XXVII
"Так, так! — рече понуро Оборницький
Серед ченців, мов у густому гаї,
І запиває жаль свій єзуїтський
На схизматицьку віру 81 і звичаї. —
Но, чуда іще, бачте, рід лукавий,
Прелюбодійіний рід, гласить Писание:
Тим нас Господь задля своєї слави
Підводить часто і під іспитаннє...
Тут от яке зайшло між нас питание:
XXVIII
Чи мислите сидіти все за муром,
Покіль Осман з потугами надійде,
Розправиться по-свійськи із джавуром
І потоптом по Україні пійде:
Чи нашим робом против азіата,
Прийнявши міч і щит святої віри,
Ще за Дністром стрічати супостата,
Хрестом йому загородити двері
І внівець обернуть усі його химери?
XXIX
Бо знайте, що на вас Осман прямує,
Не в Польщу йде, а в вашу Україну,
І, як Подільський Кам'янець зруйнує,
Тогді йому нігде не буде впину.
Тим скликать мусите ви все козацтво:
Нехай воно здобичну путь покине,
Нехай покине хиже гайдамацтво
І до Дністра всіма полками двине:
Бо зникне так, як дим, як іскра, в полі згине". —
XXX
"Не наше діло козаків скликати:
Рої козацькі широко літають.
Як в табори їх та в коші збирати,
Про се громадські тільки мужі знають.
Нас призвано на те, щоб молитвами
Пречисту да святих угонобляти,
Щоб не давать нечистому гріхами,
Мов повіддю, всі душі заливати
XXXI
Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На єзуїта інші позирали скрива.
"Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серці в тебе препогана думка! —
Чернецтво стиха мимрить волохате
І випиває все до каплі з кубка. —
Ні, не знайти тобі між нами недоумка!
XXXII
Ти — полом'є, ми — дим: нас не підпалиш;
Не підойти з тобою нам під пару.
Ти на землі себе між людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару".
Озветься знов голяк до бородатих:
"Панове! Час настав страшний, великий:
На нас ідуть потужно азіяти,
Що доповняють кров'ю море й ріки
І хилять, мов траву, під себе всі язики". —
XXXIII
"Се не лякає нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Іонина в пустині 82.
До кореня нас бурі сокрушали,
Живими нас ховали в домовині,
Но ризою Успеніє своєю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно під землею,
Мов Лазаря із гробу викликало 83,
І паки туком стад і медом насищало". —
XXXIV
"Коли б не страшно вам, мої панове,
Як одинока смоквина в пустині,
Як воїнство воістину Христове,
Стояти серед бурі на Вкраїні:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам'ять по собі святу зоставив,
Що побивав татар і москвитина,
Міцну границю від Москви поставив
XXXV
Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Із руськими охочими полками,
Воістину був предок запорозький,
Хоч і не звав їх спроста козаками.
Ще й сотні літ нема, як ви вітали
Його тріумфом за поход татарський,
Як у Великій церкві воздвигали
Йому преславний пам'ятник лицарський;
З усіх вождів се був найбільший вождь козацький.
XXXVI
Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войні він з Руссю обертався,
І що робило дух його всесильним,
І через що він дивом світу стався.
Memoria всіх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив він у походи
Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнстві всі народи
І як чинитимуть у всі грядущі роди.
XXXVII
Брав із собою образи чудовні,
І мощі, і ченців старих, побожних,
І ризи, й антиминси напрестольні,
Як ліки проти помислів тривожних.
І два коші, слов'янський і латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
"Те Deum" *, — хір гримів у полі римський,
"Тебе, ми Бога хвалим", — ви співали,
А спільні вороги суміли й трепетали..." —
XXXVIII
"Отим-то й ба! — озвався тут старенький
Чернець, строитель "царственної" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п'яненький,
Не добачав гаразд і в окуляри. —
Те Deum ваше нас переспівало:
Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, —
Усі хліби духовні, всі палати,
А нам зоставило мужичі тільки хати.
XXXIX
Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87
До Лаври панські їздили ридвани,
І се була їй і користь, і слава,
Що йшли возів за ними каравани.
Колись ченцям червінцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панів чортма; печери пусті:
Одна мужва сопе, налопавшись капусти.
XL
А козаки ховаються з грошима,
Акафістів не вельми-то бажають.
Їм не сверблять гріхи їх за вушима:
Своє й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рідко хто з них спогадає
Після музик, танців та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибуває,
Однісши гріш останній до шинкарки...
Не з розкоші козак і шляхту обдирає.
XLI
Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Із Русі щедрої воно нам породило
Перевертнів запеклих кодло злюще.
Воно й під князя Василя наклало *
Чужих яєць, мов під дурну сідуху,
В його синів і дочок надихало
Латинського ненавидного духу,
Труїло бідну Русь, як необачну муху.
XLII
З Заслава й Острога зробило двері,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкі, безбожні, ідольські химери
І підгорнути Русь під єзуїтство.
Один ще тільки хліб зіставсь духовний, —
Ви хочете й його в ченців одняти,
Щоб в унії диявольській церковній
Одступникам стольці пороздавати
І серед Лаври в нас Те Deum заспівати!"
XLIII
Погладив голі щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач єзуїтський
І, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: "Вельможний пане ПлетенецькийІ
Се королеві ганьба і всій шляхті,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у твоїй чесній палаті,
Мов перед хлопами у простій хлопській хаті. —
XLIV
І вдаривши себе в пацерні груди, —
Клянусь моїми предками, мій пане,
Котрим ніхто не завдавав огуди,
Се привітаннє в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого і п'яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що і до суду б не забув суда страшного...
Чи в вас в монастирі таких буяків много?" —
XLV
"Чудні у тебе, пане брате, речі, —
Озвавсь до нього спроста Плетенецький, —
Спитай, чи много козаків у Січі;
Козацький звичай там, а тут — чернечий.
Коли б ми не були такі буяни,
Давно б у Лаврі в дзвони в нас дзвонили
Короткохвості римські обізяни,
А голяки такі, як ти, служили
І православний мир антихристом дурили". —
XLVI
"Бунт! Зрада! Ґвалт! — гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
І всі свої звичаї єзуїтські, —
Чернець розбудоражив кров чернечу. —
Антихристом!.. О, роде суєвірний!
Невіжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невірний!
Сліпого безувірства слуго п'яний!
Да снидуть на тебе всі бурі й гуррикани!.."
ДУМА ТРЕТЯ
І
І справді, навкруги мов буря зашуміла,
Мов вихор-гуррикан в монастирі піднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався…
Злякалась братія і мов потверезіла.
Та се був гуррикан веселості святої:
Вітали новину велику благодатну,
Що з запорозької фортеці низової
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успеніє знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволі слобонило.
ІІ
Іде п'ять козаків, чуприндирів усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пірначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю і булави,
До ніг ігумену смиренно припадають
І для великої монастиреві слави
Чубами сивими долівку замітають.
Стоять навколішках, ченцям цілують руки
І оповідують свої пригоди й муки.
III
"П'яних нас мов п'яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим орудує сама пекельна сила.
Сиділи, братія свята, ми на прикові,
У смороді, в багні, в тісноті многолюдно,
І довелось таке там знати козакові,
Що в Божому дому і вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдині гаки, і страшно там губили.
IV
І, гинучи ми так, щоденно сповідались
В своїх переступах чесному отаманню
І нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця від Бога сподівались.
Нас п'ятеро було полковників старинних,
Таких, що про дива великі пам'ятали,
Які, бувало, нам ченці на богоміллі
З книжок своїх святих читали й товкували.
І що молодші там про себе не казали,
Ми знай Успеніє на поміч призивали.
V
І се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись двері в нас дубові у хурдизі...
Явилась Пресвята у світозарній ризі
І сяєвом своїм нам очі посліпила;
Попадали ми ниць і чули чудотворний
Небесний глас її, мов янгольське співаннє,
І смород, і багно, і мрак вертепний чорний —
Почезло все, мов сон; і чесне отаманнє
З приковів і кайдан, мов з сміття, отрусилось,
І, наче на степу, на морі опинилось.
VI
Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всі п'ятеро без пам'яті лежали,
Козацьких голосів і лиць не впізнавали:
Усе запомином і нетямом окрилось.
Аж чуєм, вітерець над нами подихає...
Поглянемо — кругом на морі хвиля грає...
Над морем сонце, мов броварна піч, палає
І хмари золотить, немов пожар лунає;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонів, немов облився кров'ю.
VII
Перехрестились ми і зараз обіцяли
Два тижні на святе Успення роботати.
Про се ми під свої здобичні пишні шати
Полатані свитки тепер понадавали..."
І тут же почали "оброчники" скидати
Кармазини рясні, саєти, златоглави,
І все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенію для слави.
І, обернувшись так із дуків у голоту,
Просили одвести їх зараз на роботу.
VIII
Тим часом як ченці із служками своїми
Кругом полковників, мов гай густий, стояли,
Їх гості з-за стола тихенько повставали
І зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив єзуїт, що тут і без науки
Незгірша у ченців давно ведеться муштра,
Що добре кудлаї забрали Русь у руки,
І сам собі шептав: "Ні, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.
IX
Ні-ні! Тут, Риме, ти з роботою спізнився...
Даремно тратити розумні з ними речі.
Хоч би й порозбивав макітри сі чернечі,
Нічого путнього від них би не добився.
Тут ангел тьми врата міцні спорудив аду:
Сих врат наміснику Христа не одоліти,
На радість сатані, а папі на досаду
Впотужнились навік дияволові діти.
Єдиний пастир душ, єдине стадо вірних
Противні розуму ченців сих безувірних.
X
Ні, Риме, ні! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рік воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо єретиків, спасенних душ одрадо,
Та попід Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сі душі просвітились,
Ся тьма кромішня, се геєнство православне, —
Наміснику Христа смиренно поклонились,
Покинули своє верзяканнє безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успеннє
І вибрали собі Лойолу на хваленнє".
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Далеко від трапезної палати,
В яру, проміж мохнатими дубами,
Де голову людського не чувати,
Де тихими святими молитвами,
Мов чистими незримими крилами,
Душа в чертоги горні возлітає, —
Схилившись під важенними літами,
Анахорет мовчущий пробуває
І грішну плоть свою постами умерщвляє.
II
Літа вже перейшли за трудну пору,
Котру Псальмист 91 призначив нашим силам...
"Труд і болізнь" взяли над ними гору...
Ровесники давно вже по могилам,
І вже розмотано по мотовилам
Ту пряжу, що вони понапрядали;
Шумує кров їх по новим барилам,
Нові там зверхники понаставали,
Де між дрібнотою вони колись буяли.
Ill
Сто двадцять літ живе чернець мовчущий,
І звуть його Мовчальником спасенним,
Та він в своїй молитві невгавущий:
На поученнє прибіжанам темним,
Знай, мимрить голосом глухим, підземним:
"О Господи, о Господи, помилуй!" —
І покріпляє річ зітханнєм ревним.
Давно старий зійшов би вже в могилу,
Та сі слова дають йому живущу силу.
IV
Мов чарівник могущий чорну хмару
Наодмаш рукавами розмаває,
Так сей чернець святий од Бога кару
Заслужену в чернецтві відхиляє,
Тим всяк його боїться й поважає,
І навіть сам вельможний Плетенецький
Перед Мовчальником главу схиляє
І вислуховує обичаєм чернецьким,
Як п'янством той його да сном корить мертвецьким.
V
З великого коліна він походив,
Що панувало по Десні й Сулою 92,
І рід його панами верховодив,
Стягав їх під свій славний стяг до бою,
А він давно смиривсь перед судьбою,
Презрів багатство й суєту мирськую,
Душею в Бозі возжадав покою
І проміняв пиху і вдасть земную
На жизнь мовчальника і тишину святую.
VI
Судьба ж була така, що він в поході
Танця татарського перелякався
І, стидячись ганьби собі в народі,
Під рясою в монастирі сховався.
Тут за чернецтво дуже цупко взявся,
Дарма, що був молодиком безвусим.
Ніхто з його молитви не сміявся:
Бо серед братії в своїм навуссі русім
В стоянні був рівен монахам довговусим.
VII
Вистоював афонські літургії,
Єрусалимські всеночні без краю
І виповняв усі пости святії
По древньому чернечому звичаю;
Найбільше ж тим дослужувався раю,
Що знай шептав: "О Господи, помилуй"
Сим одганяв всі помисли лихії,
Сим побіждав дияволову силу
І чудотворною зробив свою могилу.
VIII
В могилі-бо сто літ уже спасався,
У ямі, що сам викопав руками.
Без заступа в цій праці подвизався:
Копав самими тільки пазурами
І сили додавав собі словами:
"О Господи, помилуй!" — і дорився
До тих печер, що йдуть попід морями
В Єрусалим, і чуда сподобився:
Бо поночі з його могили світ світився.
IX
Князь Лико він колись у мирі звався:
Доводивсь правнуком Семену Лику 93
Що у Великій церкві спати вклався ,
Мечем собі здобувши честь велику.
Сього легкодуха і недоріку
Господь превище прадіда поставив,
Сподобивши його такого віку,
Яким немногих праведних прославив
І від усіх гріхів за живота ізбавив.
Х
Святий подвижник сей не появлявся
На Божий світ уже давно з могили.
Шептали іноки, що вже давно скончався,
Да приступить к його мощам не сміли,
А тільки, мелючись, кругом ходили
І обоняли запах благовонний.
Бо янголи незримо їм кадили
Там, де почив отшельник богомольний,
За грішну братію молитвенник безмовний.
ДУМА ДРУГА
І
Де труп зотлів про всіх людей розумних
І млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченців, о Господі безумних,
Вона небесним світом засвітилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомільстві сонна,
І в темряві бездонній утопилась,
Як думка князя тьми, в омані чорна,
У вірі безвірна, в законі беззаконна.
ІІ
Сю душу мертвенну гальванізує
Великий гук і стук в Святі ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь і цехова голота.
Се, мабуть, завітав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагандашний,
Котрого знає і сільська простота,
І міський мотлох дикий, необачний,
Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.
ІІІ
Він, він! Його за ворітьми се голос,
Гетьманське знане й інокам гуканнє...
Хоч побілів на козакові волос,
Та знявсь він високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє...
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полі пируваннє,
І кидається на долину з кручі,
Мов той Зевесів грім 95 із дощової тучі.
IV
Чернече серце затремтіло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полі:
Красна йому й біда, і смерть на людях,
Він рад пригоді так, як хлібу-солі...
Чи козаки опиняться в неволі,
Чи полягають під мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морі,
Чи повкриваються злиденним струпом, —
Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.
V
Святі Ворота відчиняють настіж".
Готові ниць перед великим паном
І воїном каптуроносці впасти, —
Тих козаків-руїнників гетьманом,
Що, насміявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетіли гурриканом,
Прославили різнею панство польське
І шарпаниною — козацтво запорозьке.
VI
"Увесь у золоті повинен бути
І моря, і землі страх, Сагайдашний...
Не вгаймо, братіє, ніже минути!
Се час воістину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний і не значний
На сутих бенкетах не потребляє...
Достатку він свого ніколи й сам не знав.
VII
Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
І зельно руйнували весі й гради,
І деже на вразі під ним ходили", —
Так пузані між себе говорили,
Обтерши піну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
І веселились у чернечих душах,
Що Конашевича до себе залучили.
VIII
Врата отверзлись...