не встиг...— промимрив він.
Увесь клас вибухнув сміхом.
— Ну, звісно, в тебе не було часу! — в'їдливо сказала Марія Степанівна.— На завтра обов'язково підстрижись... А що ти прочитав за літо?
Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікулів?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.
— Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.
Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:
— Забув...
Знову регіт.
— А що ти батькові за літо допоміг? — атакувала Марія Степанівна Ілька новим запитанням.
Ілько знову мовчить.
Не витримав і сказав:
— Маріє Степанівно, він допомагає вдома...
Але вона не дала мені договорити, суворо блиснувши очима, зауважила:
— Тебе не питають. У нього свій язик є... А ти сиди мовчки, До тебе ще черга дійде.
Мені раптом стало жарко.
А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька;
— Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав... А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?
— Ловив,— глипнув спідлоба Ілько.
— Футбол ганяв?
— Ганяв...
— Цього від тебе і слід було сподіватись,— з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.
До мене "дійшла черга" на наступному уроці.
— Лебідь, що таке синоніми й антоніми? "Си-но-ні-ми... ан-то-ні-ми..." — завертілося в моїй голові.
Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.
— Це — слова...— почав я невпевнено.
— Звісно ж, що слова, а не корови.
У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!
— Ну, слова,— повторила Марія Степанівна.— А далі?..
Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз... ще трішечки...
А Марія Степанівна допікала:
— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..
Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:
— ...близькі за своїм значенням...
— Близькі...
Але Марія Степанівна повела очима по партах:
— Підказуйте далі.
— Я сам згадав,— пробурмотів я.
— Ну, тоді й далі згадуй сам,— глузливо сказала учителька. Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою... Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув:
— Ось тобі й перша двійка в цьому році. Сідай. Знову двійка!..
Не встиг розпочатись перший день навчання, як вона вже є. Ну, хіба ж це справедливо? І хіба ж можна ось так — з першого разу двійка?..
Я сидів біля Маринки й почував, що не тільки мені, але і їй якось негарно, ніяково, мулько... Буває ж так, що й не дивишся на людину, а Почуваєш, що саме вона думає й переживає... І навіщо я сів біля Маринки?..
На перерві Ілько підійшов до мене.
— Та ти не сумуй. Хіба не бачиш, яка вона причепа?.. Ходімо в тісної баби грати.
Але цього разу навіть мій щирий друг не міг мене заспокоїти.
10. МАРИНКА
Тільки-но відлунав останній дзвінок, я миттю вискочив а класу. Боявся, щоб мене хтось із хлопців не покликав, не зупинив.
Проте не встиг я стрибнути з шкільного ґанку за густі кущі бузини, як почув голос Маринки:
— Левко! Ти чого побіг, як на пожежу? Зачекай.
Я так і прикипів ногами до землі. Маринка?.. Що вона хоче мені сказати?.. Певно, соромити буде. Ну, я ж їй і відповім!.. Але, наздогнавши мене, вона раптом запропонувала:
— Ох і душно ж у класі! Ледве висиділа. Ходімо до моря, скупаємось.
Це було так несподівано, що я механічно відповів:
— Ходімо.
Хоч море вже дихало осінньою прохолодою, берег ще ряснів людьми.
Ми з Маринкою одразу ж пристали до гурту хлопців і дівчат, які теж, мабуть, завернули сюди з школи. Швидко роздяглись і кинулись у воду.
— Ану, хто далі! — крикнув я Маринці.
— Далеко не треба, вода вже холодна,— відповіла вона і, поплававши трохи, повернула до берега.
А я плив і плив. Мені кортіло похизуватись перед Маринкою. А крім того, я взагалі дуже люблю купатись у морі. Над усе люблю море!
Хвилі легко погойдували моє тіло. Чисте солонувате повітря наповнювало мої груди. Гарно!.. Зненацька я потрапив у великий табун медуз. Восени медузи вже не жалять, як весною, і тому боятись їх нема чого. Вони сковзали по моїй спині, по животі, по ногах, ривками рухались туди й сюди, ніби грались мовчазно. Одні були просто прозорі, інші мали кольорові торочки — рожеві, сині, блакитні... А деякі були ніби з цілої райдуги кольорів. Найкрасивішу з них я підхопив рукою і, штовхаючи її перед собою, поплив до берега, щоб показати Маринці.
Маринка вже гукала мене і навіть сердилась, що я так далеко заплив.
Але коли побачила, яку медузу я притяг з моря, то перестала сердитись і почала бавитись нею серед хвиль. Збіглися ще хлопці, кожному хотілося потримати медузу в руках. Хтось запропонував витягти її на сонце і подивитись, чи зникнуть на ній барви, коли вона всихатиметься. Але я не дав пекти медузу на сонці.
Тоді один хлопець попросив:
— Дай мені, я понесу в школу, і ми заспиртуємо її для зоологічного кабінету.
Я подумав, що непогано було б віднести таку рідкісну медузу і в наш зоологічний кабінет. Але тут же мені пригадалися всі неприємності, яких я зазнав у школі лише за один сьогоднішній день, і рішуче сказав:
— Бери.
Хлопець збігав і дістав десь старе відро, набрав у нього морської води, вкинув туди медузу і, радіючи, поніс її в школу. Я позаздрив йому. Знову згадалась двійка, і мені стало сумно.
Коли ми з Маринкою повертались додому, я попросив:
— Якщо ненароком зустрінеш маму, то не кажи про двійку.
— Не скажу,— пообіцяла вона. Потім, помовчавши трохи, додала: — Тільки ти, Левко, виправ двійку.
Сказала вона це так щиро, що я навіть на неї не образився. А вона ще умовляла:
— Це ж — неважко... От прийди сьогодні додому, поїж і сідай за книжку. По кілька разів перечитуй, щоб добре запам'ятовувалось. Я теж так роблю, Ти думаєш, що мені легко все дається? Де там! Читаю, аж очі на лоба лізуть!.. А коли щось неясно буде, то й я допоможу.
Маринка була другою ученицею після довгов'язого Павки, вона тільки математику гірше знала, ніж він, а решта все у неї "відмінно". І вона, звісно, могла б мені допомогти, але почуття хлоп'ячого самолюбства змусило мене відмовитись.
— Я й сам, як захочу...
— Ну от і гаразд! — радо промовила Маринка і запропонувала : — Ходімо до мене, я тобі нову пісню зіграю.
Маринка добре грає на баяні, який їй ще в другому класі купила мама, бере участь у гуртку художньої самодіяльності. Послухати її гру мені хотілось, і я одразу ж погодився.
Маринчиної мами дома ще не було. Вона працювала на тому ж рибкомбінаті, що й мій татко, тільки не директором, а робітницею у консервному цеху. Коли в нас у хаті заходила про неї мова, то татко її хвалив:
— Передова робітниця. І сама працює добре, й іншим допомагає.
Мама чомусь невдоволено відповідала:
— Їй що? Відпрацювала сім годин і — до наступного дня. А тут за домашніми клопотами ніколи й угору глянути. Так накрутишся за день, що аж кісточки болять.
— Таж і вона дома по хазяйству крутиться,— заперечував татко.
— Що ти рівняєш її квартиру до нашої! Та тут тільки з одним пилососом натягаєшся! І килими, й портьєри, і паркет!..
І тоді татко змовкав.
Квартира у Маринки справді була маленька, не те, що наша. Кімната, кухня, невеликий коридорчик. І меблі були не такі важкі та дорогі, як у нас, а простенькі, дешеві. І килимів не було на стінах та на підлозі. І картини — не картини, а ті копії, що продаються в магазині культтоварів.
Але коли Маринка витягла баян і заграла, то я одразу ж забув думати про хату. Вона грала: "Хай завжди буде сонце..." І поки вона грала, я сидів, слухав та милувався з того, як спритно бігають її тендітні пальці по блискучих ладках.
Тим часом прийшла Маринчина мама, побачила мене й здивувалася : .
— О, кого я бачу! Левко у нас!..
— Це я йому нову пісню граю,— пояснила Маринка.
— Ну, грай, грай,— задоволено сказала мама.— Вона ще не замучила тебе, Левко?
— Ні,— сказав я.— Гарно грає. І пісня гарна.
— Що нового сьогодні в школі? — поцікавилась жінка.— Як минув перший день?
У мене похололо в грудях. А що, як раптом Маринка проговориться про мою двійку? Адже вона пообіцяла тільки моїй мамі нічого не казати!.. Але Маринка почала розповідати, які в нас будуть нові предмети, що нам задали на завтра.
А я поспішив додому.
Дома мене, як завжди, ніхто ні про що не розпитував. Та й нікому було. Мама лишила на столі записку, що борщ і котлети в холодильнику, а вона пішла до кравчині. Тато був ще на роботі.
Пообідавши, я сів до столу, розгорнув підручник. Вирішив, що б там не було, добре вивчити уроки. Не хочу я більше терпіти такого сорому, як сьогодні. Та й Маринці пообіцяв...
Через якийсь час з незвички довго сидіти за книжкою я почав позіхати. Але боровся сам із собою. Походив трохи по кімнаті і знову почав перечитувати прочитане.
Згодом знадвору долинув Ільків свист. Він викликав мене на вулицю. Ми ще зранку домовились, що підемо грати в футбол, бо свій велосипед я так і не відремонтував, не було нагоди випросити у мами грошей. Я не озивався. Він свистав ще й ще. А потім почав гукати:
— Левко-о-о!
Але я таки твердо вирішив добре вивчити уроки. Незримо біля мене стояла Маринка.
Ілько погукав-погукав та й пішов.
11. ШТОРМ НА МОРІ
Я прокинувся вдосвіта від якогось невиразного гулу.
Кинувся до вікна. Крізь світанковий морок побачив, як гойдаються дерева під могутніми ударами рвучкого вітру. Почув, як важко й нестримно стугонить море.
Вночі почався шторм.
Заснути я вже не міг. Я люблю море завжди, а надто, коли воно штормить. Одразу ж вирішив, що в школу виберуся з дому раніше, щоб ще завернути до берега та помилуватися штормом.
Ледве діждався, поки повставали тато й мама. Мама почала готувати сніданок, але мені не терпілось. Я попросив:
— Дай мені грошей, у школі в буфеті поснідаю, бо щось їсти не хочеться.
Мама звела на мене злякані очі.
— А ти, бува, не захворів?
Я забув сказати, що моя мама вважає себе неабияким знавцем всіляких хвороб.