести, що він до нестями любить дітлахів.
— Дінго! — покликав Євген Прокопович. — До мене!
Пес підбіг, дивився очікувально. Дітлахи стирлувалися довкруж. Євген Прокопович нахилився, підставив собаці спину.
— Ап! — скомандував, і Дінго легко перескочив через нього.
Дітлахи захоплено загули, а Євген Прокопович, помітивши у вікні енкаведиста, задоволено всміхнувсь і нахилився знову.
Дінго залюбки перескочив через нього ще двічі, з вікон повисовувались ледь не всі мешканці, і Євгена Прокоповича взяв азарт: нахилився ще раз і скомандував "ап!". Однак псові, либонь, гра набридла, бо, розігнавшись, не перескочив через господаря, а вкусив у туго обтягнутий парусиновими штанами зад.
Євген Прокопович верескнув — не так від болю, як від несподіванки, заточився і мало не впав. Випростався і, почувши регіт, обвів двір суворим поглядом.
— Чого регочете? — похитав головою. — Просто пес розумніший за вас — вміє рахувати. Знає: стрибати треба тричі, а я забув… Може, хтось хоче спробувати?
Проте таких не знайшлося, і Євген Прокопович гукнув пса й статечно попростував додому.
4
Антон з Ольгою сиділи в останньому ряду на стадіоні "Динамо". Сутеніло, спека спала, на стадіоні грав оркестр, і народ поступово заповнював ряди за футбольними ворітьми. Усі чекали темряви — тоді почнеться фейєрверк, а поки слухали музику, лузали насіння, сміялись.
Ольга поклала Антонові голову на плече, і він вдячно притиснувся до неї.
— Не холодно? — запитав.
Дівчина була одягнута в легку смугасту футболку з шворочками на грудях, парусинову спідницю і такі ж парусинові туфлі, начищені зубним порошком.
— Тепло, вечір гарний і ти поруч.
Антонові захотілось обняти Ольгу, та посоромився. Навколо люди…
— Батько поїхав на два дні до Вінниці, — сказав. Повагався й запитав: — Підемо до мене?
Ольга ще міцніш притиснулась до нього, й Антон ніжно погладив її руку.
— Дівчата в групі заздрять мені, — прошепотіла Ольга Антонові у вухо. — Що залишаюсь у Києві… А Вірка та Ганнуся, навпаки, засуджують. Вірка на Полтавщину в село їде, а Ганнуся аж під Одесу. І я б поїхала, якби не ти… Дівчата кажуть: треба витягати село з темряви, це комсомольський обов’язок.
— Правильно кажуть.
— А мене не відпускаєш…
— Якби в селах редакції були, разом поїхали б.
— І я так гадаю. Та все ж незручно: одні заздрять, інші гніваються…
— Головне — чесно працювати.
— Отож.
Антон трохи відсторонився й мовив ніяково:
— А мій нарис про муляра Лукаша сьогодні на літучці похвалили.