Він погукав її і спитав: "Чого тобі?" Мала знизала плечима і відвернулася.
— Я тобі подобаюсь?
Дівчинка сором’язливо закивала головою. При цьому дві її тугі товсті коси заворушилися, немов хотіли посвідчити, що це справді так.
— Ти в мене закохалася?
Верчик почервоніла.
Сокало того ж дня розповів Савці, яка Верчик придуркувата. Вони довго реготали і раптом Савка перервав сміх, зі злістю видихнув: "Іди геть!" По тому вони стали дружити втрьох, але дружба та була дивна.
Груня Прокопівна в час самопідготовки відкликала в коридор Савку, пригладила його білнасту чуприну і сказала:
— Не ображай дівчинку, зрозумів? Не смій її ображати!
— Чого б це я…
Але згодом його охопила злість — чому вона лізе зі своїми порадами?
Того ж дня ввечері Савка послав Сокала в молодшу групу і наказав викликати Верчика. Верчик прибігла одразу ж і подивилася на нього довірливо й з надією, як закинене кошеня дивиться на випадкового перехожого. Савка спитав: "Ти хочеш з нами дружити?"
Верчик похапцем відповіла: "Хочу", немов проковтнувши дві останні букви. Тоді Савка посадив Верчика під сходами, витяг великі ножиці, які напередодні вкрав із стола нічної няні, і почав відрізати їй коси. Коси були товсті і не піддавалися. Савка злився. Верчик злякалася, похапцем розпустила вгорі волосся. Савка відрізав, осміхнувся, уявивши, як Груня засмутиться, адже вона заплітала Верчика. Навіщось казав: "Ну йди вже, йди. Молодець!" Верчик схопила дві відрізані коси й побігла до спальні. На її обличчі завмер страх.
Глава десята: без даху
Моє переселення зайняло більше чотирьох тижнів. Попри всі спроби якось налагодити побут, нічого не налагоджувалося. Настрій змінювався щогодини, навіть щомиті: від захвату до розпачу, від ейфорії до депресії. Зрештою, одного ранку я прокинулася у вистудженій кімнаті і побачила руду мокру пляму на стелі: знову йшов дощ. Знайшла металеву драбину, підставила до виходу з другого поверху на горище й полізла вгору. Горище було завалене книжками, старим пересохлим взуттям, розметаним одягом, рештками меблів. Посеред всього цього гармидеру лежав портрет якогось чоловіка, розідраний на шмаття. Я перелякалася. Але найбільше вразив дах, через який вільно проникало світло. Вся стеля була волога, в окремих місцях стояли калюжки. Це катастрофа! Житло можна врятувати, якщо над ним є дах. Виявляється, в мене немає даху над головою!
Я впала на гору мотлоху й заридала. Мене вхопила істерика, закричала, завила, замоталася в павутиння. Несподівано щось зашурхотіло, забило крильми. То була важка, посивіла од старості сова, моя гостя. Шукаю ногами драбину. Драбина не знаходилася. Поруч з будинком приглушено загудів мотор, потім затих. Скрипнули і застогнали ворота. Я все ще нервово шукала ногами першу сходинку драбини. У вхідні двері стукали.
— Є хтось удома? Є чи немає? — запитував чоловічий голос.
— Я вдома, вдома! Але не можу відчинити, чуєте мене? Зайдіть з іншого боку, через кочегарку. Там не замкнено.
Нарешті знайшла щабель, він був набагато нижче, ніж я думала, і почала спускатися. Ноги тремтіли, дихання зривалося так, мовби щойно пробігла чималу дистанцію. Тим часом чоловік уже зайшов у будинок, стояв на першому поверсі і роззирався.
Дивно, що собаки не загавкали, вони зарані сповіщали, коли хтось наближався. І кому це захотілося сюди припертися? Чоловік був здорожений, одягнений не по сезону, в плащ і черевики. Занадто високий і худий, навіть для цього будинку.
Мені чомусь здалося, що то завітав герой якогось пригодницького роману кінця дев’ятнадцятого століття.
Побачивши мене на сходах, він різким рухом зняв капелюха і пішов назустріч. Красномовний жест — незнайомець схилив голову і поцілував мою запилену в павутинні руку. Загострений, насторожений погляд психолога, оцінююча мовчанка.
Між нами зависли запитання, але ніхто не наважувався першим порушити тишу.
— У вас тут екзотика… півні співають, — напружено усміхнувшись, мовив гість.
Хіба він приперся сюди, щоб поговорити про півнів? З вулиці видно в якому стані будинок. Але тільки-но я готова була зірватися й заверещати про це вголос, як він обірвав непочатий монолог:
— Мене звати Семенов Сергій Леонідович, — мовив незнайомець. — Хотів запитати, чи не здасте мені кімнату?
Я отетеріла. Він нічого не пояснював, тільки вимучено всміхнувся, втупившись поглядом у сіре вікно. Вся шибка була обплетена гілками й хмелем, на яких пурхали змоклі горобці і струшували з себе холодні краплі.
— Сподіваюся, з вами все добре? — ненавидячи його, видавила з себе я. У мене всередині заходився ураган. — Ви нормальний?
Він мовчав і все дивився на вікно. Тільки ідіот може просити про кімнату, зайшовши у напівзруйнований будинок. І тут у мене зблиснула підозра: цей чоловік прийшов не випадково. Щось його пов’язує з цими стінами. Щось йому тут треба. Якщо не дозволити оселитися, то він приходитиме сюди крадькома, можливо, щось тут копатиме й ритиме. Краще вже хай живе, принаймні за ним можна поспостерігати.
Про це рішення я незабаром пошкодувала, але на той момент витримала паузу і майже спокійно мовила:
— Ласкаво просимо! Вибирайте апартаменти, всі зручності у дворі.
Я вже пішла нагору, коли чоловік зупинив мене:
— Перепрошую, у мене є одне запитання.
— І що ж?
— Чи можу оселитися на першому поверсі, щоб ставити під вікном машину?
— Можете.
— І про оплату.
— Яку оплату?
— За квартиру.
Спочатку мені здалося, що цей тип глузує. Я ковтнула філіжанку гніву перш, ніж відповісти. І мовила без тіні лукавства:
— Зробите ремонт у своїй кімнаті. — І додала: — Якщо проживете там принаймні тиждень.
Так моє життя крутнулося на сто вісімдесят градусів і почало набирати обертів. Диво, яке прикотило на залитому брудом драндулеті, спочатку походило в передпокої, обдивилося потріскані стіни, а потім відчинило перехняблені двері до зали. Спіймала себе на тому, що півдня крадькома спостерігаю за гостем. Він знайшов у кочегарці стертого до стебла віника, щось там грюкав, шарудів, совав. Потім несподівано попросив відро й ганчірку. Під вечір він завів машину й поїхав, а згодом повернувся й почав заносити до будинку деталі якоїсь металевої конструкції. Я не стерпіла й побігла сходами вниз, перечепилася через трухлу дошку і загриміла в передпокій.
Коли гість прокрив двері на гуркіт, лежала в позі людини-амфібії, коли та пливе. Але перемогла біль, підхопилася й, випереджаючи будь-які запитання, мовила:
— Ми так не домовлялися. Не знаю, що ви там плануєте, але займатися дослідами чи відкривати майстерню в моєму домі я не дозволю.
— Але ж то…
— Це житло!
— То звичайна піч, якою опалюють помешкання. Не хвилюйтеся. Як вас величати?
— Без церемоній. Як вам подобається, так і звіть.
— Яквамподобається. Про що тільки люди думають, коли так називають дітей?
— Хто вам дозволив обговорювати моє ім’я? А ваше що — правильне? Як там вас?
— Сергій… Леонідович.
— Чудово! Вас ніби вийняли зі скрині, покритого нафталіном. Ось яке у вас ім’я.
— Не зліться. Зло спалює енергію…
Я не дослухалася до сентенцій, які проголошував цей нахаба.
Треба було розпалити камін, принести й підігріти води. Запланувала наступного дня зайти до редакції, бо відпустка вже пройшла. А тим часом робочий одяг досі лежав у валізах не розпакований, де знаходиться праска — не мала уявлення.
Нарешті! Нарешті я отямилася від ходіння по кімнатах, споглядання трухлих рам і осипаної штукатурки. Нічого ж не обірвалося, трагедії не трапилось! Коли людина відчуває загрозу, вона стає пружна, як рись! Тепер ця загроза в мене під боком. Маю весь час пантрувати, щоб Сергій Леонідович не скоїв якогось злочину. Може, він хоче мене вбити і відібрати замок? Може, планує шукати скарб, розкопати в залі підлогу? Може, закладе вибухівку? Розпалила камін, збоку біля вогню поставила чайник і заварила гілочки дикої груші та смородини. Ліжко підсунула ближче до каміна. Проте все це марно, тепло в кімнаті не трималося. Вітер налітав і падав грудьми на шибку, від чого піднімалася фіранка так, наче дихала спляча людина. Треба було б завісити вікно ковдрою, але не могла уявити, як буду жити в темній кімнаті. Єдиною розрадою стало те вікно, через яке видно хворий калічний сад. Часом там пролітали пташки, жалібно попискуючи. Трудився дятел на верхівці волоського горіха, ворони знаходили в гіллі маленькі поодинокі горішки, несли їх у піддашшя і довго старанно цюкали, щоб добути солодке зернятко.
Пізно ввечері, коли вже засинала, несподівано знизу долинули звуки. Відчинила двері кімнати — квартирант грав на флейті. Він стояв за порогом будинку біля залишених настіж дверей. Мелодія спочатку тихо, а потім сміливіше наповнювала будинок. Він був так далеко, що прочитати, навіть відчути його думки було неможливо. Мені вперше на новому місці стало легко і світло.
Глава одинадцята: Савка втікає
Вночі чергувала Груня. Савка пошукав зошит попереджень у тумбочці в коридорі, але вона підняла на нього очі. Зошит лежав у Груні під рукою. Якийсь час вони дивилися одне на одного, не відводячи очей. Груня відкрила зошит і показала Савці його прізвище, написане хімічним олівцем і підкреслене жирною синьо-зеленою лінією.
Савка ліг під стару шерстяну ковдру, його трясло і він не міг зігрітися. Раз по раз, коли засинав, перед очима поставав Віл з чорним перекошеним обличчям. Віл замахувався на нього валянком, у якому була схована цеглина, дихав в обличчя перегаром і страшно ревів.
У Савчиному характері було чимало від батька, який все життя працював нотаріусом, і не звик, щоб на нього підвищували голос. Було в ньому й материнське — жалість та покірність, але чим далі, це проступало все рідше, бо інтернат, в якому він жив, вимагав від хлопчаків жорсткості та живучості.
Коли вранці Груня прийшла до хлопчачої спальні на підйом, Савки в ліжку не було. Вона кинулася шукати його по всьому корпусу, а також у підвалі, на кухні, у дворі. Сторож нікого не бачив. Груня пішла до директора і незабаром вийшла заплакана з папірцем у руці. Віл тільки сопів та крякав раз по раз, коли мимо нього пробігали кухарка, прачка, прибиральниця. Під сходами цілий ранок плакав Сокало. Верчик бігала до умивальника й назад, позираючи в люстерко, що було вмазане в стіну.