Безталанна

Карпенко-Карий Іван

Сторінка 3 з 8

оворив? Сором тепер і в вічі їй глянуть!.. Якби ненароком стрінуться... не виходить, завзята й вона. Хіба піти самому в хату? Ні, буде кепкувать, злість мене візьме... Чорт його побери, позичу очей у сірка, нехай трохи покепкує... піду... нехай її буде зверху... (Пішов у хату.)

ЯВА VIII

Омелько і Дем'ян її ідуть зліва.

Омелько. Куди ж би він дівся? Ні дома, ні у Свирида, ні у Петра нема і не було. Свирид казав, що вранці бачив, як пішов поза городами у панську леваду. Чи не у Цимбала ворожить? Ха-ха-ха!

Дем’ян . Ну, як нема, то де ж його візьмеш? Ходім до Микити. Там хлопці збираються, може, й Гнат тим часом прийде, а послі всі сюди на сватання.

Пішли направо.

ЯВА ІХ

З хати виходить Гнат.

Гнат. Десь побігла! Мабуть, на вулицю... Мене шукає. Певно, і їй не легше; нехай же трохи ще помучиться, а мені тепер байдуже. Після сварки тільки поріг переступить важко, а переступив — і помирився! Як я рад, що переміг-таки себе, бо у мене таке каторжне серце: як розлютуюсь, то й не бачу нічого перед собою... Тепер від серця одлягло і зовсім полегчало... наче аж їсти захотілось. Піти додому, — там, мабуть, мати лютує, бо не знає, куди й дівся. А послі піду на вулицю.

Чути спів з правого боку. Ні, додому послі... співають, там, певно, і вона мене жде, — побіжу!.. Зайду ззаду, підкрадусь і затулю очі... Чи пізна? Пізна! (Пішов направо.)

ЯВА Х

Зліва переходять кон Степан і старости.

Степан. Ходім же мерщій, смеркає, а дядько Матвій будуть нас ждать.

Староста. Не хапайся. Він надвечір табаку мне, то поки намне — поспієм... А Варка ж зна, що прийдуть старости?

Степан. Зна.

Староста. Гарну дівчину тобі висватаєм, могорич з тебе треба великий.

Степан. За могорич не турбуйтесь — буде; ходім тілько мерщій, нерано.

Староста. Нетерплячка бере? Ха-ха! Ходім!

Пішли направо.

ЯВА XI

Варка виходе хутко зліва.

Варка. О клятий, о бусурмене! Я вбиваюсь, мучусь, а йому байдуже: і дома цілий день нема! Він десь тепер сидить з Софією обнявшись! Щоб же ти удавився! Бодай тобі добра не було, як ти водив мене цілий рік, а тепер насміявся надо мною! Ну, не я буду, коли чим-небудь і тобі не оддячу, а не я, то бог тебе накаже за твою неправду до мене!.. Боже мій! Який же смуток, який жаль у душу западає... От-от старости прийдуть! Старости? Від нелюба, від Степана... А! Ні, не поможе! Не буду мучиться, не буду, не діждеш, буду кепкувать над тобою, сміяться! Боже, боже, дай мені силу, дай мені сміх і радість, поможи мені помститься над моїм ворогом! Цілий рік була щаслива, пригорталася до нього, слухала, як билось у нього серце в грудях... О, нащо ж я зга-'дую? Нащо? Щоб більше мучиться... Тьфу! Тьфу! На все, що було! А як божився?.. Пекельна твоя душа, тепер божишся Софії... Мерщій, мерщій би старости!.. Весілля! Щоб Гнат бачив, що я весела і не журюсь! Я вже тебе забула, ненавидю, ти мені осоружний, ти вийняв сам з грудей моїх те серце, що тебе любило, тепер тут пусто, а в пустці місце знайдеться й Степанові... (Пішла у хату.)

ЯВА XII

Справа виходять 1-а і 2-а дівчата.

1-а дівчина. Іди хутче, лізеш.

2-а дівчина. Та стривай, я вже втомилась. Чого ти так женешся?

1-а дівчина. Та як же? У мене від цікавості аж дух захоплює! Степан свата Варку — і не дурний! Наче не зна, що вони любляться з Гнатом!.. Мені, сестро, і жаль Степана, і рада я буду подивиться на нього, як він вилізе з хати, підгорнувши хвоста, мов та собака, що піймалась на шкоді та покуштувала доброго дрючка! Нехай не лізе — хіба мало дівчат!.. І він туди ж, до Варки! Сховаймося, бо вже, либонь, ідуть. Тілько старости у хату — а ми під вікно.

Ховаються за хату.

ЯВА XIII

Справа виходять Степан і 1 —й та 2-й старости.

1-й староста. Ну, тепер понюхать, понюхать, та й боже поможи! (Шука за халявою.) Отак, нема!

2-й староста. Що там?

1-й староста. Захапався і ріжок з табакою забув дома.

2-й староста. Та ну його, хіба ти не обійдешся й години без тієї погані?

1-й староста. Не можу довго сидіть, як не нюхаю: зараз сердюсь і до всіх чіпляюсь... Я й уночі нюхаю, прокинусь і нюхаю, а не понюхаю — не засну! Побіжи, Степане, візьми на столі ріжок.

Степан пішов.

2-й староста. Чорт батька зна, що вигадав, — нюхать. Вже далеко краще — курить. А то наб'є того носа табакою так, що й говорить не може... ще й вишнівка... тьфу!

1-й староста. Привик. Я тілько після сповіді не нюхаю та в страсну п'ятницю... і не повіриш: хоч на горищі сиди, так і порива лаяться, аж за серце смокче... прямо сумно! Так і кортить, так і кортить... Як же потягну добру пучку — зараз повеселію... Проста табака вже й не бере: ніс заляга; тепера посовітували мішать у табаку товченого стекла.

2-й староста. Стекла?! Ото! Для чого?

1-й староста. Щоб продирало у носі; а то як заб'ється ніс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.

2-й староста. Та кинь його к бісу, а то ще задавить.

Степан приносить ріжок.

1-й староста (нюха). Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тоді й ніс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина і так даремно пустує. Якби мені такий ніс, як у тебе, то я б нічого й не хотів.

2-й староста. Який же у мене ніс, що ти з посудою його рівняєш? Що ж то у мене ніс — як мазниця, чи що?.. Якби ти мені не кум, то я вилаяв би тебе, як послідню свиню.

1-й староста. Та не сердься, куме, хіба ти винен, що тобі такого носа вчеплено?

2-й староста. Отже, ти мене роздратуєш, і я не піду з тобою за старосту! Єй-богу, вернуся додому.

Степан. Та господь з вами! Ви за носа посваритесь, а я ж чим винен? Ідіть, ради бога, бо ще й поснуть.у хаті, поки зберемося!

2-й староста. Нехай не вигадує...

1-й староста. Іди, іди, я вже не буду, ти, бачу, жартів не знаєш.

2-й староста (іде в хату). Гарні жарти! Ще посудою продражнять.

1-й староста (нюха). Ніс, як галанський огірок, а він ще й сердиться... (Пішов у хату.)

Степан (один). Пішли. Слава богу!

1-а і 2-а дівчата виходять з-за хати.

Хтось вже й визира! Не люблю страх цікавих людей... У хату, кажуть, іти не можна, поки не покличуть, а надворі стовбичить якось чудно. Піду постою в сінях, поки що. (Пішов.)

1-а й 2-а дівчата виходять.

ЯВА XIV

1-а і 2-а дівчата.

1-а дівчина. Чи ти бачила? Уже пішов у хату! Виходить, Варка дає за нього рушники? Це так?..

2-а дівчина (підходить до вікна). Ні, Степана в хаті ще не видко. Хто ж то пішов? То ж він, либонь.

1-а дівчина. Пусти, іде я загляну!

За лаштунками парубки співають і підходять все ближче.

2-а дівчина. Парубки йдуть. Чула, що казали? Будуть свистіть і тюкать на Степана... от бідний!.. Парубки.

Та жила собі та удівонька

Та на край села.

Мала собі та удівонька

Сина-сокола! і т. д.

Пісня співається не гучно. Дівчата одна другу відтягують од вікна й заглядають. Прибігають з правого боку ще дівчата, тож заглядають у вікно. Сміх. Пісня стиха.

1-а дівчина (сплеснувши руками). Ой ненько! Подала, подала рушники! От тобі й Степан.

2-а дівчина (одтяга її). Ні! Брешеш! Стривай, іде я гляну. Так і є! Степан увійшов. Здоровий та рябий! Де ж він був?..

1-а дівчина (загляда через плечі). А як же тепер Гнат?

ЯВА XV

Входять Гнат, Омелько, Дем'ян і парубки.

Гнат. Диви! І справді тут сватання. Дем’ян. Я ж тобі казав.

Гнат. Глядіть же, братці, пропустимо старостів, а Степана оточимо й будем править могорич!

Дем’ян. Могорич? Ха-ха-ха! От чудасія! Він гарбуза винесе, та ще и могорич! Ну й видумав!

Омелько. Ми з Харитоном будемо свистіть що є духу!

Дем’ян. А ми з Петром — тюкать, а ви всі регочіть.

Гнат. Тілько не зразу — цур не вискакувать попереду, то вже після, як він сам скаже, що гарбуза з'їв! Стривайте, я подивлюся, що там діється. (Підходе до вікна.) Пропустіть. (Його пропускають, він загляда у вікно.)

Дем’ян. Щось довго копаються старости.

Гнат (одскакує од вікна). Зрадила!.. Так ти обманювала, сміялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не діждеш же й ти празникувать весіллям свою зраду, я тобі зараз голову розіб'ю. (Витаскує з тину кілок і кидається в хату.)

Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?

Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату... я...

Омелько теж держить його.

Дем’ян. Та угамуйся, божевільний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?

Гнат. Старости вже рушниками перев'язані, а вона стоїть, усміхається, наче вік Степана кохала, ждала і рада, що діждалась... Пустіть, я її задавлю, анахтему!

Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти відцурався від неї, чого ж тепер єретуєшся? І не сором тобі? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..

Гнат. Ні... Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподівався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустіть, проходить. І дурний же я, і навіжений справді: посваривсь, відцурався і знову лізу!.. Тьфу!.. Не діждеш ти, щоб я так за тобою убивався і сам себе на страту вів!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаі Ходім, хлопці, у шинок, з мене могорич — я просватав Варку за Степана. (Співа.)

Гурт підхоплює. Дівчата відтягують одна другу од вікна.

Коло млина, коло броду (двічі)

П'ють голубки чисту воду.

Вони пили, буркотіли, (двічі)

Ізнялися, полетіли.

Всі виходять.

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

У Гната в хаті. Яку хвилину нема нікого на кону.

ЯВА І

Входе Варка, а потім Софія.

Варка. Нема нікого! Де ж вони? Воркують десь, закохані, щасливі...

Софія (вбіга). Варка. Здрастуй! Я забігла до Параски, трошки посиділа, коли дивлюсь — хтось пішов до нас. Я не впізнала тебе. Сідай, сестро.

Варка (зітхнувши). Спасибі.

Софія. Бідненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?

Варка. Де ж там і ні! Боже, як важко! Тілько ж місяць прожили, тілько щастя усміхнулось, та й знов нахмарило.

Софія. Хіба ти, сестро, не знала, що йому у москалі треба йти?

Варка. Не знала.

Софія. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспіли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.

Варка. Хто ж сподівався, що так станеться. Він один, думала — одиночок не беруть.

Софія. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б...

Варка. Таке вже моє щастя. Та біда знайде, хоч і в піч замажся.

Софія. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, він скоро повернеться, другі через рік вертаються.

Варка. Де вже'там! Мені

1 2 3 4 5 6 7