Охоронник, упізнавши Онищенка, відчинив хвіртку й повідомив, що Володимир Петрович чекає в кабінеті.
Затонський сидів на дивані й читав газету. Помітивши гостя, відірвавсь од читання, як здалося Сидорові Гавриловичу, неохоче, провів пальцями по чуприні, та непокірне волосся настовбурчилось знову, Володимир Петрович усміхнувсь ніяково, зовсім по-дитячому. Та в його очах Онищенко помітив настороженість чи глибоко прихований острах.
Але чого боятися Затонському? Втім, він залишивсь ледь не єдиний із старої гвардії українських революціонерів: був член Політбюро ЦК КП(б)У, коли Сидір Гаврилович тільки почав працювати в ЧК. Тоді ж, на початку двадцятих, доля звела їх уперше. Затонський їхав з тодішньої столиці України у відрядження до Києва, і охороняти його доручили оперуповноваженому Онищенку. Близько доби провели вони в одному купе — Сидір Гаврилович дививсь тоді на Затонського як на бога, але Володимир Петрович виявився дуже простий, втомлений і мовчазний чоловік, спав мало не впродовж усієї поїздки, у перервах між сном читав якісь папери і пив чай — пригощав Онищенка домашніми пиріжками й ковбасою. Роки були ще неситі, і Сидір Гаврилович, хоч і відмовлявся для годиться, та із задоволенням їв начальницькі бутерброди й пиріжки.
Затонський розмовляв мало, більше слухав та записував, Онищенко виклав йому всю свою нескладну біографію, сподівався запозичити в Затонського щось значне й важливе для свого подальшого життя, почути мало не лекцію про сучасний момент, але Володимир Петрович розчарував його скаржився на вагонний розгардіяш і розповідав про достоїнства китайського та цейлонського чаю. Бляшану коробочку з чаєм віз з собою в портфелі й заварював окропом, який Онищенко діставав на вузлових станціях.
Сидір Гаврилович дивувався: невже таку знамениту людину справді цікавлять різні способи заварювання чаю, а Затонський засмучувався, що окріп, поки Онищенко дотягне його з перону, холоне і чай настоюється погано.
Якби це був не сам Затонський, Сидір Гаврилович міг би звинуватити свого супутника у дрібнобуржуазній примхливості, адже більшість народу й досі вживала морквяний чай або настої з різних трав, та Володимир Петрович, принаймні в цьому, був поза підозрою — пройшов царські в’язниці й каторгу, а там чаями не пригощали.
І зараз Затонський запропонував Сидорові Гавриловичу чаю. Видно, вони подумали про одне й те саме, бо Володимир Петрович усміхнувся і сказав:
— Тепер мені чай заварює Олена Самійлівна, а вона у цьому ділі великий спец.
Олена Самійлівна принесла їм на розмальованому химерними квітами підносі чайник, фарфорові чашки й цукорницю.
— Без лимона, — попередив Володимир Петрович, — бо цитрина тільки псує смак справжнього чаю.
Сидір Гаврилович кивнув автоматично, хоча дотримувався іншої думки: чай з лимоном смакував йому — не дуже солодкий, з різким присмаком цитринової шкоринки. Але він прийшов сюди не для того, щоб обговорювати достоїнства чайного листя, будь воно з Грузії чи з самого Цейлону… Взявши з підноса чашку, він сказав:
— Я завітав до вас, Володимире Петровичу…
Сидір Гаврилович помітив, як обличчям Затонського майнула тінь, і знову подумав: невже Володимир Петрович справді боїться? Хоча часи настали такі, що дехто боїться й самого себе, а якщо до тебе з’являється сам заступник наркома внутрішніх справ…
Але ж Затонський!
Він поза підозрою…
І ще майнула в Сидора Гавриловича думка: дожили! Дожили до того, що НКВС став страховищем, що бояться його, чекіста, який працював з самим Євдокимовим.
Проте для цього є підстави, і підстави незаперечні. Зрештою, він і прийшов сюди, щоб розвіяти свої сумніви.
— Завітав, щоб вилити душу, — сказав і помітив, як полегшено всміхнувся Затонський.
Володимир Петрович вдихнув аромат чаю, задоволено примружився і пожартував:
— Хіба я піп, щоб сповідувати?
Сидір Гаврилович ковтнув чаю і мало не похлинувся. Поставив чашку — найкращий чай не смакував би йому зараз, — запитав:
— А я хіба схожий на запеклого грішника?
Затонський глянув на Онищенка якось відчужено.
— Тепер вам краще знати, хто праведник, а хто й грішник.
— Може, й так, — кивнув Онищенко, — от я і прийшов до вас, щоб обговорити саме цю проблему.
— Чого до мене? Ваша парафія має зараз такі права, що не радиться ні з ким. А я звичайний нарком освіти і навряд чи зумію відповісти на ваші запитання.
— Володимире Петровичу, — сказав Онищенко якомога проникливіше, — я хочу чесної розмови. Прийшов до вас як до старого більшовика і хочу знати, що ви думаєте про нинішнє становище у країні.
Затонський взяв зі столу окуляри, одягнув, подививсь на Онищенка крізь скельця насторожено й очікувально, сплів пальці, хруснув суглобами, відповів по паузі:
— Гадаю, справи йдуть нормально. Країна ступила на кілька кроків уперед, і в наступній п’ятирічці…
— Володимире Петровичу, невже ви гадаєте, що я не знаю, скільки цього року виплавлено сталі? Хочу про інше… Чи не почали ми… знищувати кадри?
Онищенко помітив, як Затонський одразу посуворішав, потемнішав обличчям. Навіть скреготнув зубами. Проте одразу взяв себе в руки, відповів похмуро:
— І це питає в мене заступник наркома внутрішніх справ? Хто санкціонує арешти: ви чи я? Хто відділяє зерно від плевел? У вас усі карти в руках, так, саме у вас, і, певно, це я маю запитувати: чи не знищуєте ви кадри?
Сидір Гаврилович дививсь на Затонського, як учень на суворого вчителя.
— Не все залежить від мене, — сказав, — від мене майже нічого не залежить. Чесно кажучи, останнім часом відчуваю навколо себе якусь порожнечу. Якіра заарештували за наказом з Москви… Декого з наших керівників я намагався захистити — нічого не вийшло. Недавно Балицький прямо заявив, що мені слід позбутися м’якотілості.
— Що ж, наркомові видніше.
— Ви не вірите мені?
Затонський повільно зняв окуляри. Подивився підсліпувато. Подумав: "Якби я міг тепер довіряти кожному! Гак, як було це років десять тому. Але ж саме Наркомат внутрішніх справ зробив усе можливе й неможливе, щоб позбавити мене віри в людину. Країну заполонили інформатори, філери, як їх називали до революції. Я розпізнавав їх колись за версту, а тепер не знаю "стукачів" навіть у своєму Наркоматі освіти. Але ж Онищенкові, здається, ще можна вірити. Якщо навіть не можна, я скажу йому все, що хочу і що давно накипіло на серці".
— Якщо справді прагнете чесної розмови, — мовив, — то маю запитати: що ви зробили з Надзвичайної комісії? Революція створила її для захисту своїх інтересів, для боротьби з ворогами й терористами, партія послала у ЧК найкращих людей, якщо хочете, і вас. Я пам’ятаю вас ще юнаком, комсомольцем з чистим серцем і високими ідеалами — і ось ви приходите до мене й запитуєте: чи не знищують у країні кадри, тобто такі, як ви самі, ваші товариші, однодумці…
— Але ж товариш Сталін каже про активізацію троцькістів, вони утворили блок, і навіть сам Бухарін…
Затонський відчув, як йому обпекло серце. Бухарін?..
Бухарін за своїми чисто людськими якостями і як партійний теоретик був найближчий йому, з Бухаріним він зустрічався у Москві під час партійних з’їздів та ідеологічних нарад — головний ідеолог партії, соратник Леніна, член Політбюро, редактор "Правды", хіба він міг зрадити революцію, зрадити все, заради чого прожив не таке вже й просте життя?
Володимир Петрович дививсь на Онищенка пронизливо.
— А ви вірите у вину Бухаріна? — запитав.
— Бухарін сам визнав, що пішов проти партії.
— Ви не відповіли мені.
Онищенко знітився. Нарешті підвів на Затонського очі й сказав:
— Я сам вимагав відвертої розмови. Ніколи не повірю, що Бухарін і, якщо хочете, Тухачевський шпигуни. Мені лиш важко зрозуміти, чому обвинувачення Тухачевському підписали два інших маршали — Блюхер і Єгоров, як міг Тухачевський зрадити? Бути вульгарним шпигуном, торгувати військовими таємницями? Він, хто сам створював Червону Армію? Чи можна продати ворогу те, що зроблено власноруч?
— От бачите, і у вас виникли сумніви.
— Але я солдат партії і маю вірити тому, що мені кажуть, — сказав Онищенко. — Маю, та не вірю. Серце не дозволяє повірити, — додав змучено, — як хочете, а не можу збагнути, чому Бухарін став запроданцем. А Манцев, Берзинь, Лаціс… Люди, які керували Надзвичайною комісією, працювали разом з Дзержинським…
Раптом одна думка вразила Онищенка: Сидір Гаврилович заплющив на мить очі — така крамольна була вона. Подумав: а вцілів би сам Дзержинський, якби не помер двадцять шостого року? Чи не горлали б нині на всіх перехрестях: Дзержинський — ворог народу і шпигун? Тільки якої розвідки?..
Їхній Фелікс Едмундович, який хотів бачити всіх чекістів з холодним розумом, палким серцем і чистими руками… Портрет якого висить зараз в його кабінеті…
Але ж слова Дзержинського повторювали і Ягода, і Єжов, усі розбалакували про полум’яне серце й чисті руки, щоправда, останнім часом на ці руки натягнули "єжові рукавиці" й іменем Дзержинського освячували темні діла.
Раптом Затонський підвівся з дивана, пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, зупинився над Онищенком, наче скеля навис над ним, і спитав:
— То чого ж ви хочете? За декілька років ми створили каральний апарат, якому може позаздрити будь-яка реакційна країна світу. І хочете ви того чи ні, однак особисто ви, товаришу Онищенко, сприяли цьому, доклали до цього руки. Ви добирали кадри НКВС, і саме ці кадри, тобто ваші підлеглі, Сидоре Гавриловичу, слідчі та оперативні працівники, вишукують та викривають нині нових і нових ворогів народу.
— Але ж маємо прямі вказівки з Москви… Товариш Сталін каже, що пролетаріат мусить захищатись…
Затонський згадав останній Першотравень на Хрещатику. Демонстранти несли гасла, що закликали негайно знищити ворогів народу, над колонами заводів "Більшовик", "Арсенал", "Ленінська кузня" пропливали заклики не давати пощади правотроцькістським зрадникам, робітники вимагали розстрілювати їх.
"Але чи справді робітники? — обпекла думка. — Гасла пишуть у парткомах, а слюсарі, фрезерувальники несуть те, що їм дають… Хіба не було так само під час революції, коли й він виступав на мітингах, кидав у маси гасла, вів за собою робітників?"
І ще про одне подумав Затонський, і ця думка раптом злякала його. Пригадав, як у двадцять шостому році виступав на Пленумі ЦК комсомолу республіки, як закликав молодь будувати нову радянську культуру.