нувся в бій.
Алім між першими видряпався на мур. Чи то повела його жадоба битви і слави, чи то з персами хотів звести рахунки — але за що? А може, гнали його до бою пильні очі чаушлара [78], що гасав позаду орти на фарбованому коні і приглядався, як б'ються воїни, щоб потім доповісти яничару-азі. Добираючись по драбині до гребеня муру, звідки вже котилися додолу безголові яничари, Алім ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді — старе недовір'я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: "Козак, козак, козак!" Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем'я, яке його породило! "Козак", — говорив Хюсам, милуючись вродою юнака; "козак", — дражнили його в сварках товариші; "козак"! — гримав на нього імам, коли Алім збивався на якійсь сурі корана. Це слово іноді доводило юнака до сказу.
А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не вірить у його щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому коні і поглянь, як Алім воює за найсправедливішу віру безбатченків.
Він видряпався на мур і оскаженіло кинувся на противників. То козаки чи перси? А, все одно!
"Дивися, чаушларе, пильно дивись і оціни ж нарешті справжнього яничара!"
Наглядач на зеленому коні помітив його старання. Він прискакав до яничара-аги і показав на Аліма булавою. А коли перське військо було розбите і куріли руїни Багдада, коли яничари розбивали підвали і виносили скарби, їжу і напої, Hyp Алі покликав до себе Аліма і сказав:
— Ти хоробрий воїн, і я хочу призначити тебе на місце загиблого в бою чорбаджія першої султанської орти. Та щоб тобі назавжди повірили, що ти до кінця відданий ісламу і його величності падишаху, мусиш... Сюди її! — махнув рукою, і зброєносці привели перед Аліма молоду жінку з розпущеним русим волоссям у білому фередже. — Це наложниця гарему шахського сановника. Вона родом із того поганого краю, що плодить розбійників, грабіжників нашої священної землі. Ця козачка зарізала нині двох яничарів, які хотіли зблизитися з нею. Ти мусиш її скарати.
Алім ще не вбивав жінок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у ті малопам'ятні часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, і почув Алім мову, яку — о прокляття! — ще пам'ятав:
— Козаче, соколе, — промовила тихо дівчина. — Мені, орлиці, теж обрізали крила, як і тобі. Але в мене ще залишилися руки, і я ними викупила ганьбу. Чей і тобі не пізно. Зрубай голову хоч одному ворогові, і бог, і люди простять тобі.
Війнуло від цих слів запахом скошеного степу, гірким полином, вечірньою м'ятою, щебетом жайворонка над весняною ріллею, а в синьому небі два вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що — мить, і він втратив би все. Та дівчина, побачивши вагання яничара, підступила до нього і мовила голосно, твердо, люто:
— Твій предок Байда три дні на гаку висів і не зрадив, а ти боїшся смерті, що станеться в один мент? Три дні...
Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася дівоча голова. Тіло впало Алімові до ніг, кров бризнула на шаровари.
— Вітаю тебе, чорбаджі-баша, — почув Алім голос Hyp Алі, та не побачив сердара за червоною каламуттю, що залила очі.
Вона приходила до нього вночі і говорила завжди:
"Козаче, соколе..." Ці слова вже не навівали запаху скошеного степу, а тільки лють на докори сумління, яких не сміє бути в чорбаджія. І за що докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвіявся, який тепер став зовсім зайвим?
Яничари бенкетували.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Перше, ніж увійти, подумай, як вийдеш.
Східна приказка
За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря західне передмістя Кафи. Весною, коли перепадають дощі, тут буяють бур'яни і полин, влітку вони збиваються в клоччя і тліють на вітрах; тріщать без угаву цикади і ліниво визирають із тріщин голодні ящірки.
Димове повітря тремтить над вигорілим побережжям, а сонце вже хилиться з полудня і не так пражить. З низьких мазанок вибігають голомозі татарчуки, збігаються до моря, кидають у воду галькою, верещать, тлумляться. Нараз зупиняються вражені, зчудовані. Над бухтою під кручею стоїть на камені шпичкувата дівчинка: вітер розгонить її довге хвилясте волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивляється в голубі озерця, що розкидалися по морській гладіні, і не чує гамору хлопчаків. Сріблястий пруг потягнувся за байдаком — ось він зникає за горизонтом, далеко, в порту, стоять величні галери, схожі на казкових гігантських лебедів, тихо дихає море, ледь торкаючись хвилею підніжжя каменя.
Хлопці знають усіх мешканців передмістя — від найстарішого до малого, всіх турецьких дервішів з такіє, навіть поважних ходж із Слободи, але звідки взялась ця дівчинка з чорним волоссям і з брунатним чарівним личком?
— Ти хто?
Вона незворушно дивиться поверх їхніх голів. Чи не бачить?
— Хто ти така?
— Я — Мальва, — відповідає спокійно дівчинка, замріяні очі опускаються на поголені голови татарчуків і виливають синяву, ніби вони зачерпнули її тільки що з моря і щедро морю віддають.
Бешкетники торопіють, вони не знають, що сказати, — такої дівчини ніхто ніколи ще не бачив на цьому передмісті. Та хто ж вона?
— Ти звідки? — знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
Дівчинка розвела руками, зірвала білу квітку клема-тису, що звис гадючкою по скелі, і кинула їм униз.
— Не знаю! — гукнула, пострибала кізкою по приступках скелі і за мить опинилася на верху, а потім зникла, наче й не було її тут ніколи.
— Гурія .. — прошепотіли хлопці в побожному страху.
Марія чекала на дочку перед брамою такіє, нетерпляче виглядаючи. Вона тільки-но зварила вечерю для монахів, зараз оголосять передвечірній намаз, і знову Мурах-баба гніватиметься, що дитина не вчиться впору ставати до молитви. Обплутав її дервіш, наче павук комаху, і вирватись уже несила.
У той вечір, коли вони обидві, побиті, злякані й голодні, повернулися в монастир, Мурах-баба повів їх у передсіння кухні й викинув їм дервішські недоїдки. Марія не торкнулася до їжі, дитина ж вилизувала миски, як собача, і забила Марія в розпуці головою об кам'яну долівку.
Мурах-баба вийшов у сіни, підвів їй босою ногою голову. ^.
— Якщо аллах захоче що-небудь дати, — сказав, — то він не питає, чий ти син чи дочка. Але тільки шукачі знаходять щедрого бога. Тож слухай мене, Маріям. Тобі пощастило, що сьогодні зустріла мене, божого чоловіка, слугу блискучої Порти. Інакше здохла б між цими шолудивими татарами, які є пилюкою ніг османів. Я дам тобі науку і хліб, твоїй дочці знайду колись багатого жениха, і ти будеш купатися в розкошах, які ніколи й не могли приснитися в поганому твоєму краю. Але мусиш бути покірною й сповняти заповіт Магомета-пророка: третину доби спати, третину працювати, третину молитися богу. Молитимешся в такіє, працювати на кухні, а спати зі мною.
Марія схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала миску і просила ще.
Мурах-баба випередив Марію.
— У людини двоє вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз говори. Якщо тобі не до вподоби моя добрість, то я тебе відпущу нині, але дервіші нашого такіє, які панують над душами татар Кафи, не дозволять тобі навіть жебрати в місті. А у степу голод. До осінніх дощів ти й води не нап'єшся, хіба що з солончаків. Тепер ти вислухала мене два рази, я жду однієї відповіді.
Марія вже місяць живе в Мураха-баби на подвір'ї монастиря. Дві треті Магометового заповіту сповнювала: варила монахам їсти і вчилася божого закону Від третьої повинності викручується. Сказала, що зможе лягти із святим отцем аж тоді, коли відчує себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба бачить її хитрощі і стає щораз настирливішим, жах морозить Марію на саму згадку про те, та не знає, що має подіяти далі.
А Мальва розцвіла. Там, у хазяїна-татарина, рідко виходила з-за килимного верстата, ниділа, жовкла, а тут їй привілля. Ніхто не примушує працювати — гуляй по горах і над морем, тільки на молитву приходь і на вечірню науку.
Вдивлялася в бік моря, неспокій уже судомив груди, та ось мелькнула малинова спідничка, збігла на вулицю дівчинка з жовтими квітами в руці.
— Що це за квіти, мамо?
— Мальви, дитино.
— Мальви? Ха-ха! Таж то я — Мальва.
— І ти...
В цю мить закричали муедзини на мінаретах міських мечетей, оглянулася Марія — у дворі вже стояв Мурах-баба, простягнувши руки на схід. Простелила намазлик, і вклякнули обидві тут же, на вулиці. Мальва молилася, вона вже напам'ять знала сури корана, Марія дивилася на скопичені бурдеї по той бік вулиці. Хліви поприлипали до хат, розвалені кам'яні тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квітами — ні, ні, хоч тисячу разів топчи хрест, ніколи до цієї чужини не звикнеш.
— Вирвуся звідси, — шепотіли Маріїні губи замість фатихи. — Вирвусь, хоч ти, мій боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квіточку на рідну землицю. За будь-яку ціну. А тоді карай мене за гріхи і за зраду
Закінчилась молитва. Мурах-баба покликав Марію і Мальву до своєї хатини. Він скинув повстяну шапку з зеленою облямівкою, папучі, сів, по-турецьки підігнувши ноги, показав рукою на міндер, де завжди сідали Марія з Мальвою.
— Во ім'я бога милосердного, милостивого, — почав Мурах-баба незмінним бесмеле [79]. — Обіцяв аллах віруючим сади, де внизу течуть ріки, для вічної втіхи, і благі житла у садах вічності. Я щасливий, діти мої, бо спрямовую вас на шлях істини. — Він пильно глянув на Марію, яка, опустивши на груди голову, блукала думками далеко від божої науки. — Сказав аллах: "Поклоняйтеся мені, всі до нас вернуться". Нині я хочу розповісти вам...
— Про Кара-куру, ти ж обіцяв, баба, — попросила Мальва, її знудило щоденне заучування корана арабською мовою, якої не розуміла.
Дервіш невдоволено поморщився.
— Про злих демонів не годиться розповідати під ніч, дочко, та ще й людям, які не знають усіх правд віри. Ті злії джини завжди навколо нас, та страшні вони тільки тим, хто не вбере в свою плоть і кров найправдивішу й найсправедливішу віру Магомета.
Не виходячи з задуми, сказала Марія до себе самої:
— Кожна жаба своє болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про католицьку віру, жиди про талмуд.
Дервіш почув глузливий тон у словах Марії, ціла злива настанов мала зірватися з його язика, та Марія випередила. Підвела голову; губи презирливо стиснуті, погляд зневажливий — Мурах-баба ще не бачив Марію такою…
— Хіба можеш ти знати, монаше, що є на світі найсправедливіше? Ти, який так ревно держишся своєї віри тільки тому, що дає вона тобі владу над людьми, доволі їжі і жінок?
— Хай візьме вітер з твого рота ці погані слова, Маріям, — прошипів дервіш, але далі вів спокійно; — Ті, які вважають наше вчення ложним, не