(До Мішеля). Так як, колего? А?
Мішель забарабанив пальцями по столі.
Кость також забарабанив пальцями по столі.
Ніна насторожено глянула на обох і взялася прибирати зі столу, готуючи місце для гри.
Проте грати Мішель одмовився. Натомість ловкенько підкинув талію і, щоб розвіяти чудну незручність, почав Ніні показувати на картах цікавого "фокуса".
Тим часом Кость, погодившись, очевидно, з імкливістю Мішеля, знову вернув до недавньої теми і пробував уже зробити загальні висновки. Він пробував довести, що справа, зрештою, не безнадійна, що якраз буття, на його думку, дає право сподіватися кращого.
Він переконував, що та група інтелігенції, до якої вони з Мішелем належать, безперечно, являє собою найкультурнішу революційну верству і не мусить бути пасивною. Вона мусить змагатися з усією темною спадщиною минулих віків, що з нею вона, мовляв, іще на гімназіальній лаві почала змагання. З другого ж боку, вона, ця група, йдучи за принципом найтіснішого братерства слов’ян, мусить якраз тепер всіма мірами обстоювати свої переконання перед навалою нової загрози: поділу слов’ян та "витравлювання душі". Завдання, зa його словами, хоч поки що непомітні, але почесні, великі її напевно будуть відзначені в історії.
— Скрізь, де тільки можна прищепити наше здорове, прекрасне, скрізь ми повинні шукати й прищеплювати. Ми повинні...
Кость підвів був руку, підшукуючи потрібного вислову, але Ніна знеобачка перебила його тихеньким запитанням до гостя:
А ви, Михайле Михайловичу, збираєтесь у неділю на Істоміну-Чарскую?
— Хіба що?
— "Шальная девчонка". Тільки два гастролі. Ми йдемо.
— О, це цікаво... І я піду. Аякже, піду.
Мішель розгублено повернувся до Костя, ніби запитуючи, чого саме той не договорив, і зрозумів, що Кость договорювати вже не буде.
— Ну, мені, здається, пора.
Встав, обсмикнув піджака.
Його просили заждати, особливо Ніна. Він подякував, одмовився.
Тоді Кость, прислуговуючи приятелеві, зодягнувся й сам.
— Проведу тебе трохи,— сказав він,— та й дорогою ще побалакаємо.
Ніна, силкуючись перебороти непокій, що нагло опанував її, перебігла поглядом по обох постатях. У свідомості спахнув тривожний здогад. Завагалася. Слова завмерли на вустах. І майже не пам’ятала, як вийшли гість і Кость, як сталося, що дзенькнув замок.
Та не встигли на коридорі вщухнути кроки, як вона знову одчинила двері й крикнула:
— Кость! На хвилинку!
Кость повернув з обличчям заклопотано-здивованим:
— Що таке?
— Костику, я знаю, при тобі є гроші. Віддай мені! Чуєш? Не бери з собою!
— Ах, покинь!...
— Віддай, я тебе прошу.
— А я тобі кажу, що я грати не буду. Чому ти?
— А я тобі кажу: віддай.
— Нінко! — загрозливо кивнув пальцем, рішуче крутнувся, пішов геть.
— Чуєш? — ще раз крикнула навздогін, та він не оглянувся. Навздогін йому сердито грюкнули двері.
В кімнаті, ступивши кілька кроків од порога, Ніна зупинилася: натрапила поглядом на великий полумисок, що після вечері спохватом був приткнутий біля шафки, приткнутий надто незручно — щохвилини міг упасти й розбитися. Але вона, пильно дивлячись на цей полумисок, все ж таки не підходила, не пробувала переставити на краще місце. Думка бігла за Костем. Чи справді той момент ніяковості за столом, той натяк із картами був не випадковий? Чи справді Кость наважиться грати? Бо чому ж не послухав, не лишив грошей? Чому взявся проводжати? Якби когось іншого, але Мішеля... та ще й напідпитку. Одного разу вже так було, майже гак — прийшов Кость без копієчки. Невже й тепер? Невже?
Зі столу заряботіли розсипані, забуті карти, наче посміхнулися.
Вхопити б їх, пошматувати! Та чомусь несподівано опинився в руках полумисок, і вона брязнула ним об підлогу. Черепочки підскочили, немов гумові, і болісно зойкнули на всю хату.
Лише після цього Ніні стало легше. Ніна запалила цигарку та, ніби з викликом, ніби комусь наперекір, хутко й недбайливо сіла на канапу.
Зростав жаль до себе. Зростав біль до Костя. Настирливий клубок ковзався в горлі, і, щоб перемогти його, Ніна часто затягувалась димом. Врешті, не одкриваючи уст, спідтиха почала наспівувати знайому мелодію про нічний Марсель.
Але над усе, як найбільша загроза, непоборно здіймалася Костева пристрасть до карт.
Правда, після сьогоднішніх розмов Ніні дещо стало ясніше. Тепер вона впіймала деякі кінці, що були зв’язані з його постійними настроями обурень та заперечень. Тепер вона краще розуміла деякі Костеві вчинки — здавалося їй, наближалась у своїй допитливості до самих джерел.
А потім — здавалося їй — все ж таки в їхніх взаєминах дедалі більше помічається її особистий вплив на Костя. Кость, прикладом, вже не наважується відверто сказати, що гратиме, як сказав би це ще недавно. Він тепер приховується, він відчуває якусь незручність, залежність.
А може, й не гратиме? Може, це її зайва причіпка?
Замружилась, полегшено зітхнула.
І наспіла їй раптова згадка про хвилюючу, радісну таємницю, особливу таємницю, що до пори та часу тільки їй одній мусила бути відома і що, без сумніву, в рішучий спосіб мусила потім вплинути на Костя: вже другий тиждень, як Ніна відчула себе матір’ю.
III
Цей другий розділ, поза всім, міг би бути й трохи коротший, якщо ставитись до героїв з меншою увагою, якщо, прикладом, викреслити деякі пояснення деяких вчинків.
Та в лабораторії, досліджуючи зірвану квіточку, вирішено обмежень таких не вживати, бо мова мовиться за живих людей. Хто б вони не були, які б вони не були — вони люди. І якщо, крім ділових розмов та механічних усмішок, вони здібні на вищі злети й глибші пристрасті (незалежно від характеру пристрастей), на радісну схвильованість і хвилюючі вболівання, то хіба слід заперечувати бажання більшої ясності й можливість ширшого викладу?
Наступний третій розділ — розділ останній. Але, між іншим, як досі не показано товариша Данилюка, так і надалі його показано не буде. О, звичайно, цим порушено композиційний канон. Це трапилось, мабуть, тому, що сувій життя, з якого всім доводиться читати, не завжди укладається в канонізовані рямці і теоретичний конструктивізм не завжди є надійною підпорою для біомеханічних проявів наших буднів.
— А все ж таки? Докладніше.
Та хіба йому місце серед наших героїв?
Хіба він із самого початку не одмовився брати безпосередню участь?
Хіба, відсутнім бувши, він без зайвих фраз не дає відчувати своєї твердої постійної присутності?
Хіба так упереджено, непокійно виглядали б деякі з наших героїв, не знавши за нього?
Хіба, нарешті, ви не стикаєтесь на кожному кроці з товаришем Данилюком, хіба не бачите його в нашій дійсності, не розумієте, де саме цілковитий антипод? І чому б, нарешті, бодай і вам, шановний читачу, не бути товаришем Данилюком?
Адже недоцільно поступатися змістом на користь формі, недоцільно зрівнювати там, де конче треба карбувати.
Особливо ж, коли в основі вирує порив до справжніх людей, порив до справжнього життя. Коли навіть у позначених сутінню кварталах, де ще не вивітрився нудкуватий запах, силоміць починає проступати новизна, що з неї прискає жарка заохоченість, що в неї мозоляста надійна долоня, невблаганна сміливість і чудесна посмішка засмаглих днів.
Мімозу зірвано.
Ось на долоні листячко лякливо згортається, до краю викриваючи свою зворотну сторону.
***
Театр, мов величезний оздоблений келех, був повен по вінця.
Театр шумував.
Такі вечори на його долю припадали не часто — лише тоді, коли місцева драма волею певних обставин віддавала той чи інший день для того чи іншого залітного з півночі гастролера.
Це були знаменні дні, коли по всьому місті, на кожному стовпі, на кожній кращій вітрині верещали широчезні й довжезні афіші і вабили до себе не лише милозвучним прізвищем та гострозвучною назвою, але й багатьма фотографіями однієї особи в багатьох ролях, що яскраво доводили дивовижний діапазон сценічних можливостей і дивовижну настирливість старих лаштунків.
Це були ті хвилюючі дні, коли ціни на квитки конче збільшувалися, а черга біля каси не зменшувалася, коли до театру раз у раз підкочувалися республіканські фіакри, раз у раз вивантажуючи прихильників Мельпомени, од яких на цей урочистий випадок віяло надзвичайними пахощами (нафталін і Coti), на яких з тієї ж нагоди були різноманітні вбрання (буфи і fantaisie), у яких на обличчях світились гордовиті й щасливі усмішки.
Це були ті відмінні вечори, коли капельдинери особливо старанно зачісували свої проділи, а по бар’єрах балконів та під стелею по-гастрольному займалися всі лампки, всі люстри, яскраво вирізняючи над завісою червонолітерне гасло:
"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"
Це були ті виключні вечори, коли дуже мало помічалося сірих сорочок і скромної простої поведінки, а натомість з усіх лож, немов з химерних грон, капала шовкова зайвина, і реготались коштовні, райдужні вогники, коли поведінка присутніх немов була іспитом у танцкласі невмирущого месьє Тріке.
Це були... ах, це були вечори, коли не вживалося машинізованих конструкцій, біомеханічних трюків і бадьорих дисонансів оркестри, коли все було цілком зрозуміло, коли лицедії були подібні до справжнісіньких людей, коли виставлялося ще передреволюційні російські п’єси, коли ставилося золоті й малинові павільйони з тендітними аркадами, коли — жест на проблему й нудка поезія спідниць, коли — несамовито-трагічний монолог і грошовий ефект п’ятихвилинної насолоди, коли... ридала скрипка й серце мліло.
Коли виявлялась многогранна душа.
Але — досить.
Досить того, що й сьогодні був подібний вечір, і театр, мов величезний оздоблений келех, сповнений по вінця, іскристо вигравав, шумував.
Зустрілися в третьому ряді партеру (квитки було куплено заздалегідь). А що найважливішим у житті людини є здоров’я людини, то й привіталися з одвертим подивом:
— О, як ви поправились!
— Я? Та де там... От ви, ви справді дуже добре виглядаєте.
Степан Маркович із дружиною обдарували Костя й Ніну приємними усмішками, на що у відповідь їм було послано рівноцінні ж усмішки. Звичайно, в цей момент мусило статися те, що переважно за таких випадків буває: обоє подружжя ніби непомітно, але пильно (особливо жінки) оглянули одне одного з ніг до голови.
І звичайно ж, убрання Нінине в жодному разі не могло дорівнювати убранню Клавдії Мироновни, так само як хитка постава й розгладніле обличчя Клавдії Мироновни не могли дорівнювати струнким лініям та принадним рисам Ніни.
І звичайно ж, у Костя не було таких гарних із замшою лякерок, як у Степана Марковича, хоча Степан Маркович у свою чергу мусив надто поступатися перед красою Костевого профілю й загадковістю його гамлетівського виразу.
Все ж таки Степан Маркович заклав ногу на ногу й кожному, хто сидів поблизу, мимоволі мусив впадати в очі густий, імпозантний полиск його черевиків.