та... А дасте чи ні?
— Ну, нехай узе дам. Нехай узе несе.
— А половину чи скільки?
— Ну, нехай узе й половину. Хай буде хоч половина дома. Спасибі й за половину. Спасибі, що є ще чесні люди, ой, Бозе наш, Бозе наш!
— Так ви нікуди не йдіть, шкатулка тут зараз буде!
І Івашко, шарпнувши Любку за руку, вихором вилетів із хати. За ним Любка, маючи кучмою, як булане жеребеня гривою.
І так само через кілька хвилин улетіли в хату. Івашко вийняв з-під поли коробочку й поставив її на стіл перед Лейбою, захекавшись і від бігу, і від хвилювання. А вихорці гордо топірчились над пукатим чолом.
— Одмикайте й щитайте!
Лейба радісно й швиденько вив'язав із вузлика ключик і відімкнув коробочку. Грошей там було, грошей! Любка аж почервоніла вся, аж по вуха залилася радістю.
Але рахування пішло вже не так блискавично. Лейба кожну монетку разів із п'ять перевертав у пальцях, поки відкладав її до купки. Близня ніколи стільки не робила задач на складання, як цей раз.
Та таки склали все з Лейбою до гроша. Вийшло всього чотири рублі двадцять дві копійки. Тоді зробили ще одну задачу на діління, і вийшло на близню два рублі одинадцять копійок. Лейба ще раз перем'яв усі монетки на двісті одинадцять копійок, і близня знову вилетіла з хати.
Та знову в повітку, до китайців. Правда, на голубник не вийшло, але разом із іншими стало сім карбованців і дев'яносто копійок! Коли б не гривун, так уже б можна було ввесь голубник купувати. Та от, цей гривун! А без гривуна ніяк же не можна було. Сказано: гривун, так мусить бути гривун.
Та раптом Івашко заклопотано почухався.
— Ех, а Лейба всім розкаже, що ми шкатулку знайшли та маємо гроші.
— А попрохати Лейбу, щоб нікому не казав? Га?
— Ану, гайда до нього!
На щастя, Лейба був ще й досі сам. Йоська все плакав собі під парканом, не знаючи ще, що тато таки купить йому черевики. Лейба, молодчина, згодився мовчати, бо й йому це було до речі: він тепер міг сказати своїм, що сам знайшов коробочку і що всі гроші цілі. Нехай їм буде повна радість.
Близня ще раз вилетіла від Лейби: і в неї була повна радість. Тепер голубник уже буде! О, тепер буде!!
А весні хтось розчинив двері, і вона, розпатлана, синьоока, реготлива, буйна, чисто як Любка, ввірвалась з такою радісною несамовиттю, неначе їй сто голубників подарували. Шпурляла з дахів на голови людям цілими кучугурами старого снігу; замітала небо так, що хмари літали по ньому, як пір'я; річку пустила такою повіддю, що вода аж до базару підійшла, позаносивши геть к бісу рундуки. Вітер бігав з нею і гасав, як пес Кудлай біля Любки, коли вона гралася з ним.
Від усього цього та ще того, що в китайців лежав голубник, близня й собі гасала, верещала та аж ногами тупала від нетерплячки: швидше грядку ставити! А як на те, ще й піврундука пощастило на річці спіймати. Дощок тепер було з головою. Тільки розпланувати та швидше-швидше ставити грядку.
Але як же її було ставити, коли на гривуна ще не вистачало? Ще ж двох карбованців і вісімдесят одної копійки бракувало. Мама вже ні копійки не давала. По-перше, що вже стільки надавала, що й чіплятися сором було. А друге, що тато міг от-от без роботи бути, бо завод хотів розщот давати багатьом робітникам.
На базарі теж нічого заробити вже не можна було, бо стало тепло, руки не мерзли й хазяйки самі несли додому свої кошики.
Невже ж на березі втопитися? Невже через два карбованці й вісімдесят одну копійку не доказати свого?
І знову пригасла, похмарніла близня.
Весна вже вимила всі дахи, землю й річку від снігу та льоду; чистенько позамітала небо й вимазала його, як до свята, ясною-ясною синькою, попротоптувала попід стінами в болоті теплі, гладесенькі стежечки, що ними так любо було ляпати босоніж. А за лісними складами на вигоні вже серед колючої молодої травички жовтих квіток понатикала. Звідкись гойдливо налітали білі метелики і якось боком-боком летіли вгору, неначе підв'язані на одне крило голуби.
А близня тоскно ходила по базарах та блукала очима на всі боки по землі, — чи не знайдеться ще десь чиясь коробочка. Та не то що коробочки, а щербатої копійки більше не попадалося.
Дома хоч і помічали, що близня чогось нудьгувала, та не до того було ні мамі, ні татові: свій клопіт був.
Тільки дядьо Павлусь як приходив, то неодмінно чучверив* Любці кучму й казав:
*Чучверив — куйовдив.
— Ну, ще й досі невесела близня? Оце так! От тобі й пролетаріат! Та що сталося? Га?
Але близня, хоч і як хотіла дядеві Павлусеві сказати, так не могла: зареклася мовчати. Так що дядьо Павлусь навіть разів зо два на піч приходив і, щоб розважити, казочки їм казав. Лягав головою в один куток, а ноги задирав аж до стелі в другому.
У третьому кутку вмощувалась Любка, а в четвертому — Івашко, — обоє головами йому на груди, а лицем до його лиця.
Та от таким способом і відтягав дядьо Павлусь на якийсь час думки близні від голубника і заносив їх геть-геть далеко. Так далеко, у такий чудний та гарний світ, що обидві голівки приростали до грудей дядя, а очі, широкі та затуманені, тільки кліпали, як зірки.
Дядьо Павлусь був дуже подібний до тата, тільки молодший та ширший. Таке саме темне з іржою волосся, таке саме пукате чоло, навіть така сама ямка на підборідді, як у тата та Івашка. Тільки як близня робила з тіста тата та дядя Павлуся, то робила їх спочатку однакових. А потім одного легенько стискувала між долонями, і виходив дядьо Павлусь: голова і плечі ширші, а ростом нижче.
А що дядьо Павлусь казки вмів казати, так ніхто краще за нього не міг.
Тільки трошки чудний був собі дядьо Павлусь. Усе з якимись книжками та папірцями за пазухою та по кишенях, наче школяр. Усе з якимись кумедними словами, що й вимовити їх близня не могла: проталят, копитолиз та ще сила якихось інших.
І ледаченький-таки собі був дядьо Павлусь, нівроку йому. Ходив із лінькою, неначе тяг за собою рядно. Але зате часом як загориться, так ураз тугий, як лук, стане. Як до душі якась робота, так аж шкварчить вона йому в руках, і ніхто вже з ним тоді не справиться. Та от ще вірші та пісні любив складати. Там такі пісні!.. А казки його були зовсім не такі, як у книжках або як мамині. Зовсім немовби й не казки: ні відьом, ні зайчиків, ні діда та баби з Івасиком-Телесиком. А слухав би їх аж до світа.
Але дедалі, то й дядьо Павлусь чогось притих, похмарнів і не ходив уже так, наче рядно за собою волочив. Часом по роботі разом із татом приходив із заводу, не заходячи до себе, і Любка зливала на руки йому, а Івашко батькові, коли вони вмивалися. А зараз же за ними приходили ще інші заводські й усі про щось радились чи читали в кімнаті. А про що саме, того близня не могла чути, бо дядьо Павлусь висилав їх на вулицю й казав гуляти там та пильно дивитися: як побачать поліцію, що купою йтиме, так моментально бігти додому. І нікому-нікому ні слова за те, що в них у кімнаті гості, щось читають.
Близня, розуміється, стерегла вже так, що коли б та поліція мишою перевернулася та схотіла прошмигнути, то й то б спіймала б і роздерла на шматочки. А все ж таки, що воно там діялось таке у тій кімнаті, що ховались од поліції?!
І от раз увечері дядьо Павлусь виліз із близнею на піч, уклався головою в один куток, а ногами в другий; примостив по дитячій голові собі на грудях і почав:
— Ну, близня, розкажу я вам сьогодні одну казочку. Та слухайте цю казочку вухами, носом, ротом і всім серцем вашим. Добре запхайте її в душу собі й усе життя пам'ятайте. Чуєте?
Обидва роти прошепотіли:
— Чуємо.
А вуха пильно-пильно нашорошились.
— Ну, так-от. Жило собі на світі троє братів: двоє маленьких та хитрих, а третій здоровенний та дурний. Хитрі брати не орали й не сіяли, не мололи й не пекли, а хліб їли білий, м'який, із найкращої муки-крупички, от такий, як ви їсте тільки на празники.
— А хто ж їм давав? — прошепотіла Любка.
— А ти лежи та слухай. Хитрі брати ні каміння не били, ні домів не строїли, а жили в великих та пишних палацах, з дзеркальними вікнами, з фонтанами, з садами. Вони не пряли й не шили, а ходили в шовках та оксамитах. Одно слово, близня моя мила, хитрі брати все мали: і напитки, і наїдки, і шовки та оксамити, і золото та брилянти, і палаци, і карети, і коні, і слуги, і...
— І голубники? — не втерпіла знову Любка.
— І голубники, і саночки, і кораблики, дзиґи, і все-все, що тільки душеньці їхній бажалося. Але самі вони того нічого не робили, бо були паршивенькі, поганенькі, безсилі й нічого робити не вміли.
— А де ж вони брали все те?! — аж голову з грудей дядя Павлуся підвела Любка.
Але тут Івашко вхопив її за кучму й поклав назад, строго сказав:
— Лежи, не перебивай! От іще!
— Правильно, Вашку: так її! Ну, а третій брат, здоровенний та дурний, і орав, і сіяв, і молов, і пік, а хліб їв найгірший, чорний, з вустюками, або сірий, от такий, як ви їсте раз у раз. Він і каміння бив, і доми та палаци строїв, а сам жив у паршивеньких хатах та квартирах, холодних, вогких, тісних.
— Як-от ми? — знову не видержала Любка.
Івашко трудно зітхнув.
— Ну й дівчина! Не дає говорити.
— Оце саме, Любко, у такій, як ви. Та він і шовки та оксамити виробляв, і золото здобував, і шив, і пряв, а сам ходив голий, босий та подертий.
Любка знову хотіла щось спитати, але тільки крутнула головою на грудях у дядя Павлуся й чуйно затихла.
— Ходив він голий та босий, а їв хліб з устюками, жив у халупах, близня моя люба, через те, що все, що він виробляв, усе брати його милі в нього забирали: і палаци, і шовки, і булочки...
— І голубники?
— І голубники, і дзиґи, і кораблики, і все-все.
— А нащо ж він їм давав?
Вашко підвівся і сердито шарпнув за патли Любку.
— Ти будеш мені мовчки слухати? Зараз же полетиш з печі догори ногами.
— Так її, Вашку. Ну от так вони й жили собі, ті троє братів, двоє маленьких та хитрих, третій здоровенний та дурний. Здоровенний з ранку до ночі робив, а брати гуляли та розкошували. Та тільки тої й роботи в них було, що дурного брата за ниточки шарпати. Бо дурний гевал, треба вам сказати, був увесь із голови до ніг поплутаний ниточками, брати поплутали. Ввесь був у ниточках, як свиня в реп'яхах. До голови ниточка, до носа ниточка, до вуха ниточка, до серця ниточка, до рук, до ніг, до пальців, до всього. А ниточки ці називалися законами.
А закони ці немовби від самого Бога були.
От як здоровило почне часом хмуритись та сердитись, що в нього все віднімають, то брати зараз же шарп його за ниточки, от він злякається, затихне й знову робить...
— А ниточки, мабуть, дуже крепкі? — діловито й суворо бовкнув Івашко.
— Ні, де там у чорта крепкі: от такі, як ви змії на них пускаєте.