Маруся Богуславка

Пантелеймон Куліш

Сторінка 16 з 22


XI

"Ножа купила, — знов той до старої, —
Но се знаряддє у твоїй руці
Пошкодило всім русинкам з тобою,
А волі не дало твоїй дочці". —
"їй воля тільки смерть! — рече завзята. —
Смерть, тільки смерть спасе її від ката,
Що очі золотом їй засліпив,
Обіцянками серце підкупив.

XII

Всезнание обіцяв диявол Єві,
Як замутив їй розум у раю 119
Звиваючись на тім запретнім древі:
Всезнанием сей вловив дочку мою". —
"Так, нене, — піп собі промовив стиха, —
Всезнаннє — се почин і корінь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Гріх, і проклін, і смерть нам принесло". —

XIII

"Бог дав нам світ, — озвавсь тоді сповідник
Султанський, — а диявол дав нам тьму.
Оце ж і шепче з пекла проповідник
Про Божий світ мізерному уму;
А наш мізерний ум, немов та риба,
Хапає вудку за кришеник хліба,
За ту принаду... Так Сатанаїл 120
Вловляє грішні душі в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий і мого Османа.
Тепер йому байдуже про всіх мул,
Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговідступні лютри да латинці,
Оце його і гості, й побратимці,
Що забувають Бога для наук,
Сміються й з раю, й з безконечних мук.

XV

Іде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умі не те:
Його морочить думка окаянна —
І в нас, і в вас зневажити святе:
"З кайданів мушу розум розкувати
І кожній вірі право рівне дати.
Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:
У розумі і слава наша й честь".

XVI

Рятуймо ж, нене, предківщину любу,
Як турчин, сербин, так і сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всіх спасенний, славний шлях!
Нехай іде народи воювати,
З неволі їх, мовляли, визволяти,
А ми зробімо, щоб він там поліг,
Щоб зникнув, як із гір весною сніг!"

XVII

"Зробімо, — миркнула, — та як зробити?"
"Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.
Від Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгій ниві й на віку буває
Всього з людиною. Нехай вповає
Наш безувір на долю, що йому
Всміхається, прегордому уму.

XVIII

Ми ж із попом-письменником смиренно,
Як повелів закон і вам, і нам,
Сю зміркували річ, і повсякденно
Мольби возносим к Божим небесам,
Щоб світ був світом, тьма зісталась тьмою,
І щоб такою клятою войною
Безбожник нас під нозі не подав
Тому, хто й древле проти світу встав.

XIX

Мольби мольбами, нене... Ти се знаєш
І на собі, що лоба натовкла
Поклонами доземними, та й чаєш
Від рук л ю д с ь к и х рятунку і добра...
Мольби мольбами, а рука рукою.
Зорудуєм против обох войною,
Против обох обернемо той міч,
Що хоче з дня зробити темну ніч..." *

ПОСПІВ

І

Так Муза хуторна, в розлуці з рідним краєм,
Із думок, мов з перел, намистечко низала:
Тиняючись одна понад чужим Дунаєм,
Забутими себе піснями розважала.
Втішалася вона своїм сердечним раєм,
Коханим споминкам вінки густі звивала,
І, звивши запашний, пускала по Дунаю:
Пливи, віночку мій, пливи з чужого краю!

ІІ

Прямуй до руського прославленого моря,
Де славні подвиги неславою нам стали,
Де завдавали ми тяжкого людям горя,
І греків, і болгар, як турків пліндрували.
Скажи всім ягодам свого й чужого поля,
Що ми передсуди давняшні занедбали,
Що дивимось на світ, як нам велить природа
І серця правота, і розуму свобода.

ІІІ

Народи славились великими мужами
Войни й політики, науки і іскуства,
А ми пишаємось дівчатами й жінками,
Вінцями красоти, скарбівницями чувства.
Розкішне живучи раями-хуторами,
Столичного вони не знають душогубства,
Мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,
Піснями вічними серця нам просвіщають.

IV

Ні пинда багачів, ні дика злість голоти,
Ні баламутного попівства темна сила,
Ні без путя війна, наслідниця тісноти,
Ні школа духу в них живого не вгасила.
Дознавши мук гірких, недолі і турботи,
Душа їх в небеса в самій собі зробила;
Мов райське божество, на нас вони взирають
І серцем матернім всі провини прощають.

V

Поезія й любов з колиски до могили
Серед безпутиці на путь їх наставляли,
їх душі привітні від лютості хранили,
І нам їх чистими, без плями, завішали.
Гуляв-буяв козак, — вони його любили,
Мов жертву ідольську, квітками зукрашали,
Сльозами від грязі обмивши і від крові,
Вікам новим несли благую вість любові.

VI

І се вже почали помалу вимирати
Сліпі проводирі сліпого гайдамацтва:
Перестають войну хижацьку прославляти,
Хвалитись дикостю і зрадою, козацтва.
І гасить, мов пожар, культура дух завзятий,
Насліддє темного і злого азіатства;
Пророчиці любви нову нам жизнь віщують,
До інших подвигів і слави нас готують.

VII

Настане час колись ясний, благословенний,
Що наші зіроньки все небо осіяють
І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
Умом поезії і серцем привітають.
І зникне, мов туман, навіки морок темний,
Що блазні славою та честю величають,
І, приобщаючись релігії науки,
До всіх народів ми простягнем братні руки.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята руїна Русі і Москви,
Принада Польщі, старець богомольний
Заможної Волині і Литви,
Гіркий п'яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край руїною зробила.

ІІ

Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги 97...
Вигукують чубаті козаки,
Буяючи, мов тури круторогі,
Варязькі княженецькії бики.
Танцюють по майданах босоногі,
Закладують останні кажанки.
І похваляються пожакувати
Крамні комори, і шинки, й палати.

ІІІ

"Ні, не жакуймо ні міщан заможних,
Ні підступних вірмен і жидови,
Ні господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться між темної мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар і турків разом пліндрувати".

IV

Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрізь порозсилав,
П'яниць дурне завзяттє зупиняють,
Мов гребля навесні широкий став...
"Шкода! — п'яниці згорда промовляють. —
Він торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурі з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.

V

Тепер Бородовка 98 вже гетьманує:
Бо вивіз в Борщагівку 99 сто бочок
Горілки доброї і всіх частує,
Хто про сей бенкет має корячок.
І зброю, кажуть, про таких готує,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима наділив Брольницький,
Посел і старший ранця королівський.

VI

Сей не патякає про гайдамацтво
Та про безбожних, п'яних мужиків,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всіх панків:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вітряків,
Нас, козаків, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л і не приймають".

VII

Тогді рекли їм осавули: "Необачні!
Забули, хто водив вас під Синоп,
І чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь і незначний:
Великий, пишний, славний хороводі
З ним і в Москві ви здобичі набрали:
На осяйну його звізду вповали". —

VIII

"Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —
Відказували гучно козаки, —
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки *.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.

IX

Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське 100 жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.

Х

Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався 101,
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.

XI

Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать"... —
"І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!"

XII

Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
"Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.

XIII

Гаман червінців... О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.

XIV

Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив". —
"Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, —
Нам нічого робити з ним, с в я т и м", —
Козацтво напідпитку гомоніло,
Про Конаша вже й слухать не хотіло.

XV

"Коли такі ви, що душі спасенне
І вам, і діткам вашим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прославленнє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархове благословенне
Пригідне на щось тільки гетьманам:
Дак вас Петро і ми всі покидаєм
І до царя на службу від'їжджаєм.

XVI

Вже і Косинського добром московським
Цар обсилав 102, а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
І благодітелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитріїв тих підставних 103.
Тепер звелів святий нам патріарха
Шукати на Москві собі монарха". —

XVII

"Шукайте. Ми ж благочестиву віру
Зуміємо й без вас оборонять,
І не попустим турку-безувіру
Монастирі козацькі руйновать,
А для науки людям і приміру
У Білій Церкві хочем жида драть.
Там Остророгів жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.

XVIII

Повиколуповав із лоба очі
Для глуму безувірного й сміху
І до долівки гвіздєм серед ночі
Прибив його в оранді у льоху.
Та нагодивсь на це підпарубочий
І батюшці відкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробиті руці й нозі для догану"...

ДУМА ДРУГА

Тут земля загоготіла,
Наче суд настав останній...
Чутка дивна пролетіла
По руїні православній.
Не було такого дива
І за пращурів великих:
Козакам Пречиста Діва
Помогла на турків диких,
Що не знають Бога в Тройці
З Богоматір'ю й святими
І в безвірному пророці
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Наші привезли додому
Богородиці на славу.
Безліч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Осліпивши супостата,
Талярів налапувала.

"Поки сонця, поки світу,
Буде людям за що пити —
Не вклонятимемось жиду,
Дуків будемо лупити!"
І безрозумна темнота
До Дніпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
І ввесь Київ іздригнувся,
Всі міщане й підзамчане;
Тільки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовіки,
Про тяжку його досаду
І про жаль його великий.
Не один він з козаками
Показав тобі дорогу
Придонецькими шляхами
Ід' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа 104,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
І самого Наливая,
Що царем зовуть п'яниці 105,
Спогадав єси, як злая
Доля мчала ті гряниці,
"Там, — речеш ти, — центре жизні
Староруської зробилось,
А в моїй дурній отчизні
Гайдамацтво загніздилось.
І гніздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мір, крові потоки
І повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втікати
Від братів своїх коханих,
Рідним батьком величати,
Кого дерли гірш поганих…"

І

Сидить один.
16 17 18 19 20 21 22