Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська

Валентин Чемерис

Сторінка 11 з 77

Волають?..

Ланіка, ще раніше схопившись на своєму похідному ложі, сторожко прислухалась. В наметі червоно і гаряче жевріло вугілля на жаровні, біля нього, зігнувшись — плечі нижче колін,— сиділа рабиня. У глиняних світильниках тьмяніли жовті вогники. Слава богам, у наметі тепло і є дух.

— Вчулося...— переводить стримуваний подих Ланіка.— Хто в таку ніч зважиться вийти в гори? Люди сплять у житлах, звір у норах. Ніч глупа, дикі місця, скелі та дуби. І пустка...— До Олімпіади заспокійливо заговорила: — Спи, подруго моя дорога, спи. До ранку ще далеко. А в горах то вітер завиває та македонські вовки казяться, на свої лихі долі скаржаться... Завтра спустимося з гір на рівнину, там вже людні краї почнуться...

Олімпіада лягла, Ланіка дбайливо закутала її в хутра, попідтикала з боків, сама прилягла.

— За світильниками й жаровнею пильнуй! — нагадала рабині.— Княжна пітьми боїться...

Біля намету зарипів сніг.

— Хто... ходить? — Олімпіада насторожено висовує личко з хутра.— Може, розбійники?

— То варта...— лагідно Ланіка.— Спи, наша господине, ми з тобою, а за наметом варта надійна.

Якусь мить у наметі тихо, а тоді знову, з поривами вітру, долинає віддалене виття, моторошне, протяжне: у-у-у... у-у-у... І вчуваються в ньому знетямлені жіночі крики. Та ось зненацька заіржали коні, зарипів сніг. Хтось вовтузиться біля входу в намет. Рабиня дістає ніж — тонка смужка криці криваво полискує в відблисках жару. В намет просовується голова у вовчому малахаї.

— Це я, господине,— заспокійливий голос Леоніда.— Я відчув неспокій у твоєму наметі... Що трапилося? Що тебе хвилює?

Олімпіада полегшено переводить подих.

— Жінки ніби кричать...

— То — менади, господине,— м'яко Леонід.— В ущелині казяться, багато їх там. Оргії у них зараз, бо свята сільських Діонісій.

— Менади? — Олімпіада рвучко відкидає хутра, схоплюється.— Я хочу подивитися на менад...

Бог рослинності, покровитель виноградарства і виноробства, син Зевса Діоніс належав до головних богів. Він перший з небесних володарів жив на землі, віддаючи перевагу горам, лісам і лукам перед золотою розкішшю Олімпу. Будь-яке живе створіння сміливо приходило до Діоніса, адже він був добрим і лагідним. Навіть лісових хижаків Діоніс зачарував. Пробираючись нетрями, вивів звідти лісових духів, отих козлоногих сатирів, котрі звідтоді вірно служать йому і повсюдно вихваляють свого бога буйними веселощами. Це він, Діоніс, видобув із землі виноградну лозину і навчив людей садити її кущі. Щоб з усіма поділитися своїм винаходом, Діоніс об'їхав у візку, в який впрягалися леви або тигри, увесь світ, навчаючи людей виноградарству. Його завжди супроводжують пантера, леопард, тигр, їм він теж дає випити вина із свого невичерпного жбана. Діоніс-Вакх уособлює не тільки добродійного духа вина, а й усе живе. Він керує народженням, смертю та воскресінням і з'являється в буйній весняній природі як символ відродження всього сущого на землі. Від нього походять три таємничі діви: Ойно, Спермо і Елаїс, котрі мають дивний хист перетворювати всі речі на вино, а від удару Діонісового посоха із скель б'ють джерела. Веселому богу в жертву приносять цапа чи зайця і вино, змішане з водою.

В походах Діоніса завжди супроводжують ще й жінки у вінках із плюща, зодягнені в шкури диких тварин, з тірсами* в руках. А сам похід бога був гамірним і буйним. Супутниць Діоніса-Вакха називали вакханками, менадами чи й бассарідами (одне з прізвиськ бога — Бассарей). Взимку бог спав, а по весні прокидався, тому греки радісно святкують і сон його, і пробудження. Найбільше бога виноробства славили в період зимового сонцестояння, свято відзначали вночі — бігали із смолоскипами в гірській ущелині та співали пісень. Ті обряди називали оргіями**. Вважали, що в екстазі відбувалося духовне єднання з божеством. Людям, котрі брали участь у тих священних оргіях, здавалося, ніби їхні душі покидають тіло і в них вселяється сам бог, а тому вони ставали "виповнені богом". Це відчуття відокремлення тіла від душі давало віру в безсмертя душі, яка є нетлінною часткою людини, а після смерті тіла набуває нової форми.

Тоскно завивав вітер в ущелині.

Колючий сніг сік обличчя, забивав дух.

Місця пустельні, непривітні й холодні. Грузнучи в снігу, йшли на несамовиті крики — попереду Леонід, за ним Ла-ніка, далі Олімпіада, а замикали процесію воїни.

Вибралися на схил гори. У білій круговерті замиготіло полум'я головешок. Пронизливі жіночі зойки та голосіння все ближче й ближче. То ніби плач, то ніби гомеричний регіт... Стогони... Раптом надлюдські крики:

— Евоє! Евоє! Бромій!.. ***

Ще кілька кроків у снігу — і ось воно, таїнство менад — "тих, хто втратив розум", або ще вакханок, "одержимих Вакхом".

* Тірс — жезл Діоніса, довга палиця, обвита плющем. ** Від грецького "орге" — збудження. *** Бромій — одне з імен бога Діоніса-Вакха, що означає Гримучий, Несамовитий.

На схилі гори в сніговій хвищі стоїть стовп, на ньому висять бородата маска і пошматований одяг. Танцюють жінки, їхні голови прикрашені плющем та виноградними лозами, в екстазі відкинені назад... Менади то крутяться на місці, то підстрибують, то ганяються за кимось невидимим, то стрибають, то ніби самі від когось рятуються. Вбрання їхнє подерте, волосся розпущене, на обличчя краще не дивитися, до того вони спотворені гримасами... Менади стрибають, бігають, падають на обледеніле каміння, б'ються в конвульсіях. Напівголі. Колючий сніг січе їхні почервонілі тіла, ноги босі, розбиті об гостре каміння — менади не відчувають холоду. Охоплені священним безумством, менади кудись мчали, розмахуючи тірсами, а звірині шкури ледве трималися у них за плечима. Вони в екстазі... їхній бог стає видимим лише тоді, як менади впадають в екстаз. Вони тоді бачать свого бога, вони стогнуть в знемозі.

— Евоє!.. Евоє!.. Бро-омій...

Та ось одна з менад притягнула цапа, підбігли її подруги, руками почали розривати живу тварину, а потім жадібно ковтали сире, паруюче на морозі ще живе м'ясо з кров'ю.

— Як... страшно...— здригнулась Ланіка і раптом заплакала:— Ходімо звідси, я боюся...

— Не страшно, а прекрасної — в запалі вигукнула Олімпіада.— Які щасливі менади! Вони спілкуються з самим богом. Вони бачать його, а ми — сліпі й глухі...

Нарешті спустилися з гір.

Сліпуче сонце, сліпуча рівнина, іскриться сніг — аж у вічу боляче. Перше македонське село на рівнині, в яке в'їхали по обіді, вже святкувало сільські Діонісії. Свято в честь бога вина і веселощів, як і повсюдно в тих краях, було гамірне, радісне і збуджене. Олімпіада з Ланікою, покинувши валку, приєдналися до натовпу хмільних селян, що рухався до жертовника бога. Землероби несли амфору вина. За ними вели жертовного цапа, прикрашеного стрічками. Біля жертовника — стовп з одягом і бородатою маскою. Біля нього й зарізали цапа, його кров'ю кропили коріння виноградних лоз. М'ясо, як і велить звичай, розривали руками і роздавали кожному по шматочку. Дісталося Олімпіаді з Ланікою. Тим часом на вівтар поклали плоди та амфору з вином. Залунали звуки флейт, дудочок, почулися веселі, грайливі пісні, що змінювалися жартами, часом колючими і не зовсім цнотливими. Музика наростала, збуджувала присутніх. Ось в коло пішли дівчата і юнаки, вони танцюють кордак — танець супутників Діоніса. Селяни вже добре захмеліли, жартують, стрибають — сміх не затихає й на мить. З'являються ряджені, вони зодягнені в козячі шкури, лиця їхні закриті масками з кори або й з козячих шкур. А хто й просто вимазався винними дріжджами. Ряджені відображають супутників Діоніса — сіленів та сатирів. Вони розсипаються в юрмі, хапають дівчат, штовхають їх в обійми юнаків. Один з бородатих козлоногих сатирів схопив Олімпіаду і кинув її в обійми дебелому молодику. Сміючись, Олімпіада ледве вирвалася.

Почалися грища. Олімпіада з Ланікою протиснулися в коло, де грали в асколію. На витоптаному снігу лежав надутий повітрям бурдюк. Аби на ньому важче було триматися, його помастили оливою. Учасники гри під дружний регіт юрми ставали на бурдюк однією ногою й балансували, намагаючись утриматись. Нога сприсала: спробуй встояти, як бурдюк пульсуючий і слизький од масла. Один з молодиків — широкоплечий, натоптуватий здоровань в масці сілена — скинув кожух і, залишившись в хітоні, утримувався найдовше. Його проголосили переможцем асколії і вручили бурдюк з вином.

Він підняв його над головою, вишкірив білі, міцні зуби.

— Пийте, веселіться! — і кинув бурдюк у натовп. А тоді зірвав маску сілена із свого обличчя.

— Філіпп!!!

Всі ахнули й завмерли. Дивилися на міцного молодика з напівокруглою русявою борідкою та веселими очима побожно — сам цар узяв участь у їхніх грищах!

— Слава, слава Філіппу! — залунали голоси.— Раді, що цар не посоромився з нами, селюками, пограти в асколію! Слава царю нашому!

— Не Філіппа славте, а Діоніса-Вакха,— вигукнув цар дзвінко та молодо і накинув на плечі кожух.— Хай радість ніколи не полишає вас, люди! Коли надходить час веселитись — веселіться, коли надійде час горювати — горюйте, тільки не кисніть в байдужості!

Підійшов до Олімпіади, котра дивилася на нього із змішаним почуттям захоплення, радощів і подиву — ось який він, македонський цар!

— Княжно! — врочисто, так їй принаймні здалося, вигукнув цар, звертаючись до неї.— Македонія вітає тебе, завтрашню свою царицю. А я з радістю вітаю тебе, княжно, як завтрашню мою жону і вічну любов мою!

Він так і вигукнув: "вічну любов мою!", і Олімпіада від тих слів так і розквітла, а земля під ногами у неї пішла обертами — тільки б утриматись.

— Я приїхав за тобою, княжно!

Аж тут, регочучи, підбігли сілени з сатирами, схопили Олімпіаду і пірнули з нею в натовп, що, сховавши їх, враз щільно зімкнувся. Філіпп, теж сміючись, скинув кожуха і хотів було проникнути в юрму, але вона була такою щільною, що навіть йому, здорованеві, це виявилося не під силу. А десь у натовпі реготали сілени і сатири.

— Викуп, царю, викуп! — визивно залунали голоси

окремих сміливців.— Не віддамо тобі царицю без викупу,

собі залишимо. ^

— Що ж... Викуп то й викуп,— покірно погодився владика Македонії і скидався ту мить на добродушного, дещо простакуватого і трохи розгубленого сільського парубка, що викупляє свою наречену.— Тільки ж ви дорого запросите, чи й вистачить у мене грошей?

— Дорого, царю, дорого! Бо царицю тобі продаємо, а не якесь там абищо.

8 9 10 11 12 13 14