На цій іконі — молода й дуже гарна божа мати. Таких гарних жінок в Овечачому бачити не доводилося, тільки я чомусь потай думаю, що вона схожа на бабу Лико-ру. Божа мати на руці тримає божого сина, і я чомусь потай думаю, що він схожий на мене.
Багато куль, випущених невідомим воїнством, летить у божу матір і в якесь інше воїнство, що видніє за нею, та божа мати відслоняє та відгортає ті смертельні кулі всемогутнім порухом руки.
Й сама вона схожа на сонце.
— Ти вже їстимеш чи не їстимеш? — гнівається баба Ликора.— Юшка вихолола.
Снідаємо. Соловейко, наспівавшись у вишні, чи то вмовкає, чи то летить кудись, і тітка Ніла зітхає з полегшею:
— Ну! Ото пелька — й побалакати не дає!
— А Тилимон...— знову озивається баба Ликора, яка чомусь з усіма любить гомоніти про дядька Тилимона — хай то Ніла, його жінка, хай будь-хто з овечацького люду.
Тітка Ніла рішуче відкладає дерев'яну ложку, відкладає надкушену пампушку і легеньким та похапливим порухом пальців хрестить рота, наче тим хресним знаменням замикає рота. Отже, більше не їстиме, і впрошувати не слід. Так само вона кладе хресні знамення на рот після позіхів.
— У Варочки дитя знайшлося,— каже. І її зчорніле обличчя, схоже на ружові пелюстки, мовби ще дужче чорніє. Перегодя вона додає: —Хлопчик.
— Охо-хо-хо,— зітхає баба Ликора.
— Чула чи не чула? — наче аж гнівається ранкова гостя.
— Вже принесла сорока на хвості...
— Її Ничипір де? Нема Ничипора. Тільки гуркнуло в небі — й забрали Ничипора на фронт, воює, поки головою не наклав. То хіба ото у Варочки дитя від святого духу?
— Буває ж і від святого духу,— стиха мовить баба Ликора.
— Де буває?
— А ген,— шанобливо каже баба Ликора й зводить злагіднілі очі на ікону, де божа кати тримає на одній руці своїй боже дитй, агдругою відвертає кулі від невідомого воїнства, враженого явйною чуда.
Тітка Ніла мовчить-мовчить, а потім зі злістю:
— Може, десь і справді буває, тільки не в нас! Тільки не в Овечачому, от!
— Хіба ж і, ми не люди?
— У людей не буває, от! А в овечацьких — і поготів!.. Таке, Ликоро, скажеш. Чи та Варочка зналася коли-небудь зі святим духом? І її Ничипір схожий на святого духа? Та й де той святий дух візьметься тепер?
— Еге, не з Варчиним щастям!.. Наш Тилимон... Усю зиму ото — як я в хату, він з хати. Все десь пропадав, а де, я й не знаю, поки добрі люди сказали. То я на нього мокрим рядном насіла: ти чого у Варочки і днюєш і ночуєш? Чи тобі вдома нема того, що є у Варочки?.. А Тилимон... Ти ж знаєш нашого Тилимона, дідька клишоногого. Знай, зуби мені продає, наче я його зубів не бачила. Бач, посеред зими їй у погребі діжечку з квашеними огірками лагодив, бо потік розсіл. А то з погрібником марудився, бо картопля в погребі стала мерзнути. А то завіси на дверцятах у коморі зносилися, то завіси ставив. А то стіна в хліві мало не повалилася, то підпірки підпирав. Воно й правда, що з Варочки хазяйка — як із кізяка батіг, але чого ти, хитрий Ти-лимоне, свого мішка підставляєш, коли твоє не мелеться?
— Бо вже такий Тилимон...
— Еге, такий! Сьогодні він у Варочки, вчора він у Казанджіїхи, позавтра він у Кобильчачки. А що ти забув у Казанджіїхи, що ти шукаєш у Кобильчачки? У Казанджіїхи стільки жіночих статків, що ширша, ніж довша. А Кобильчачка? А ця жердина жердиною, бо й мати в неї жердина, то що могла в спадок своїй дочці дати? І Тилимон такий волоцюга, такий волоцюга!
— Трудівник він, помагає всім,— несміливо заперечує баба Ликора.— А хто ще тим жіночкам-бідачкам поможе? Чи сокирою, чи молотком, чи вилами? А він і латку на чобіт поставить, і кулика на стріху вшиє, і яму під погріб викопає.
— Своїх борониш, Ликоро.
— А вже не чудю, Ніло.
— То що він такого накоїв, аж наче муха тебе вкусила? Чи раніше не чула, що овечацькі язиками плещуть? Чула! Аж тут — нате! — І баба Ликора киває на великий лозиновий кіш з манаттям, що стоїть на ослоні.— Привіялася, наче в тебе свого гнізда нема.
— Привіялася! — зворохоблюється тітка Ніла на те бабине казання.— Але ж ти не відаєш, що Тилимон накоїв! Скільки в нього тих колисок у клуні понав'язуваних, знаєш? То вчора звечора наче якась нечиста сила в нього вселилася, товчеться й товчеться в клуні, перебирає й перебирає колисками, наче біс макогонами. Та ще й співає. А потім найкращу колиску собі на голову — й гайда з клуні.
— Колиску на голову? — дивується баба Ликора.
Авжеж, наче бриля. Й пошкутильгав за ворота. Всю ніч прочекала його, всяке передумала, а вдосвіта — до тебе, Ликоро. З мене годі. Це ж він до кого свою колиску поніс? До Варочки. Ото вдвох і колишуть усю ніч, люляють.
Раптом баба Ликора відривається від столу і влипає в шибку, дивлячись на обійстя.
— О, Тилимон! — радіє.— Тилимон прийшов! Тітка Ніла спершу схоплюється, хоче бігти надвір, та зразу ж і насурмонюється на ослоні, мовби вечірній туман.
— О, чогось він сів на колоді й не йде до хати,— каже баба Ликора.
— Чує кицька, чиє сало з'їла.
— Якийсь він не свій.
— Не свій, бо чужий!
А я — ноги на плечі й гайда з хати надвір, аж за мною голодними хортами гаркають хатні й сінешні двері. Обіймаю дядька Тилимона за корчувату шию, а від нього пахне тютюном та димом. І не так димом, як важкою сажею, що в'їлася в шпакувату стерню його чуба.
Очі в дядька Тилимона — далекі й чужі, як далеким і чужим здається небо, що віддзеркалюється в глибокій криниці.
— Віднесли колиску? — питаю.
— А кому? — дивується чужим голосом.
— Варочці! — сміюся лукаво.
— Авжеж, відніс...
Ти бач, значить, правду каже тітка Ніла, бо дядько Тилимон і не криється. Але чому він такий, як у воду опущений? І я біля нього несподівано стаю такий, як у воду опущений. Нарешті баба Ликора з тіткою Нілою вигулькують з хати, йдуть до нас попід розквітлими вишнями, що присвічують їм пелюстками білого цвіту.
— Тилимоне, що з тобою? — не скрикує, а шепоче тітка Ніла.— Та на тобі лиця нема!
— Та ось до Варочки ходив,— зізнається дядько Тилимон і заходжується скручувати цигарку й запалювати від кресала.
— Знаю, де ти був,— так само шепоче тітка Ніла.
— Колиску їй носив.
— Та знаю, що колиску...
— Еге, колиску,— подає голос і баба Ликора, споно-чівши з лиця.
Дядько Тилимон також супиться, мов ніч, сидячи на купі гілляччя під осокорами. І ми в оторопінні всідаємося біля нього, як ото граки всідаються на дереві.
— Я все про тебе знаю,— губи та лице в тітки Ніли розтікаються, наче кваша.— Й за тебе, й за Варочку... Й чого ти колиску поніс для дитяти.
— Ех ти!.. Одне в твоїй голові! — Змучені та прихля-лі очі в дядька Тилимона грають по-соколиному, як ото завжди грають.— А ще моя жінка!
— Бо відніс колиску, відніс...
— Відніс, то хіба я криюсь?
— Еге ж, не криється Тилимон,— оживає баба Ликора.
Дядько Тилимон набирає повнісінькі груди тютюнового диму, випускає, засновуючи нас сивою хмарою.
— Наче ти забула про Абдуллу! — сердито каже. В сторожких очах у тітки Ніли спалахують чудні такі й радісні квіточки.
— Про отого контуженого узбека,— перегодя додає дядько Тилимон.— Що його торік знайшли під Вівсяниками в житі, а в Овечаче притягнули на рядні... Дарка й Настя Притули на рядні притягли, бо на руках не подужали б контуженого...
— Таж він у них і живе, той Абдулла!
— Живе... Вдень ховається в них чи в сусідів, а як ніч — то він і до Варочки... ховатися. Щоночі у Варочки й ховався. Поки ото за ті довгі ночі й дитину удвох знайшли. Що то вміючи!
— То ти правду кажеш? — аж підскакує з гілляччя тітка Ніла.
— Та правду, правду! — розвидняється з сухого, спавутиненого лиця баба Ликора, вже не така насурмо-нена.— Чи Тилимон коли тебе обманював...
— Слухай, слухай,— уже спокійніше дядько Тилимон, кадячи й кадячи цигаркою.— Значить, я ото до Варочки в гості з колискою. Бо хто їй принесе чи сплете? Нема тепер таких в Овечачому. Ну, думаю, без чарки не обійдеться — й додому, бо чого розсиджуватися? Глянув на дитя у пелюшці — ну, викапаний тобі Абдулла, чорненьке таке чортеня, Варочка не натішиться колискою, й на сивуху не поскупилася, бо що годиться, то годиться. Ми з нею язиками, як постолами, а давно смеркло, а тут у сінях гур-гур — і отой навіжений Абдулла на порозі, наче дідько з комина. Шайтан, каже, шайтан,— і прямо до мене. Значить, отакий навіжений, як і ти, Ніло. Я йому чарку сивухи даю, а він сивуху відпихає рукою, бо вони.ж там у себе не п'ють, а як у себе не п'ють, то і в нас не вживають. Ну, ти не пий, але чого розхлюпуєш? Ти ту сивуху розстарався? Й Варочка розгнівалася, що він сивуху розхлюпує.
— О, то Варочка! — запалюється баба Ликора.
— Кажи, Тилимоне, а ти не перебивай, Ликоро,— це нетерпеливиться тітці Нілі.
— Значить, Варочка розгнівалася — й давай його опівночі спроваджувати з хати...
— Як то? — в один голос озиваються баба й тітка.
— Варочка його спроваджувати, а він ще дужче до мене сікатися.
— Авжеж! — знову починає гніватися тітка Ніла. Дядько Тилимон як видихнув тютюновий дим на неї — і не стало видно.
— Значить, давай спроваджувати його. Каже, боюся. Раніше, каже, не боялася, а тепер, каже, боюся, що ти в Овечачому. Тепер, каже, боюся, бо в мене дитина. Боюся, каже, і за дитину й за тебе, Абдулло, бо таке в нас коїться, що не приведи господь. Викажуть, каже, викажуть і за тебе, й за дитину, тоді всім горе та біда. Отож, каже, йди, Абдулло, собі з Овечачого.
— З Овечачого? — в один голос тітка Ніла та баба Ликора.— А куди ж йому йти, сердешному, коли йому тут чужина?
— А в Нову Греблю, каже Варочка. Там у мене, каже, дядина Килина, то гайда, мовляв, до дядини Килини. То така душа — нікому не відмовить. Ось, каже, Тилимон і заведе тебе в Нову Греблю. Заведеш, питає. А що я скажу? Мовчу, бо й сивухи випив, сивуха мені губи замкнула. Абдулла спасіював, мене так і пече очима чорними. То що Варочка? Як почала обнімати й цілувати Абдуллу, як почала плакати — наче за мамою рідною. То йому каже йти, а то вже йому каже не йти. Немовлятко схопила — і з немовлятком до Абдулли. Хто ж його врятує, мовить, як не ми з тобою, то давай рятувати. Бо німці вже йдуть, каже, й на вікна показує. То Абдулла тут ще дужче сказився, ніж Варочка. Схопив мене за руку й каже вести його в Нову Греблю... То я й повів понад ставом та через ліс... Бач, аж куди захотіла Варочка спровадити свого Абдуллу.