Надходить ніч… Останнії бджілки
Гудуть турботно, боячись спізнитись
На спокій свій після святої праці
Зозуля десь кує. Дрімає ліс.
Шепочучи молитву Господеві
За те, що дав і день ясний, погожий
Світ сонечка, вечірнюю росу,
І теплую, як лоно неньки, ніч
А зорі. Сину, — глянь, — в безодні синій
Блищать, як сльози діточок малих
В прозорих, синіх оченятах.
(По хвилі задуми).
Годі!
Нехай більш не вертається минуле.
(Скидає шапку).
Благослови, Господь, вовіки й віки
І небо й землю, ніч і день,
І працю, й тихий спокій, і всіх тих.
Кому незлобним серцем і душею
Довліє жити на землі. А тим,
Чия душа горить бажанням слави,
Бажанням вмерти лицарем в бою
За рідний край, — хай ворог то, хай брат, —
Тим розум напути, дай зрозуміти, —
Як дав те і мені,— що лити кров
І жити тим пристойно звірям хижим,
А не людям, що жить, а не вмирать
За рідний край і люд повинен всякий.
Роман
А що ж робить, коли отчизни спокій
Завоювати тра, бо прийде ворог…
Сірко
Завоювать?.. Я все життя, мій сину,
Як воду, людську кров і сльози лив,
А що здобув? Смертельний жах живим
І тільки мертвим спокій безтурботний.
Ти чуєш? Не живим, а мертвим — спокій.
В офіру богові війни?.. Ба ні!..
Вертаючись, бувало, із походів,
Я бачив спокій той… так, так, я бачив…
Не раз, не два… (По хвилі).
Чудова ніч в степах.
На сяйві місяшнім із мли нічної
Назустріч нам чорніють димарі.
Никаючи серед руїн страшних,
Десь виють пси, а може, і вовки.
Од смороду спирає в грудях дух:
Усюди трупом землю вкрито… Раз…
Ніколи не забуду… на шляху
Посеред трупів тих побачив я
Розхристану татарку. Немовля,
Мале дитя вп'ялося в груди їй
Своїми губенятами: шукало молока
Та так при матері і задубіло.
Було так тихо скрізь і так спокійно,
Що од спокою того мимохіть
Під шапкою полізла раптом вгору
Козацькая чуприна… Ні, доволі…
Не тільки дітям рідним, а нікому,
Зазнать того спокою я не зичу.
Такий-то, спокій той, мій сину любий,
Що родиться із крові й сліз людських.
Роман
Але й життя усе прожити тут,
У праці безустанній і нудній,
Коли душа просторів вільних прагне,
Коли кипить юнацька в серці кров,
І вабить геть таємна далечінь
Полинути в невідому дорогу,
Спізнати радощів захватних, — тут,
Кажу я, скніти — теж так гидко.
Чи я Пеньок безрукий і безногий,
Чи дурноверхий Лесь?…
Сірко (насупившись).
Що чую я?
Роман
Пусти мене, мій тату, в Запорожжя.
Сірко(спалахнувши).
Ніколи в світі! Як? одкинуть геть
Здавна укоханую мрію? Ні,
Того не буде: тут лишишся ти
Зогріти матері холодну старість,
А батькові на радість.
Роман
Я боюсь,
що радість ту у сльози оберну,
Коли, никаючи, як тінь, в зануді,
Юнацьких радощів не знавши, згасну.
Не борони, мій тату…
Сірко (тупнувши ногою).
Годі!.. Йди,
роби, що я сказав!..
Роман (спалахнувши).
Ти не забудь, що син Сірка я —
Не пасішника, а того, яким
Пишається лицарство на Вкраїні,
Тому й зроблю, як схочу. (Зникає ліворуч).
Сірко (гнівно).
Смієш ти
Мені перечити!.. (Дивиться йому вслід).
Дурне хлоп'я,
Отруєне привабним блиском слави,
Що привезли мої січовики
Сюди з собою. Їхали б хутчій,
І щезне та отрута миттю з ними.
Страшна отрута ся! Моя душа
Міцна, як ненька Січ сама, але…
Ще досі часом завітають тихо
До неї привиди звабливі й кличуть
Туди, назад… Щоночі бачу сни
І, мов юнак палкий у мріях, я
В своїх тривожних снах живу минулим.
Руйную те, що навіть під час бою,
Бувало, будував в своїй душі.
А тут іще вона… Оксана… Що се?
Спізнілий пал розбещеного серця,
Що тлів під попелом давно холодним,
Не знаючи спокуси чарівної,
Чи вічний дух тривоги до краси,
Який живе і у старечім серці?..
Яка ж краса! краса яка! Прожив
Сливе я все життя своє і тільки
В гріховних бачив снах її… Огонь,
Який, коли запалить, то вже спалить.
Але… її кохає син… Роман…
Її кохав і той, що смерть знайшов
В бою із ворогом… її кохав Петро
Невже ж судила доля і мені…
Ні, ні… спокусу геть!., і гріх і сором
(Сідає біля куреня й замислюється потім
виносить із куреня бандуру й співає)
Ой чого ти, дубе,
На яр похилився?
Ой чого, козаче,
Не спиш, зажурився?
Гей, мене чарують
Зорі серед ночі,
Не дають заснути
Серцю карі очі.
Гей, лети, мій коню,
Степом і ярами,
Розбий мою тугу
В бою з ворогами…
З кущів виходить причинна Килина, втопивши
божевільний погляд у Сірка.
Килина
Ні, ні, не він, хоч пісня і його…
Сірко
(схоплюється від несподіванки).
Хто ти? чого шукаєш тут вночі?
Килина
Ти не Петро? авжеж?..
Сірко (схопившись за серце).
І знов Петро,
Мов привид той, спокою не дає…
Ні, ні, моя дитино, не Петро я.
А що хіба?..
Килина
Та бачу вже сама…
То нащо ж пісню вкрав у нього ти?
Стривай… не тільки пісню, а і очі
Петрові очі в тебе… Еге-ге-ге!
То ти його убив… (Підступає до нього)
Віддай, віддай
Хоч очі сі!.. Не віддаси ти? ні?
То видеру тобі їх миттю з лоба!..
(Кидається на нього).
Сірко (хапає її за руку).
Господь з тобою! що ти робиш, серце?
Килина (пручається).
Віддай кажу! віддай його ти очі!
Сірко
(міцно тримає її однією рукою біля себе,
а другою гладить по голівці).
Нехай Господь твій розум прояснить,
Моя дитинонько нещасна!.. Бачу,
Що і твоє розкраяв серце хтось,
Як і моє. Але — чия єси?
Килина
(підвівши очі, пильно дивиться на нього
й помалу заспокоюється).
Чия?… Я — неньчина…
Сірко
А де живеш?
Килина
Не знаю я… Я не живу…
Сірко
А що ж ти?
Килина
Шукаю я… шукаю… й не знайду.
Питаю в сонечка, як зійде: "Де він?"
Воно ж, раденьке, що дурненьке, — все
Сміється зрання і до ночі… Бачив?..
Сміється все… Питала я не раз
І в тирси у степу, про що вона
Таємно з вітром шелестить: "Шу-шу,
Шу-шу, шу-шу!.."
(По хвилі задуми).
А я про те все чула…
Сірко
Про що ж?
Килина
Про що?… Підслухала!.. Ось слухай:
"Наїджали у ночі —
Ти ж мовчи —
Степ широкий істоптали,
Землю списами орали.
А шаблями геть скосили,
Кров червоную точили.
Там і спати положили
Й китайкою не накрили…"
Ти чув? А що!.. Кого ж не знаєш ти,
А я підслухала:
"Шу-шу! шу-шу!
Чорні круки налітали.
Очі з лоба повиймали.
Хижі звірі тіло їли.
Дрібні дощі кістки мили.
Буйні вітри їх сушили
В день погожий і вночі, —
Ти ж мовчи!.."
Отак тирса шелестіла, — чув?
А знаєш ти, про кого!.. Ні? не знаєш…
Стривай, скажу на вухо…
(Нахиляє йому голову й шепче на вухо).
Про Петра…
Сірко
(хапається за голову й скрикує).
Ох, сил нема!.. Душа болить смертельно,
Туман кривавий очі застилає,
І помстою кипить бурхливе серце!
Моя дитино, йди звідсіль, іди!
Хто б не була ти — дівчина чи привид –
Іди! отрутою нестямних слів
Жаданий спокій мій ти не тривож
І дикий серця пал не воруши,
Бо вже не буде йому впину. Чуєш?
Не буде вже! А тирса степова
Тоді таке прошелестить. то краше
Умерла б ти або того не чути!
(Сідає, схвильований, схиливши голову на руки).
Килина
(Збирає розсипані квіти й тихо наспівує)
Роси-сльози на квітках.
Кров на білих пелюстках, —
Хто зросив їх уночі?
Серденько, не плач! серденько, мовчи!
Кров червону не змивай,
Квіт-кохання заховай.
Заховай, не толочи!
Серденько, не плач! серденько, мовчи!
Чути десь козацький спів:
Іде милий із степів,—
Вітре буйний, бистро мчи!
Серденько, не плач! серденько, мовчи!
Вітре буйний, сльози звій,
Кров дощами з квітів змий,
Степом-лугом летючи…
Серденько, не плач! серденько, мовчи!
(Замислюється на хвильку, ніби дослухаючись
до невиразного гомону, що лине з лісу, потім
постерігає, як сходить місяць).
Килина (сама про себе).
Ген над лісом місяць сходить.
Тихо в лісі… Хто ж там ходить?
Він чи, може, лісовик?
Поманив і зник…
Чую гомін, а не знати,
Геть тікати чи чекати, —
Леле! хто там гомонить?
Слухай, слухай, цить!
(Дослухається; по хвилі із смутком).
Ні, не він то, любий, милий,
Бо од щастя що є сили
Засміявся б ліс увесь…
(Знов дослухається із жахом).
Ненько рідна! — Лесь!..
Тікає в кущі. З лівого боку вискакує Лесь;
угледівши, що Килина майнула в кущі,
погнавсь, регочучи, за нею.
Лесь
(не догнавши Килини, вертається до Сірка).
Втекла…
Сірко
Чого блукаєш тут?
Лесь
А що?
Позаганяв свиней і гайда в ліс
До парубків. (Лягає на траві біля Сіркових ніг).
Сірко
У ліс?
Лесь
Еге. Вони
Щовечора з Оксаною у лісі
Про Січ все радяться, ги-ги!..
Сірко
Про Січ?
З Оксаною?
Лесь
Еге… щоб козаками
Зробитися, а тоді… ги-ги… я, каже,
З найкращим одружусь. Вони ж, дурні,
І справді в Січ зібрались з козаками
Втекти сю ніч. А матері і сестри,
А в кого й наречена… ги-ги-ги…
Одно блукають лісом тим, мов тіні.
Сірко
Чого?
Лесь
Шукають та все плачуть-плачуть,
Кленуть її, і вас, і козаків.
Сірко
Мене?.. кленуть?..
Лесь
Та примовляють все:
Петра згубила, кажуть, а сестру,
Килину, з розуму звела, Романа ж
І синів коханих наших і братів
Так само хочеш ти занапастити?..
Сірко
Ану-бо припини безглузді брехні!
Лесь
Еге, безглузді… а он гляньте, гляньте!
Самі почуєте, стривайте…
Сірко (дивиться в ліс).
Хто се!
Стара жінка (виходить з лісу).
Темно в лісі, — не знайду,
Де мій син.
Страшно в лісі… Де ж піду?..
Серце квилить на біду, —
Гей, чи чує ж він?..
(Звертається до куреня).
Де ти взявсь на безголов'я?
Проклят будь!
Висушила сльози й кров я
З туги й горя… Хай падуть
Каменем на голову твою,
Як ти викрав доленьку мою!
(Зникаючи в глибині).
Де ж тепереньки піду?
Темно в лісі, — чи знайду?..
Лесь
Ги-ги! А що? Ви чули? Я ж казав.
Сірко сидить понуро й мовчить.
А ось іще одна — сестра Карпова.
Перша дівчина (виходить з лісу).
Місяць легенькою хмаркою вкрився,
Промінь останній у темряві згас…
Братику любий, куди ти подівся, —
Кинув і неньку і нас?
Я тут блукаю,
Тебе шукаю,
А ти, певне, з козаками
І не журишся вже нами.
Проклят будь, хто їх привів,
Хто тобі отрути в душу влив!
(Зникаючи)
Братику любий,
Ті чорнії брови
Не до любови —
До згуби!
Сірко
Які ще брови?
Лесь
Та її ж… Оксани…
Ги-ги! А ось і третя йде, — дивіться.
Захаркова се наречена…
Сірко
Цить!
Друга дівчина (виходить, озирахншсь).
Ні, нема… і тут нема…
Лячно й важко на серденьку.
Скрізь ходила, — все дарма…
Гей, місяцю-місяченьку,
І ти, зоре ясна,
Де я милого знайду!
Де піду,
Доленько нещасна?..
Чи за чорними бровами
Знов погнався?
Чи аа Січ із козаками
Вже подався?..
З кущів виходять Оксана.
Лесь (угледівши її).
Вона… Оксана!..