Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!
І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.
Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних "театралів" і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!
Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:
— Пішов на прем'єру "Ріголетто".
Ось на такій "прем'єрі" мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із "Буревісника".
Василя я давно не бачив. На "Садку", відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.
А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.
У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.
— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.
Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.
А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.
— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.
Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:
— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.
Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:
— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.
— А без нас що — не можна?
— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!
Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:
— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.
Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.
— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.
— А тепер ви потрапили в клешні до "краба". І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!
Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.
Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.
Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.
Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:
Дарма що "Оріон" пішов на дно,
Окрилює нас праця все одно.
— Це що — теж Гюго?
— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми "Катастрофа".
— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.
— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.
— Молодець! — похвалив я. — А все ж не слід передчасно ховати "Оріона".
— Я його не ховаю, а оспівую, — заперечив Окань. — Це, як кажуть у нас в Одесі: дві великі різниці. — І він продекламував ще кільканадцять строф із поеми про катастрофу.
І сміх і гріх! Своїми віршами він мене мучив і раніше. Все допитувався, чи подобаються. А що йому скажеш, коли ті творіння не хвилюють. От наче й рими є, і слова на місці, а слухаєш і лишаєшся байдужим. Щоправда, Окань записував пережите нами в плаванні та на кораловому атолі, і ті нотатки не позбавлені спостережливості, через що ми й прозвали його Нестором-літописцем.
Тепер цей літописець почав допікати мені на "Садку". Нікуди від нього не дінешся!
На аврал вийшли всі. Я вперше побачив декого з наукових працівників.
Взагалі кажуть: судно — прозоре. Що відбувається на ньому — видно наскрізь. І розміром "Садко" невеликий: якихось сто метрів завдовжки і двадцять ушир. І учасників експедиції негусто — хіба ж з усіма не перезнайомишся! А виходить, що ні: кількох я побачив аж тепер.
Вони — як дикуни з невідомого племені, що вийшло з лісових нетрів і вперше потрапило на очі білої людини. Хоч, правда, незрозуміло: хто ж із нас дикун і хто цивілізована людина.
— Я от, — зауважив Василь, — дикий-предикий. Бо так воно і є — зовні я, мабуть, схожий на дикуна: обличчя заросло рудуватою щетиною, тільки ніс стирчить та, як вигин бумеранга, лисніє смуга чола. Тіло від цілунків тропічного сонця засмагло, аж учорніло. Крім куцих шортів, ніякого одіння. І ходжу я по-дикунському — босоніж.
— Вождь племені ги-ги, що любить борщ і з сиром пироги, — авторитетно заявив Окань.
Щоправда, Василь і сам схожий на папуаса: хвилястий чуб, така ж густа й кучерява борода.
Незнайомі мені науковці, яких я щойно уздрів, ніби зійшли з вітрини магазину модного одягу: білі, гарно випрасувані штани; легкі, пов'язані строкатими краватками, сорочки. Голову прикривали великі крислаті брилі.
То були кряжисті, схожі між собою вилицюватим обличчям хлопці-молодці. Одного звали Кім, другого Данило.
Василь, помітивши їх, здер з голови капелюха і, присівши в реверансі, привітався:
— Як говорила Куксі тьотя Маня: моє вам океанське вшанування!
— Привіт, привіт, баламуте! — озвався Кім.
— Ти що, вже тут працюєш? — здивувався Данило.
— Щойно одержав підвищення по службі, — відказав Окань. — Із трюму перевели на палубу. Укупі з Гайовим будемо чистити гальюни та інші стратегічні об'єкти. Знайомтеся! — запропонував він. — Мій земляк і великий керманич Васько да Гама.
Хлопці, сміючись, підійшли до мене.
— Так це ти возив нас по вибалках? — запитав Данило, тиснучи мені руку.
— Вони там, біля стерна, не інакше — бавляться: де більші хвилі, туди й ведуть "Садка". Ось синці від тусанів! — і Кім розстебнув сорочку.
На тілі в хлопця квітло кілька синюватих плям — сліди від ударів об щось тверде.
— Бачиш, синку, до чого довело твоє кермування! — ущипливо кинув Окань. — А перед тобою, можна сказать, герої, підкорювачі океанських глибин.
— Годі, друже! — соромливо відказав Кім. — Ти краще порадь, де взяти свайку. Ми хочемо допомогти вашій братві виготовити кранець або зростити який-небудь трос.
— Курс норд: по Дерібасівській і на лівий борт! — показав Василь на підшкіперську — невелику комору в носовій частині судна, де зберігався корабельний реманент.
Акванавти пішли на півбак, а ми з Оканем лишилися удвох.
— Так оце і є ті таємничі розвідники, про яких стільки балакали?
— Слухай сюди, невже ти й досі мені не віриш?
— Вірю, якщо не обманюєш.
Окань говорив правду.
З розмови, що якось відбулася на містку, я довідався: в Сінгапур ми заходили не лише для заправки пальним. До нас приєднувались акванавти, які вчасно не змогли вийти в море і наздогнали "Садка" на чужині.
— Прибули головні дійові особи експедиції, — перешіптувались матроси.
Але акванавтів ніхто з нас — принаймні я — не бачив.
У череві корабля, під камбузом та кают-компанією місткий, глибокий трюм. Стояли там ящики, контейнери.
Одного разу трюм спорожнили і поставили в нього схожі на велетенські сигари металеві циліндри. Крізь скло ілюмінаторів було видно невелике ліжко, два крісла, безліч апаратури.
На моє запитання: що воно? — боцман відповів:
— Багато знатимеш — постарієш. А взагалі, Васько, — примирливо додав Степанович, — то гіпербаричний комплекс: підводний ліфт-гондола і камера для декомпресії. Після повернення 8 глибин там перебуватимуть акванавти.
Не знаю для чого, — мабуть, для якогось важливого експерименту, — Данила й Кіма помістили в одну з тих камер.
Про це мені щойно розповів Окань.
Працюючи в трюмі, Василь обслуговував і акванавтів. Він хвалився, що навіть улаштовував для них літературні п'ятихвилинки. На аркушик паперу переписував вірші і показував їх акванавтам.
"Геніально!" — писали вони у відповідь пальцем на запітнілій шибці ілюмінатора.
Розповідаючи про це, Василь аж сяяв од щастя. Нарешті його зрозуміли!
— От бачиш! А ти твердив: моя поезія нікудишня. Ні, да Гама, силу своїх строф я випробував. Тепер мене ніщо не спинить: ні поговір людей, ані стихії шквал.
Я теж був переконаний: Окань із новим завзяттям візьметься до писанини і, звісна річ, замучить мене своїми "шедеврами".
Не встиг я сказати й слова, як він, примовляючи своє незмінне "слухай сюди", сипонув:
Поезія моя — не співи солов'я,
Поезія моя — моря і океани,
Пое…
Таке не кожен витерпить, і я обірвав його піднесену декламацію:
— Облиш тарабарщину! Мені й без неї нудно.
— Ех ти, товстошкіра, хоч, може, і розумна, гомо сапієнс, — як казали латиняни, — істото! — по хвилині мовчання процідив він крізь зуби. — Легше слона навчити танцювати рок-н-рол, аніж тобі прищепити високий естетичний смак.
Василя я допік до живого. Він не на жарт образився. Його авторське самолюбство протестувало, шукало виходу. І таки "знайшло": Окань схопив швабру і, не перестаючи щось бурмотіти, подався на палубу.
Ось так (один із проявів морської хвороби) ошкірювала зуби й моя безпричинна лють. А я ж бо не злий. Просто мені насолив шторм, і я почав прискіпуватись до товариша.
Боцман помітив, що я байдикую. Розгладжуючи стрілчаті, схожі на два переспілі колоски вуса, вирік:
— На романтику потягло, крабе камчатський, Гондвану шукати! Ні, не вийде — мрійники мені не потрібні. Не знаю, чого вас там, на містку, панькає Мегерович, а в мене працювати треба. Ставай до відтяжки — допоможи Зайцеві.
Він ще говорив про обов'язки матроса не лінуватися, в усьому і всюди проявляти ініціативу. Нагадав про те, що праця облагородила навіть мавпу, спустила її з дерева на землю — одне слово, заглибився в теорію еволюції людини. Та я не став слухати його повчання, пішов до трюму, де над люком уже повисла стріла підйомного крана.
Розв'язав прикріплену до щогли відтяжку, схопив за вузлуватий кінець.
— Давай, Заєць, піднімай, віра! Я тримаю міцно, стріла не розгуляється.
Лебідка запрацювала. Невдовзі батискаф, а потім і мініатюрний підводний човен були на палубі.
Захопившись роботою, не помітив, як приступ морської хвороби відступив.