Ноги, правда, слабші, аніж у інших коників, а ось надкрила широкі. "Музичний інструмент" у трубачиків добре розвинений, і співають вони голосно. А знаєте, як відрізняти самця від самиці? По надкрилах: у самців вони прозорі, а в самиць — ні. Так що в даному випадку до нас потрапила самиця.
— Скільки я їх бачив,— здивувався Петько,— а ніколи не думав, що вони близькі родичі коників!
— Теперь знатимеш! А зараз покажу вам житло цвіркуна степового. Бачите он той кущ будяка із зламаними квітками? Це я там помітив місце, де оселився мій цвіркун. Я за ним уже тиждень спостерігаю.
До куща підійшли майже навшпиньки. Біля кореня виднілася невелика, завтовшки з олівець, нірка, заткнута віхтиком трави. Біля неї нікого не було. Та ось віхтик вивалився і в отворі з'явилася невелика чорна вусата голова з блискучими цятками-очицями.
Славко схопився за кінокамеру, однак Віталій Дмитрович показав йому пальцем, щоб він цього не робив.
— Чому? Хіба ж можна упустити такий кадр? — прошепотів хлопець.
Комаха на якийсь час завмерла, прислухалася, а тоді вилізла з нірки, розправила плоско поставлені надкрила, засовала ними, й в степу почулося характерне для цвіркунів стрекотіння.
— У цвіркунів смичок розташований на правому надкрилі,— а струни — на лівому,— пояснив учений.— Комаха може подавати звуки різного типу — закличні, загрозливі тощо. Вухо у цвіркунів на гомілках передніх ніг.
Тим часом голос у комахи став різкий-рІзкий, ось-ось надірветься співак. Натуралісти хотіли вже йти, щоб не турбувати комаху, як неподалік від них прозвучало таке ж стрекотіння й із заплутаної пересохлої трави викарабкався чорноголовий цвіркун.
— Діставайте кінокамери, а я фотографуватиму,— дозволив Віталій Дмитрович.— Вони, напевно, битимуться!
І справді. Комахи, побачивши одна одну, рвонулися в бій. Вдарилися лобами. Раз, вдруге. Розійшлися. Почистили лапи й знову зійшлися. Чужий вмить відкусив у господаря шматок вуса. Той, не здаючись, вчепився у нападника. Чужий довго метляв у повітрі лапами, а потім різко відскочив назад. Господар кинувся за ним і блискавично відтяв йому задню ногу. Той дзиґою закрутився на місці, втративши і рівновагу, і орієнтацію. Нападаючий розставив надкрила, немов півень перед боєм, і як тільки противник зупинився, підскочив до нього й відкусив вусики. Чужий кинувся навтіки, та господар нірки наздогнав його й відшматував надкрила. Бій закінчився поразкою нападника.
Всі принишкли, вражені трагедією, що розігралася перед їхніми очима.
— Унікальні кадри!
— Кадри справді цікаві,— погодився вчений.— Ось так у природі щомиті відбувається відбір найсильніших. Тільки переможцям дано право продовжувати життя виду.
Почулися якісь вигуки. Всі озирнулися. Від будиночків, де жили наглядачі, бігло дівча.
— Полоз! — захекано промовила.
— І людей не боїться! —— здивувався Володимир Іванович.
— Він часто навідується до кролів, а як птахи сидять на гніздах, то й до них залазить, навіть у шпаківні проникає.
Господиня зустріла їх докором:
— Довго ходите, полоз уже встиг кроленя схопити, а тепер он на сонці вигрівається!
Неподалік від кролячої нори, на купі торішньої соломи, лежала довга темно-коричнева змія. Вздовж її тіла тяглися чотири поздовжні смуги.
— Так це ж полоз чотирисмугий,— зрадів Володимир Іванович.— Він же до Червоної книги нашої республіки занесений!
— Через те й терпимо ненажеру,— гнівалася господиня.-— І до чого хитре створіння — немовби знає про це й безкарно шастає по обійстю. Хоч до хати тепер не лізе: дала віником духопелки!
Запрацювали камери й фотоапарати. Полоз навіть голови не підвів.
— А кроленя він чимале проковтнув! — показав учений на здуту частину тіла полоза.
— І пташині яйця любить! — не заспокоювалася господиня.— Позаторік ми встановили шпаківні на довгих тичках. Думали, туди не доберуться. А вони по гладенькій тичці лазять, як по землі. Мало, що яйця поїли, так ще й дорослих шпаків подавили. Торік порозвішували шпаківні між деревами на дроті. І що ви думаєте? Тільки сіли шпаки на гнізда, як і полози там.
Славко навів кінокамеру на полоза.
Змія підвела голову. Потім поповзла до хлопця, не зводячи з нього очей.
— Треба тікати! — занепокоївся юний оператор і подався до гурту. Та полоз не збирався від нього відставати. Славко сховався за Володимира Івановича. Змія й собі протиснулася крізь ліс ніг. Доторкнулася до Славкових кедів. Хлопець відступив на крок, та полоз блискавично обплутав його ногу.
— Не жартуй! — крикнув хлопець І відчув, як той тугіше стискає. Поставив ногу на землю — обійми пом'якшали. Що робити?
Віталій Дмитрович засміявся:
— А що, Славку, мав би клопоту, якби з ним здибався віч-на-віч? Май на увазі, жартувати з полозом треба обережно: він хоч і не отруйний, а вкусити може!
Віталій Дмитрович ухопив полоза нижче голови, і той розпустив кільця, повис товстим батогом.
— І чого він до мене причепився? — дивувався Славко.
— То він сплутав тебе з нашим Олегом,— пояснила господиня.— Той часто з ним грається. Ловить для нього ховрахів, мишей. Олег зараз у піонерському таборі, ось полоз і скучив, напевне, за ним. Скільки наказувала, щоб гнав з обійстя цього нахабу. Як горохом об стіну. Каже, на Далекому Сході такі полози в людей замість котів, а ще десь вичитав, що вони навіть маленьких дітей бавлять і охороняють від звіроти. Може, є й такі розумні полози, а наш, крім шкоди, ще нічого не зробив. Звичайно, й для нього кролів вистачить, бачите, скільки їх розплодилося, та я ніяк не звикну, що змія поблизу лазить.
— Біда, та й годі, плазунам і земноводним! — промовив Віталій Дмитрович.— Не злюбили їх люди здавна за зовнішній вигляд, а вони стільки їм користі приносять: І шкідників знищують, і отруту дають для ліків... Усе менше й менше лишається цих тварин на землі. Ось і до Червоної книги УРСР, крім полоза чотирисмугого, занесено ще й гекона кримського, полоза леопардового, змію ескулапову, жовтопуза безногого, гадюку степову східну.
— А правда, що гадюка піддається тренуванню, може розуміти людей? — Петько закінчив фотографувати полоза, який спокійнісінько лежав на соломі, перетравлюючи здобич.
— Безперечно. Як ось цей полоз. І те, що розповідала господиня, теж правда. їм одні люди можуть подобатися, а інших вони бояться або не реагують на них.
Колись мені розповідали дивну історію про гадюку й солдата. Одного разу, коли солдат стояв на посту біля артилерійських складів, помітив, як до нього повзе гадюка. Солдат хотів було вистрілити в неї з автомата, але подумав, що зчинить тривогу, й жбурнув каменюку. Та не вцілив. Змія зупинилася, скрутилася кільцями, підняла голову, повела нею з боку в бік. Хлопцеві досі не доводилося зустрічатися з гадюкою віч-на-віч. Він побачив розкриту пащу з гострими зубами та роздвоєним язиком, І йому стало моторошно. Солдат знову схопив каменюку, та гадюка сховалася під якісь ящики і того дня більше не з'являлася.
Наступного разу, як тільки солдат став на пост, гадюка з'явилася знову: поповзла прямо до нього. Солдат оторопів. Швидко скинув з плеча автомат і дав чергу. Кулі збили біля плазуна хмарки пилу, але його не пошкодили. Мовби нічого не сталося, гадюка знову сховалася під ящики.
Прибіг начальник караулу. Хоч як хлопець не пояснював причину тривоги, йому не повірили, думаючи, що випадково натиснув на спусковий гачок... І так було щоразу, як тільки солдат ставав на пост. Гадюці вдавалося непомітно підповзати до самого хлопця, а той уже не стріляв, а оборонявся палицею або камінням.
Солдат втратив спокій, йому і в казармі привиджалося, що гадюка ось-ось виповзе з-під ліжка. Коли лягав спати, обов'язково заглядав під подушку, а взуваючись, дивився, чи не заповзла вона в чоботи. Друзі помітили його дивну поведінку й розповіли командирові. Той уважно вислухав солдата й наказав перевести його на пост в іншому кінці містечка.
Спливали тижні. Хлопець уже став забувати про свої пригоди. Одного разу він розмовляв з товаришем біля казарми. Хотів було йти, як той вигукнув:
— Гадюка!
Солдат рвучко обернувся й побачив давню знайому. Вона лежала на стежці й дивилася на нього холодним поглядом. Товариш знав про історію з гадюкою.
— Невже вона? — перепитав.
— Схожа, як дві краплі води! — побілів солдат.
Товариш до армії працював у заповіднику. Він спокійнісінько наблизився до гадюки й ухопив її нижче голови.
— Що з нею робити?
Солдат тільки плечима знизав.
— Давай відвеземо в зоопарк і там запитаємо, чого вона себе так дивно поводила! А поки що придумаємо їй житло.
У неділю, отримавши дозвіл, хлопці сіли в електричку й поїхали до зоопарку. Коли ж розповіли працівникам віварію про історію з гадюкою, ті одразу перепитали:
— А ви не з такого-то містечка?
— Звідки ви знаєте? — здивувалися солдати.
— Річ у тому,— пояснили їм,— що на минулому тижні звідти приїздив до нас юнак. Він розповів, як колись вигодував молоком знайдене у лісі гадюченя і як тварина прив'язалася до нього. Хлопця взяли до армії, але він служив у музичному взводі в своєму містечку й часто приходив додому, де бавився з гадюкою, яка жила в підвалі їхнього будинку. Та невдовзі батьки хлопця отримали квартиру. Солдат був саме у відрядженні, а коли повернувся і прийшов по гадюку, то побачив, що там, де був їхній будинок, уже рили котлован під нову споруду. А гадюка зникла. Хлопець довго шукав її, а тоді приїхав у зоопарк, щоб дізнатися, чи ніхто про неї не чув. Він був переконаний, що вона шукатиме контакту з людьми, і боявся, що ті не зрозуміють гадюки і зроблять їй зле.
Працівники зоопарку дали адресу того хлопця, і військові відвезли йому гадюку. Коли випустили з мішка, вона тільки мить вивчала обстановку, а тоді поповзла до господаря квартири. А той узяв її на руки, й вона вмостилася на долоні, згорнувшись кільцями, з яких виглядала її маленька голівка.
— Виходить, той солдат був чимось схожий на музиканта! — здогадався Петько.
— Напевне,— підтвердив учений.
Ще довго згадували різні випадки з власного життя. Та ось до них підтюпцем наблизилась пара коней — добре вгодований білий кінь з довгою гривою і худорлявий гнідий. Анатолій Петрович свиснув, і вони підійшли до нього. Тоді дістав з кишені дві грудочки цукру й дав спочатку гнідому, а тоді й білому коневі.