Маруся

Квітка-Основ'яненко Григорій

Сторінка 2 з 17

А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, — хто. її зна, як-то вона там загляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: "Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, — каже, — на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи".

Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.

Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.

Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: "Нехай, — каже, — другi сiдають, а менi i тут добре".

Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.

Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого дiла.

Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь — мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп'ять iззирнуться меж собою.

Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: "Пiду лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!"

А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: "Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднiє наш Василь та вп'ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.

Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона — крий боже! — як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" — та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко: "Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти". Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.

Троїста, музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокує. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп'ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то вп'ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б їм i годi, вже i другим хочеться потанцювать... так що ж бо? — музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неї так i тече, притьмом просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо... ось уже не здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту.

— Ану, горлицi! — гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й приговорює: "Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев'янцi ходить". Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi". А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: "Оцей не вигада! Ну, вже так!" А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться.

Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторкується, — то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп'ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в'ється та приговорює:

Ой дiвчина горлиця

До козака горнеться;

А козак, як орел,

Як побачив, та i вмер...

Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.

Такий-то був наш Василь до сього часу.

1 2 3 4 5 6 7