Тоді Кльод Берже взяв слово і, не дивлячись на Жана Рульо, почав:
— Моя думка така, що нема сенсу виносити це питання на обговорення Центрального Комітету. Це стане широковідомим і може викликати інтернаціональні непорозуміння. Та коли б ми й прийняли постанову вступити в переговори з комуністами, то ми нічого тим не досягли б.
— Чому?!
— Тому, що наші комуністи нічого не значать без хазяїна, а їхній хазяїн Москва не прийняв би цієї концепції і дав би їм наказ всіма способами дискредитувати її. І наші комуністи зараз же повели б проти нас скажену агітацію й цією самою вашою милою колек-тократією доказували б масам, що ми нею рятуємо капіталізм, обдурюємо пролетаріят, затягаємо революцію, що ми — аґенти, потайні собаки буржуазії, американська партія Волл-Стріту і таке інше. Ми, Рульо, глибоко цінимо ваші... почуття, чи що, ваші шукання розв'язки страшного конфлікту, ми самі поділяємо більшість ваших тез, але ми не віримо комуністам. Що ви хочете? Ми занадто багато, як і вам самим відомо, мали болючого досвіду з ними, щоб не бути обережними. До цього часу, як нам відомо, ви були таким самим обережним, як і ми. І що з вами сталося, що так раптово змінило вас, мені особисто не зрозуміло. Але річ не в цьому. А в тому, що ви тепер чогось не берете на увагу того, що самі так талановито, так вірно в своїх прекрасних виступах проти комуністів і Москви виясняли. Я вам нагадую, Рульо, наші колишні дружні розмови. Ви так само, як і я, прийшли до глибокого переконання, що з комуністами ніколи ні до якого порозуміння прийти не можна. З рядовими комуністами — можна. Але ж рядові комуністи у них є нулями, які самі по собі не мають сили. Тільки, маючи перед собою одиницю, як в арифметиці, нулі робляться тою силою. Ті одиниці — їхні вожді. А вожді силою законів психології, силою звички, силою логіки речей не можуть одмовитись од своєї ролі вождів. Ви уявляєте собі, щоб Сталін, Молотов та їхні унтерофіцери Торе-зи, Тольятті, Дімітрови і тутті-кванті згодились ради вашої колектократії, яка є органічним ворогом їхньої автократії, на справжню політичну демократію, на свободу слова у себе, на вільні вибори і таке інше, щоб вони згодились одмовитись од своєї ролі вождів, од влади, овацій, лестощів, панування, розкошування? Ви припускаєте, що вони залишать свою, як вони кажуть, "історичну планетарну місію" бути визволителями від світового Дракона, Дракона капіталізму? Ради чого? Інтереси народів світу? Страждання мас? Руїни? Кров? О, Рульо, вони за тридцять років свого панування і вождівства звикли до таких способів творення щастя в себе, що вони не бачитимуть нічого страшного в прикладанні їх на всій планеті. Коли вони досі не вживають війни, то тільки через те, що вони ще не досить готові до неї. І тцму вони ще провадять всі оці комедії переговорів, договорів, конференцій, Комітетів Безпеки, Об'єднаних Націй. Через це, коли їм буде вигідно дурити світ далі, вони, може, згодяться і на вашу колектократію. Будь ласка. Наші, французькі комуністи, за наказом Москви, може, підуть на порозуміння з нами, може, будуть навіть давати якісь докази своєї щирости. Але це все буде та сама комедія, камуфляж, обдур, потрібний їм для своїх стратегічних плянів, серед яких, може, не останню ролю грав би плян посварення нас з нашими союзниками, а надто американськими. Ні, Рульо, наш Центральний Комітет не повинен навіть здіймати це питання в себе. Жан Рульо не міг більше витримати.
— Але це ж неможлива річ; навіть не спробувати вияснити з ними можливості порозуміння!
— Ми пробували, це призводило тільки до нового обдуру.
— Але ж ми можемо вимагати від них реальних доказів щирости! Та це ж у їхніх власних інтересах! Та Росія ж перша буде розгромлена атомовими бомбами!
— О, вони, вожді, мають підземні міста і чудесні помешкання в них. Вони атомових бомб не бояться. Ні, Рульо, справді ви загубили чуття реальности. Нам абсолютно не байдуже, які могли б бути наслідки вашої пропозиції колектократії нашим союзникам, або ще більше нашого порозуміння з комуністами. Америка так налякалася б цього, що зразу позбавила б нас усякої допомоги, відсахнулася б від нас. І ми через кілька тижнів були б у лапах советського Дракона. А вас першого було б запроваджено туди, куди запровадив він Масарика, Бенеша і всіх, хто його не добре розумів. А всю Францію він розіп'яв би так, як він розпинає тепер усіх своїх сателітів.
Тут Берже глянув на годинник.
— Ну, товариші, я гадаю, що ми вже досить об-знайомились з тими питаннями, які поставив нам товариш Рульо, і склали про них собі думку. І можемо закрити наше приватне, я підкреслюю, товариші, наше цілком приватне зібрання, — вже досить пізно. Як ви гадаєте?
І він обвів очима всіх. Всі, очевидно, були згодні, бо мовчали. Берже підвівся, а за ним, як за командою, підвелись і останні товариші й почали прощатись з Жаном. Дехто потиснув дужче, ніж звичайно, йому руку, дехто пожартував, дехто запитав про щось стороннє, але всі, видно, були стомлені й нікому не хотілось заглиблюватись у причини такого чудного виступу товариша, який досі не виявляв себе так... несподівано. Деяким було, видно, навіть трошки ніяково за нього і хотілось не показати йому цього.
А коли всі вже пішли, Жан перейшов до себе в кабінет, лишивши в їдальні дим тютюну, недокурки в попільничках, шматки паперу, в безладі стільці. Закуривши й заклавши руки за спину, він помалу почав ходити з кутка в куток. Йому було і соромно, і порожньо, і самотньо. І як грач у карти, що програв велику суму, хвалившись сам собі перед тим, що виграє, він старався збагнути, через що саме він програв. Правда, він не рахував на великий виграш, але десь там, у глибині себе, він усе ж таки гадав, що його ідея, ну, як не захопить товаришів, то хоч викличе у них серйозне зацікавлення, якусь активну прихильність. Правда, деякі немовби один мент виявили щось таке, але чи злякались, чи остигли так швидко, що не підтримали його.
Чому так? Перетомились, справді, від усіх цих переговорів, обдурів, невдач? Чи тінь американського Дракона стояла над ними і в'язала їхню волю? Чи просто не зачепила їх сама ідея, як не зачіпає постріл із рушниці серед вибухів гармат? Або ж, може, павутиння власних маленьких інтересів так обсотувало їхні мансарди, що туди вже не досягають ніякі постріли? У Берже, здається, розгулявся ревматизм, а він у такому стані ні на які постріли реагувати не може. У Бастьяна родинна драма. А Дюваль чого так чіплявся? Невже й досі мститься за поразку на конґресі? І нев^ке комплекс отаких маленьких причин міг звести в них нанівець таку велику річ? Адже ж у Жака і Тіль виразно було захоплення нею. В чому ж тут річ?!
Жан зупинявся, думав і знову ходив. Розуміється, про все засідання зараз же буде відомо і Вашинґтонові, і Москві, і Стоверові. Майже всі робили нотатки в своїх бльокнотах. Хто з них аґенти цих Драконів? Але чи то ж аґенти занотовували? Та й чи важливе це? Хай собі доносять, виконують свою службу. У всякого своя місія в житті і своя платня за неї. Але коли вони думають, що на цьому й закінчилась його мансардна наївність, то вони трошки помиляються. О, вони помиляються!
І Жан Рульо з силою притовкмачив у попільничці недокурка.
Розділ IX
Розуміється, Петро й Кіндрат пішли до дансинґу, як було умовлено з золотявою. Тепер, коли справа була поставлена на такі рейки, вагатися було б нелогічно, і, коли хочете, то й злочинно. Тепер, навпаки, треба було прагнути якнайбільше цих дансингів, фокстротів (та й не буржуйка ж якась, чортяка, нарешті, забирай!), бо хто зна, що з тих фокстротів може вийти. Може, від цих фокстротів он які події залежать.
— Тільки не насідай одразу. Чуєш, Петре? Я тобі кажу, не насідай. Танцюй собі й таке інше. А потім видно буде.
— Та добре, добре.
І Петро, дійсно, не насідав. Танцював собі й таке інше, а про потім навіть і не думав. Та й як його було думати, коли ні хвилини вільної від золотявої не було.
А від дансингів перейшли до музеїв. Мабель дуже здивувалася, що Петро ні разу навіть у Люврі не був. І здивувалась, і обурилась, і твердо постановила негайно, завтра ж, повести його туди. І туди, і скрізь по інших музеях, галереях, виставах, концертах.
Звичайно, по музеях великої потреби в Мері чи в Кіндрата не було, і тому Петро та золотява ходили туди тільки вдвох. Вона брала його руку вище ліктя, притулялася до неї й таким способом їй зручніше було його водити від залі до залі, від картини до картини. Петро старався робити маленькі кроки, в такт з її ходою ніс її руку, як кошик з тендітним скарбом, і вживав величезного напруження, щоб чути, що вона казала словами.
І коли він приходив додому, коли Кіндрат байду-женько зустрічав його і пильненько непомітно зиркав на нього, то йому видно було, що Петро вірно дотримував свого слова і не насідав.
Але все ж таки що далі, то вигляд самого Панька знов почав викликати якийсь неспокій. Спочатку Кіндрат думав, що там щось не йшло як слід. Та ні, там усе, здається, було добре. Це видко було хоча б з того блиску в очах, який щоразу Петро приносив з собою після побачень.
Ні, неспокійний вигляд наставав пізніше, наче похмілля після того блиску. Петро гаснув, понурювався і починав ходити по хаті, схрестивши руки на грудях. Ще якби не схрещував рук на грудях, можна було б повірити, що нічого серйозного не було. Але що саме було, не хотів сказати.
Та раптом одного вечора, коли вони повернулися з одвідин Стоверового палацу (а цього вечора він горів довжелезним рядом вікон обох поверхів, і вся вулиця була автами загачена, — стоверівська артистична вечірка!), Петро замкнув двері на ключ, прислухався до сусіднього номера і спокійно, навіть веселенько, але тихим голосом сказав:
— Ну, давай, голубе, побалакаємо. Маю плян, як до Стьопи підібратися.
Кіндрат саме пачку синіх цигарок розколупував та так і застиг з нею.
Він пильно обвів очима всю постать Петра. Ні, той дивився як звичайно, просто, відверто, без сміху. Сказати б, навіть зовсім спокійно, тільки спокій той був якийсь немов би задуманий.
— Отака штука? Ану, кажи.
— Ходім туди далі від дверей. Лягай на ліжко.
І Петро перший ліг горілиць і заклав руки за голову, неначе десь у гаю під деревом.