Парад планет

— І вже коли повсідалися за столом, уже коли поклали перед собою руки на скатертину, мов натруд­жені крила, поспитав: — Значить, правду про тебе го­монить Яблунівка?

— Воно, звісно, на похиле дерево і кози скачуть, — відповів за своєю звичкою грибок маслючок, та, згадавши, що сам покликав голову для поважної бесіди, зізнався: — Либонь, правду...

Гість спохмурнів ще дужче своїм чорним циганським лицем. Хома зозла вдарив кулаком по столу, й очі йому ворухнулись під повіками, як голівки гадючок у траві.

— Тільки не лякайтесь, Михайле Григоровичу, наперед, обіцяєте?

— Ну, обіцяю, — непевно відказав той.

Грибок маслючок проворно шаснув у сіни — й за якусь хвилю повернувся, в одній руці тримаючи гострого ножа, а в другій — вгодованого півня з червоним гребенем.

— Півня бачите? — поспитав Хома таким голосом, наче його чорти лоскотали.

— Б-бачу, — проказав похмурий Дим, зводячись за столом, і помацав кишеню, чи не пропав швейцарський годинник.

Блискуче лезо гострого ножа спалахнуло в руці стар­шого куди пошлють — і вже за якусь мить відтяту півнячу голову той тримав у лівій руці, а півня без голови в правій руці. Кров цебеніла на долівку. Гребе­нясту півнячу голову Хома поклав біля лежанки, а без­голового ґалаґана біля порога. Похижішавши колючими оченятами, бубонів заклинання — п'яте через десяте:

— Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що... тільки коли я хоч що або абощо... то нехай мені казна-що... от що... а не те що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо...

І ще, либонь, не встиг Хома доказати своє химерне заклинання, як півень біля порога заворушився, стріпнув крильми, сп'явся на ноги — й подибцяв. І відтята голова також заворушилась, теж піднялась назустріч, очікувала, коли півень наблизиться в супроводі грибка маслючка.

Пришалимонений побаченим, гість очам своїм не вірив: голова приросла до шиї, й похмуро-урочистий Хома три­мав у руках півня, що позирав довкола намистинами випуклих вічок. І якби не пролита кров на долівці, то побачене могло видатись хіба що маячнею.

— Справді приросла? — промимрив Дим, не зважу­ючись простягнути руку й помацати, хоча хазяїн хати тицяв йому півня мало не під ніс. — І співатиме?

— Ще й курок топтатиме! І до сусідських вчащатиме!

— Ти ба, не штука наука, а штука розум, — позирав голова колгоспу на півня, що крутив ціленькою шиєю, наче веретеном. — А до чого ще вдатен, Хомо?

— До всього! Можу, к приміру, відрізати й приставити голову бику.

— У тебе ж немає бика на хазяйстві.

— Ну, колгоспному.

— Колгоспному не треба, — поміркувавши, сказав Ми­хайло Григорович. — От якби мав бика в індивідуальному користуванні, як ось півня, тоді міг би своїй тварині відрізати й приставляти голову... І не боїшся, що раптом не приросте? Що або виграв, або програв?

— А чого боятись? Хоч на час, та навскач! Знаєте, чуюсь на такій силі, що міг би відрізати голову й вам, Михайле Григоровичу.

Губи в гостя посіріли, наче попелом покрились, і голос став плюсклим:

— Як же я без голови та був би головою колгоспу?

— А ви б і без голови зоставались головою!

— Т-ти п-прав-вду к-кажеш?

— Правду! А потім я б вам голову приставив, і ви знову були б головою колгоспу з головою.

— Спасибі на доброму слові... Мені й так знімуть, як час наспіє, а тільки зараз іще мій час не наспів... Всі люди як люди, а ти — Хома! Хіба ми тебе такого в члени артілі приймали? Чому приховував, чому втаював?

— Не приховував і не втаював, — чесно зізнався гри­бок маслючок, — бо раніше таке за мною не водилось. А це раптом!.. Ото й покликав вас аж до хати, щоб зізнатись, аби відали, з ким діло маєте, ким керуєте. Я й сам до пуття не знаю, яке вміння ще за моєю душею тримається, які завтра таємниці відкрию за людьми чи за світом.

Не так утішений, як запечалений своїми магічними здібностями, грибок маслючок у сомнамбулічному стані закачав рукав сорочки до ліктя — і ножем, яким іще недавно перетинав шию півня, штрикнув себе по го­лому тілу.

— Хомо, схаменися! — скрикнув голова колгоспу, по­лотніючи. — Тобі завтра на ферму!

Грибок маслючок із канібальською гримасою на обличчі різав і колов собі ліву руку. Кров тремтячими краплями спалахувала на порізях, цвіла кораловими вогнями на живих ранах.

— Дивись, Хомо, — бубонів Михайло Григорович, — ли­стка непрацездатності не матимеш, бо в тебе не виробнича травма, бо в тебе симулянтська інвалідність!

Кров цебеніла з порізаної руки. Здавалось, голова кол­госпу зараз і заплаче, й заридає, бо кого не взяв би жаль, коли таку наругу чинить людина над собою.

— Хе-хе, нема краще понад мене та понад попову свиню! — похмурий, як бовдур усередині, похвалився грибок маслючок. — А тепер дивіться!..

Із ковбашки біля печі дістав якусь риночку здоровою, правою рукою, вмочив пальці в якесь золотаве масло з тієї риночки, змастив раз і вдруге скалічену руку — й Михайло Григорович знову не повірив очам своїм. Бо як ти їм повіриш, коли вони побачили неймовірну чудасію: рани, якими щойно кривавилась порізана ліва рука гриб­ка маслючка, вмить затягнулись, наче їх і не було, а шкіра біліла ціленька й невшкоджена. Хоч би тобі шрам дрібненький, хоч би подряпинка, вавка чи рубець, — ну чисто нічогісінько!

— Це ж не вівторок, щоб повторять разів сорок, — жалісливо кривився Дим. — А якби в нашому колгоспі та кожному таке вміння, як у тебе? А хтось із дурного розуму поріжеться і не зцілиться, тоді що? Кому від­повідати? А нагорі спитають, чому не доглядів, чому допустив!.. Це ж, Хомо, за тобою потрібне око та око! Гаразд, коли заманеться голову відрізати бикові. А якщо тому, хто наглядає за биком? Не приставиш голови бикові, то можна здати й на м'ясопоставки. А за безголового колгоспника хто відповідатиме? Ох-хо-хо-хо!

Не побивайтесь, Михайле Григоровичу, якось ви­крутилися б, — заспокоював грибок маслючок.

— Може, ти, Хомо, й викрутився б, а з мене голову таки зняли б.

І тоді грибок маслючок приніс із сіней великий лозиновий кіш, повний курячих яєць.

— Та ми з вами робочу силу для колгоспу й з повітря дістанемо! — похвалився. — Ось лишень візьміть яйце, котре вам до вподоби.

Повагавшись, голова колгоспу вибрав чимале куряче яйце й віддав Хомі. Той поклав яйце на лежанці під макітру, та скоро вже зняв макітру і, примружившись, лунко вдарив отим курячим яйцем об спину дерев'яного ліжка, що стояло коло лежанки. Яйце, звісно, розбилось, угору з-під ліжка полетіли якісь барвисті стрічки, пучки квітів, — і з шумовиння стрічок та з різнокольорового фейєрверка квітів появився незнайомий дядько. Дядько був озутий у гумові чоботи, одягнений у сіру куфайку, на голові — приношений картуз.

— На яку роботу мені завтра йти за нарядом, Михайле Григоровичу? — поспитав дядько хрипкуватим прокуреним голосом,

— Н-на п-проп-полку б-бур-ряків, — промимрив Дим посірілими губами.

Дядько гумовими чобітьми почовгав до сіней, зник там, скоро його тінь майнула під вікнами, а грибок маслючок прошелестів вкрадливим голосом:

— Беріть іще одне куряче яєчко, Михайле Григоровичу!

Голова колгоспу Дим — сторопілий, з дивним злодійку­ватим виразом в очах — узяв із лозинового коша ще одне куряче яйце. Узяв обережно, мовби гранату, з якої вже зірвано чеку і яка ось-ось вибухне.

— Значить, іще одного колгоспника, щоб ви занарядили його на роботу? — поспитав грибок маслючок, упевнений у перемозі. — Кого вам? Шофера, тракториста? Агронома, зоотехніка? Чи, може, телятницю, котра б завтра вибилась у передові?

Й куряче яйце поклав під макітру на лежанці.

— Аби якусь бабу, — побажав Михайло Григорович. — Аби в ланку до буряків...

Через якусь хвилинку старший куди пошлють дістав яйце з-під макітри, вдарив об спинку дерев'яного ліжка. І вмить із-під ліжка полетіли барвисті стрічки, пучки строкатих квітів — і з цього фейєрверка вродилась дів­чинка років дванадцяти. Веснянкувата, кирпата, з боро­давками на босих ногах, дівчинка тримала в руках сапку й світила гострими, шершнюватими очима.

— Вибачайте, Михайле Григоровичу, — винувато сказав грибок-маслючок. — Либонь, яєчко трапилось від моло­денької курочки, що дівчинку наворожили з вами. Заче­каємо кілька років, дівчинка підросте, стане молодицею — ось занаряджатимете її в ланку до буряків... Та куди ви?! Я ж бо ще не все показав, іще не висповідався до кінця, а перед ким я висповідаюсь, як не перед головою колгоспу?

А Дим уже зник, наче його блохи з'їли. Й Хома зітхнув:

— Побіг, мов червоний півень по жердочці.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому грибок маслючок вдається до заклинання і магічною силою самобутнього українського слова творить одне з найперших своїх вікопомних чудес

Далі пригода за пригодою бігла, через пригоду пе­речіпалась і об пригоду шкоперталась.

І ти хоч тій пригоді кажи "отче наш", а вона тобі весь час — "од лукавого"!

Либонь, насамперед годилося б розповісти про те, як грибок маслючок вилікував сільську пройдисвітку і спе­кулянтку Одарку Дармограїху, котрій колись позичався за породисту телицю, і в тій знаменитій історії вода освятилась не без допомоги рідної жінки Мартохи.

Постеливши вишиту трояндами та голубами полотняну верету в садочку під яблунею, Дармограїха лежала, мов на картині мальована. Дорідна, вкохана, курганами пе­резрілих грудей мало піднебесся над Яблунівкою не ся­гала, в ясних водах її глибоких очей пливли хмари. Грибок маслючок, зодягнений у лахмани, в яких терся на фермі коло худоби, стояв перед Одаркою Дармограїхою й не говорив, а сюрчав так, як сюрчить коник:

— Був я в матки-полуматки, ночував на страхах-полях, клав вогонь із чернери землі, їв я тінь-молоко. Від мат­ки-полуматки пішов я геть, ніс дев'ять палиць, а на кожній палиці по дев'ять сучків, а на кожнім сучку по дев'ять цідил, а в кожнім цідилі по дев'ять кіток, а кожна кітка мала по дев'ятеро котят. А там стояв яструб під шопою й держав ков'якало. Прийшов кетюпало і взяв ков'якало. Ой, вставай, нерозсвіте, вступай в опітницю, бери гаркітницю, доганяй нетюпало та відбирай ков'якало!

Одарка Дармограїха вже не лежала на ряденці під яблунею, а сперлася спиною до стовбура. Й дума тяжка, мов рало, їй чоло поорала, борознами виклала зморшки. Старший куди пошлють, наче з хмари випавши, бігав довкола молодиці так, як кіт за своїм хвостом ганяється, слова йому з рота вилітали зграєю кажанів і вились-хур-делились довкола смутної жінки.

— Прибігла шурда-бурда, узяла штрики-брики.