Порожньо й голо. Поки Мадюдя грав у доміно, онук таки тут побував. Забрав усе. Не забув навіть древка від прапора.
Ні, не все. Лишив костюм. Новий-новісінький. Світло-сірий, у модну червону клітинку.
Микола Захарович купив його в той же день, коли вони повернулися з Карпат. Приніс, розгорнув:
— Ану примерь!
— Навіщо ви?
— Примерь-примерь!
— Він же, мабуть, дорогий.
— А кому его и носить, как не студенту!
Онук якось аж неохоче вдягнув — костюм сидів на ньому як влитий.
— Импортный, — сказав задоволено Микола Захарович. — Что-что, а шить они, черти, умеют! Не стыдно будет в нем и экзамены сдавать.
І хто його знає, може, й костюм допоміг успішно скласти екзамени. "Встречают все же по одежке..." Онук беріг його, на заняття ходив у лахмітті (як здавалося дідові), костюм же чекав, мабуть, наступних екзаменів. Не дочекався... Сумно висів у порожній шафі.
Іще ніколи не було так гірко Мадюді. Гірко, образливо. За віщо? Що він йому таке погане зробив? Дав притулок — виділив цілу кімнату, годував, зодягав. І ось така дяка...
Не схотів навіть дивитися телевізор. Ліг спати.
Довго вертівся у ліжкові. Чомусь розболілися коліна: як їх не покладеш, болять усе одно. Давалася взнаки служба на Курилах. Майже всі, хто там побував, ставали ревматиками. "Старею, старею. Старость не радость..." Чомусь згадав, що ось уже понад тиждень не провідував могилу дружини: "Завтра пойду обязательно... А кто придет ко мне?.. Кому я буду нужен?.. Этот?.. Разменял деда родного на тряпку бандеровскую!.. Ушел... Ну и уходи, попробуй пожить в общежитии. Если еще место найдется. На стипендию нищенскую. Вспомнишь деда не один раз. Только поздно будет, голубчик!"
Прокинувшись вранці, вперше не став до зарядки. Шуміло в голові, почував себе наче після хвороби. Довго лежав, то поринаючи в мляву дрімоту, то виринаючи з неї, і весь час відчував холодну порожнечу сусідньої кімнати.
"Неужели не придет?"
Весь день підсвідомо прождав онука. Не пішов навіть до магазину, хоч скінчилося молоко й лишився черствий окраєць хліба. Боявся, що піде, а онук явиться і знову зникне.
На третій не витримав — поїхав до університету.
Університет нагадував розтривожений мурашник. Студенти юрмилися гуртами, лунали дзвінкі голоси. "И здесь митингуют, что ли?" Микола Захарович розшукав кафедру (попоштовхавсь, поки допитався). Запитав у молоденької дівчинки, яка сиділа за друкарською машинкою, де знайти студента першого курсу Тараса Мадюдю. Вперше назвав онука на ймення.
Дівчина наморщила носика, щось, мабуть, пригадуючи:
— Мадюдя? Стривайте, Мадюдя...
— Так його зараз в університеті немає, — втрутився молодик, який стояв поруч. — Він голодує.
— Как голодает? — не втямив одразу Микола Захарович.
— Голодує. На площі. Ви що, не знаєте?
Ошелешений, залишив університет. Довго стояв, не знаючи, що робити далі. Врешті вирішив: "Пойду! Пойду и пригоню стервеца домой!" Швидко йшов бульваром Шевченка, спускаючись до Хрещатика. Здавалося, ще ніколи не було так густо людей: пли-вом пливли хідниками. І ще здавалося, що всі люди йдуть тільки в один бік — до центральної площі.
Він швидко йшов, а в голові в такт ході лунали одні й ті самі слова генерала: "Гробы им послать! Гробы!" — і ніяк не міг їх позбутися.
Голодуючих студентів побачив здалеку. Точніше, не самих студентів, а ціле містечко з різнобарвних наметів, розбите під великим пам'ятником Леніну. Кам'яний Ленін застигло дивився прямо на північ, у бік Москви, а тут, під його постаментом гранітним, вирувало інше життя, майоріли жовто-блакитні полотнища, біліли транспаранти й гасла. Між наметами ходили й лежали на підстилках хлопці та дівчата з білими стрічками на лобах, в усіх були виснажені, бліді обличчя. А в центрі, над найбільшим шатром, звисав прапор із червоним хрестом, і той прапор найбільше переконав Мадюдю, що студенти голодують по-справжньому, що це не дитяча гра, а серйозна, з далекими наслідками акція.
Весь майдан, на якому голодували студенти, був обгороджений шнурівкою, а по цей бік юрмилися збуджені люди, і їх було так багато, що Мадюдя ледь протовпився до огорожі.
— О, й армія появилася!
— І полковник іде голодувати!
— Товаришу полковник! Приєднуйтесь до нас!
Мадюдя не зважав на всі ті репліки: видивився по той бік загорожі високого юнака з червоною пов'язкою на рукаві.
— Товарищ студент, подойдите сюда!
— А українською не можна?
Мадюдя навіть не оглянувся на те дурне зауваження. Стояв, чекав, поки студент підійде поближче.
— Слухаю вас, — чемно сказав молодик.
— Здесь мой внук. Он тоже голодает. Могли бы вы его разыскать?
— А як його звати?
— Мадюдя. Мадюдя Тарас.
— Зараз спробую. Почекайте, будь ласка.
Молодик пішов, а натомість хтось торкнув Мадюдю за рукав. Обернувся: похилого віку чоловік, з білою пов'язкою під сивим волоссям. На лацкані старого піджака — ордени Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни і Червоної Зірки. "Неужели и этот голодает?" — здивувався Микола Захарович.
— Слушаю.
— Товаришу полковник, дозвольте представитися! Гвардії старшина Яровий. Пройшов усю війну від Волги до Берліна... Тричі ранило і двічі вбивало...
— Слушаю вас! — перебив нетерпляче Мадюдя: чимсь цей чоловік був йому неприємний. Чи ота біла стрічка його дратувала (точнісінько така, як у студентів), чи начеплені демонстративно бойові нагороди — тільки не хотілося вступати з ним у розмову.
— Я чув, ви шукаєте онука, — мовив чоловік, усміхаючись приязно. — Там моя онука теж голодує... А вони там засідають, — показав у бік Верховної Ради. — Засідають і нічого не чують, не знають. Чи глухі, чи сліпі, чи в них дітей власних немає? Що воно за порода така? Га, товаришу полковник?
— Не интересовался, не знаю, — відповів холодно Мадюдя. —Честь имею! — Й одвернувсь. Старий йолоп! Білу стрічку начепив!
Повернувся нарешті студент:
— Вашого онука тут немає.
— Где же он?
— Пошукайте біля Верховної Ради. Там наш десант висадився. "Война! — подумав Мадюдя. — Война настоящая. Уже десанты
высаживать начали. Только против кого вы воюєте, мальчики? Кто за вами пойдет?"
Робити нічого — пішов до Верховної Ради.
Чим вище піднімався вулицею, тим густіше ставало народу. І псі сунули до Верховної Ради.
А попереду стояв нестихаючий гул, який чимдалі ставав голосніший, грізніший.
— "Арсенал" підійшов! — лунали збуджені голоси.
— Ну, якщо вже "Арсенал" піднявся, то це, браття, серйозно!
— Цих хочеш не хочеш, а вислухати доведеться! Двоповерховий будинок Верховної Ради затоплювало людське
море. Тисячі облич — збуджених, весело-зухвалих, обернених до великих вікон, за якими то з'являлися, то зникали розгублені постаті.
— "Ар-се-нал"!.. "Ар-се-нал"!.. — скандував натовп. — Кравчук — до на-ро-ду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..
Над натовпом маяли жовто-блакитні прапори. А попереду, лицем до Верховної Ради, біліло велетенське полотнище, піднесене над людськими головами. Мадюдя проштовхався до того полотнища й побачив знайомий силует пам'ятника Богдану Хмельницькому, що на Софійській площі, — Богдан сидів на коні й простягав праву руку в бік кремлівської башти. Тільки не булаву простягав, а зсукану дулю. І напис великими літерами: "Богдан перебудувався. А ви?"
— "Ар-се-нал"!.. "Ар-се-нал"!.. — гриміло довкола. — Кравчук — до на-роду!.. Кравчук — до на-ро-ду!..
"Где же милиция? Где омоновцы? — оглядався Мадюдя розгублено. — Почему не прекратят безобразие?" Омонівців, з їхніми кийками й щитами, не було видно, а міліція густо стояла вздовж Верховної Ради, відгороджуючи її від народу. І ні напружених облич, ні суворо зведених брів. Стоять, усміхаються, беруть цигарки, що простягають їм із натовпу, закурюють і дають прикурити арсе-нальцям. "Разложились, совсем разложились! Полк бы сюда!"
Мадюдя врешті згадав, чого він сюди йшов. Проштовхався праворуч і побачив на площі перед Верховною Радою з десяток наметів. І постаті з білими стрічками на лобах.
— Товарищ полковник! Дальше нельзя!
— Я к внуку.
— Все равно нельзя. Не положено.
— Позовите старшого! Есть у вас старшой? Підійшов і "старшой" — підполковник міліції.
— Я — полковник погранвойск, заслуженный чекист, — відрекомендувався Мадюдя. — Меня осмеливаются не пропускать! Как это понять?
— Таков приказ, товарищ полковник. Извините, ничего не могу сделать.
І одразу ж відійшов козирнувши. "Мерзавец!"
Мадюдя не став більше й принижуватись. Повернувся, продерся крізь натовп, пішов.
Він ішов, а вслід йому било, штовхало у спину вимогливе й грізне:
— "Ар-се-нал"!.. "Ар-се-нал"!..
4
От і настав час помирати Мадюді.
Його поклали у військовий шпиталь, у палату для важкохворих. Шість ліжок, шість смертних мук, прощань із життям. Стояла особливо гнітюча тиша, що переривалася тільки болісним стогоном. Всі лежали непорушно: ніхто не сидів, не ходив, не розмовляв із сусідами. Кожен був занурений у себе, в свою невиліковну хворобу. Жовті обличчя з розмитими синіми тінями, спиті мукою очі.
Мадюдю поклали в найдальшому закуткові, біля стіни. Лежав геть нещасний і самотній, бо до тих хоч приходили, тих хоч провідували, його ж — ніхто. Тому й одвертався щоразу до стіни, коли хтось заходив до сусідів: дружина, син, дочка чи просто знайомий. Не бачити, не чути співчутливих розмов, що різали прямо по серцю.
Особливо неприємною була сива жінка, яка майже щодня приходила до найближчого по ліжкові сусіда: довгого, як драбина, і худющого, як смерть, підполковника. Вона схилялася низько над ним, віч-на-віч, і шепотіла, шепотіла — годину, другу, третю, наче поспішала висловити все, що було між ними недоговорено. "Сколько можно!" — стогнав подумки Мадюдя, втупившись очима в байдужу білизну стіни. Біль, що день і ніч кублився в ньому, в такі години ставав особливо нестерпним.
Згадував онука — з образою, із смертною тугою, з пекучим жалем до себе. "Ушел!.. Что я такого ему сделал?.." Сльози мимоволі наверталися на очі, він їх витискав зігнутим пальцем, і вони були не гарячі, як у здорової людини, а холодні, аж крижані. Постійно мерзли руки й ноги, хоч як він їх укривав; холод проникав усе глибше, підступав до серця, а воно билося все глухіше й глухіше...
Перед самою смертю, в одну з останніх хвилин, відпущених долею, йому захотілось калини. Отієї, з-під рідної хати, з куща, що
його він приніс із лісу й посадив біля хати ще дитиною.