За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.
Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощів хвилини
Конця дожидала.
ДУМА ДРУГА
Привела Маруся матір
У царські палати...
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.
"Дак оце ті, серце доню,
Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувиті гості?
Де ж той стіл попід богами,
Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?
Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невіру!
Я готова простягнути
Шию під сокиру". —
"Тут коханого не маю, —
Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
Богові молюся". —
"Богові? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Ідольство дивитись?" —
"Хай спокоїться матуся!
Ось ходім в кімнату...
Має там чужа Маруся
Християнську хату.
Там з ліванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Україні
Попід рушниками.
Я пахущими квітками
Їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.
Згадую матусю й тата...
Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
Що його спіткало?" —
"Не питай: боюся, доню,
Думати і знати...
І язик німіє в мене,
Щоб кого спитати.
Я, мабуть, на Божих крилах
Ні тернини, ні байраків
Темних не гледіла.
Божі крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твій голосочок". —
"Ні, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.
І в Туреччині, матусю,
Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
Що то далі буде!
До мене священик сербський
Рано й вечір ходить..." —
"Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?" —
"Ні, сам цар повеліває..." —
"Як! Отой невіра?" —
"Ні, матусю, в нього наша
У повазі віра.
Він, коли ти хочеш знати,
Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
Вівці мусив пасти.
Кантемир його спровадив
У якісь Нагаї57...
Там знайшов він нашу мову,
Віру і звичаї.
Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу". —
"Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!" —
"Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?" —
"Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю". —
"О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,
За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.
Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе...
І велике лихо?" —
"Що ж таке?" —
"Шепну на вухо.
Цар — людина справді..." —
"Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?" —
"Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись". —
"Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!
Се ж диявольська спокуса...
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!
Ось яку... Ходімо, доню,
В образну кімнату...
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату...
Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо".
ДУМА ТРЕТЯ
Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.
Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.
То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —
До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.
Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.
Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.
Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.
І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.
Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.
"О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.
Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!
І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.
І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;
Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —
Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!
Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!"
Як струна д' струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:
"О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,
І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.
І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.
Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.
Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!
Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!"
ДУМА ЧЕТВЕРТА
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос...
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
"О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?" —
"Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую". —
"Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою". —
"Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати".
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
"О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!" —
"Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!"
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
ДУМА П'ЯТА
"Мамо, цар!" — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.
Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.
"Не про вас я цар... Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:
Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.
Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись". —
"Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки". —
"Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.
Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись". —
"А кому ж воно годиться?" —
"Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,
Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.
Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.
Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.
Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють 58,
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють 59.
І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури". —
"Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре". —
"Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.
Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.
Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.
А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.
Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.
Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.
А ви що? Ви з Сагайдашним 60
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.
І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волі.
Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!
Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.
Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.
Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,
Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.
Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!"
Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.
Затрусились руки й ноги...
"Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.
Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;
Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.
Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину".
Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.
Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:
"І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;
Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?" —
"Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!
Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати...
Схаменуться люде.
І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.
На Дніпрі-Славуті й Рос"
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.
Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.
І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги.