Лізе в кишеню, дістає куриво — й тютюновий гіркий дим снується під грабаркою.— То слухайте...
Ми слухаємо, а він мовчить. І від дядькового забарного мовчання холодок тривоги поймає нас. І ми з Тарапатим озираємося мимохіть довкола, наче тривога прийшла сюди на літній луг понад блакитною річкою — і цю тривогу навіть можна побачити в траві поміж кущів.
— Та й дядько Тилимон — до Тарапатого: /
— Не знаю, чи тобі можна й казати про твоїх батька й матір, про Григора й Ганну...
— Кажіть...
— Ой, не знаю.
Й тоді Тарапатого наче щось кидає, він хапається пальцями за розхристану сорочку дядька Тилимона:
— Ви кажіть, чуєте, кажіть І Я вже всякого наслухався, а ви мовчите! Хочу ще й від вас почути!
— Тю, біснуватий! — Дядько Тилимон відриває його пальці від грудей.— Ще задушиш... А що ж ти знаєш, га? Може, й пам'ятаєш?
— Не пам'ятаю, бо не бачив, спав тоді в баби Стьопи. А прийшов додому — хата навстіж, ні батька, ні матері... Баба Стьопа казала, і всі потім казали, що їх забрала чорна машина.
— Таж чорна машина...
— Знаю,— сіпаються губи в Тарапатого.— А що ви знаєте? Що чули? Де вони? Коли в село прийдуть?
— А ти ждеш?
— Жду.
— Не скоро прийдуть.
— Не скоро? — в'яне Тарапатий. І жалібно так: — А коли?.. Може, тоді, як німців не стане?
Дядько Тилимон, зітхаючи, згортає ще одну цигарку.
— Теперки така пора, хлопці, що всякої всячини чекай. Ниньки ти ще живий, а завтра вже від тебе й кісточок не позбирають. Або ж коли німець тебе не прикандичить, то сам гигнеш. Теперки діти старші за старих, усього набачилися й наслухалися, то послухайте. Я чоловік майстровий, так? Хай тобі крупорушка — знаю крупорушку, на олійні я олійник, біля парової машини у млині я машиніст. І на тракторі, й на такій машині, шофером. Ще не забули мою півторатонку? Тої ночі я вертав із Турбова в село. Після дощу на соші такі баюри, що де їду, а де пливу. Біля соші вивернуті стовпи телефонні, така ввечері буря пройшла. Добре, думаю, хоч місяць світить, хоч де яку баюру видно. Поле поминув, у ліс в'їхав. Хоч і не близько ще до Овечачого лишилося, а все-таки легше на душі, що їду, що вже ліс. Не боявся і не боюся ні лісу, ні вовка, бо чого боятися? Чому бути — тому не минути. А в лісі отак соша спадає донизу, в яр, у тому яру чорніє щось. Машини, й не одна,стоять на соші, що не об'їхати. Поволеньки суну вниз, а тут сошу розмило та розбило так, що й мені вже не проїхати, ось чому ті машини й поспинялися... Еге, такі діла...
Дядько Тилимон замовкає, наче й забув, про що розказував. Поглядає на річку, повільно випускає тютюновий дим.
— Дядьку, розказуйте,— з притиском озивається Тарапатий.
— Еге ж, еге ж,— оговтується дядько Тилимон. І так нетямковито: — А що розказувати?
— Ви ж почали!
— Ага, ага... Та нема що розказувати... І я обіцяв не розказувати*... Розписувався, що не розкажу.— Дядько Тилимон бубонить і чомусь весь час ховає очі.— Еге, розписувався... Тільки ж тепер нема вже тих, перед ким розписувався. А може, й не вернуться, бо війна? А як вернуться, то чи й застануть мене...
Дядько Тилимон когось боїться, але кого?.. Наче той, кого боїться, має бути десь неподалік. Я оглядаюсь довкола, ніде нікогісінько, ото хіба що тривога дивна.
— Ех, двом смертям не бувати, а однієї не обійти... А ви ще діти! — вигукує дядько Тилимон. Гасить цигарку в траві, б'є кулаком, наче ворога.— Слухайте!.. Значить, спинився я там у яру. А від тих машин до мене підійшли — у формі воєнній, з наганами. Куди їдеш, питають. Кажу, в Овечаче. А чи не поможеш нам, питають. А чом не помогти, кажу. Засіли в баюрах, кажуть. Бачу, що засіли, кажу. То поможи трохи перекидати грузу до твоєї машини, кажуть, підвезеш трохи нам... Еге... Як не помогти? Воєнні, з наганами...Я й поміг перекидати груз на свою машину.
Очі в Тарапатого — колючі й сухі, наче піском протерті. Вп'явся в дядька Тилимона, не змигне. Й кулаки то стискує, то розтискує.
— А що то за груз? То на машинах побиті, неживі люди... Багато... Над лісом небо ясне в зірках, місяць, то я поміж побитих упізнав і твого батька, і твою матір... Григора й Ганну... Перекинули на мою машину, а потім повезли... Ну й завезли, еге... Думав, не вернуся звідти живим. Але підписався — й відпустили. Вже на другий день вернувся в Овечаче. Нікому не казав, навіть своїй Нілі, й нікому більше не скажу. Та що це зі мною,га? Й вам, хлопці, не казав, забудьте, не було такого.
Дядько Тилимон кладе одну долоню на мою голову, другу долоню опускає на голову-перекотиполе Тарапатого, але той різко випручується.
І біжить з-під грабарки геть.
Біжить поміж трави так прудко, аж сорочка на ньому пухириться, і він схожий на чорногуза, який ось-ось злетить угору. Добігає до коня, мовби хоче скочити йому на спину. Та від коня біжить до річки, мовби хоче кинутися у воду. Та над річкою зупиняється на мить — і вже біжить попід береговою осокою, аж поки зникає за верболозами у вільхах.
— Ех, дурний я, дурний,— бурмоче дядько Тили мон.
Він забирає долоню з моєї голови, важко зводиться спершу з одного коліна, далі з другого коліна. І, горблячись, іде різати лозу. Спина в нього не згинається, наче в спину йому загнано кілок, і, здається, він і не дивиться на лозу.
Тепер ота тривога, яку я виглядав у лузі, перебралася в мої груди, і всередині від неї — наче вітром навіяний холодний острах. Роззираюся кругобіч, сподіваючись ось-ось побачити Тарапатого, але його ніде нема, лише білі, жовті й червоні квітки, погойдуючись, спалахують у різнотрав'ї, і пташки щебечуть. У мене в горлі стоять сльози, їх так багато, що я аж гуду від невиплаканих сліз, і раз у раз носом та губами сьорбаю повітря, наче повітрям хочу погасити сльози в собі, а повітря все мало й мало.
Чується шелест за спиною, обертаюся — і бачу Тарапатого, що поволі йде до грабарки. Штани його в павутинні, сорочка в рясці, насуплений, а в руках щось тримає, тулячи до грудей.
— Ось, черепаха,— каже, опускаючись на коліна. З обох долонь випускає черепаху в траву, й страшна черепаха завмирає непорушно. Дищмося на неї, дивимося зачаровано, а розчепірена, в кістяному панцирі черепаха — як нежива.
— Знайшов у болоті,— озивається Тарапатий.— Заберу, хай живе зі мною.
— А як вона живе? — питаю.
— Так, як усі черепахи живуть...
Дядько Тилимон уже нарізав цілий оберемок лози, несе до грабарки. Загледівши Тарапатого, всміхається, а потім прикушує нижню губу зубами.
— Що тут у вас, хлопці?
Тарапатий супиться, мовчить, відвертається.
— Черепаха,— кажу я.
Дядько Тилимш кладе на грабарку, схиляється над черепахою.
— Славна яка! —озивається.
І тоді Тарапатий несподівано підскакує:
— Дядьку, ви сказали неправду!
— Яку неправду? — торопіє той.
— Ви сказали неправду! — злим голосом вигукує Тарапатий.— За мого батька і за мою матір!
Губи в дядька Тилимона зміяться в непевній усміш-ці-павутинці. Він мовчить, кліпає очима, а потім бубонить:
— Їй же богу, славна черепаха... А Тарапатий кричить:
— Живий мій батько! Жива моя мати! Чули! Живі, живі, живі!
— Та що з тобою, дитино? — бубонить дядько Тилимон.— Вгамуйся...
— Живі, живі, живі!
Тарапатий проворно хапає з трави черепаху, пригортає до грудей і, звісивши голову на груди, йде від грабарки й зникає за кущами.
Дядько Тилимон приводить коня, запрягає-в грабарку. Темний, як ніч, каже:
— Пора в село... Ось так і нарізав з вами лози на колиски... Ну, чого сидиш під грабаркою?
А я справді сиджу під грабаркою, не вилажу, наче знайшов там захисток, заховавшись від бід усього світу — і від тих, про які вже знаю, і від тих, про які ще не здогадуюся.
КОЛИСКА ДЛЯ ВАРОЧКИ
— Чорт кривий, чорт клишоногий! — лається тітка Ніла.
Смаглява з лиця, вона тепер аж почорніла обома щоками, які нагадують пелюстки темної ружі. Пелюстки темної, мов ніч, ружі, і ці пелюстки ледь-ледь тремтять, і ці ружові пелюстки її щік начеб срібною зоряною млою куряться.
Ця срібна зоряна мла — і в її зчорнілих очах, які ж бо завжди карі. Здається, ось-ось і гаряче золото її зіниць зчорніє.
Вишневі її губи — мовби сажею взялися.
— Ти, Ніло, наче з комина вилізла,— каже баба Ликора.
А сама баба Ликора стоїть біля печі, біля комина, з челюстей її всю обливають води тремтячого полум'я, і вона мовби сама тремтить у полум'ї.
— Приймеш, Ликоро, до хати? — І я прийму, і хата прийме!
Тітка Ніла прийшла з кошем якогось шмаття у руці. Ставить той кіш на ослоні біля вікна, сама всідається поряд — спиною до шибок. І так сидить, наче на картині, а з-за її плечей знадвору заглядає розквітла вишня.
Десь у вишні береться невидимий соловейко й пробує, ще сонний після ночі, тріскучий та харчливий голос.
Тітка Ніла чорніє в рамі вікна і мовчить. Наче вона в себе вдома не намовчалася, то прийшла намовчатися вволю у нас. Баба Ликора шургає в печі рогачем, аж звідти на хату вилітають огнисті вугляки-жуки. І я, лежачи під рядном на тапчані, думаю: то баба Ликора так гнівається вугляками-жуками чи піч?
Зненацька соловейко у розквітлій вишні б'є таким кришталевим співом-дзвоном, що хата вмить виповнюється рясними краплями того вогнистого співу, його сяйвом. Так, наче й не за вікном цвіте вишня, а в хаті, і соловейко також заходиться в хаті.
Від його співу тітка Ніла пробуджується й питає:
— Чого це він так співає, дідько?
— А ти в нього спитай.
У голосі баби Ликори неначе таргани шарудять, як ото вони, буває, шарудять у штандарах.
І тітка Ніла, сидячи на ослоні, мовби аж вкублю-ється в своє мовчання, схожа на клубок настовбурченого сухого перекотиполя. Я дивлюся крадькома на той клубок, а він росте й росте, ширшає й ширшає, чудно так!
— А Тилимон...— озивається баба Ликора.
— Не хочу того дідька й згадувати! — шелестить на лаві перекотиполе.
Несподівано прошелестівши, це вже знову не перекотиполе, а тітка Ніла.
— То хоч юшки посьорбай,— сердечним голосом баба Ликора.
Сидимо за столом під іконами в рушниках і снідаємо. Юшку налито в одну велику глиняну миску, розмальовану спілими вишнями, а перед мискою покладено три дерев'яні ложки. На полотняному рушнику — три пампушки, які ще залишилися з учорашнього дня. Вчора, ще свіжі звечора, пампушки були пухкі й пахкі, а сьогодні вже посплющувалися, наче з них дух вийшов: на пампушки нема ні дріжджів, ні кисляку, тому розколочене на воді тісто не підійшло.
Зачерпую дерев'яною ложкою юшку, сьорбаю — і обпікаю язик.
— Студи, дурню! — гнівається баба Ликора.
За її спиною на стіні — зчорніла старовинна ікона.