Пройшли, мов крізь вогонь, радянський чад.
Я бути літописцем не беруся,
Але й забути все не маю сил.
Так, це життя і обкарнання крил
У нім процес звичайний, традиційний:
Одні летять, одні сидять в багні…
Було і є, і буде. Тож мені
Згори так добре видно триб подвійний.
XII
З роками починаєш цінувать
Прихильність Божу – поцілунок долі.
Не поспішаєш… Маєш час поволі
Вдивлятися у вічну благодать
Стебла, що починає квітувать,
Чи достигання соняхів у полі,
А чи зимові липи сивочолі
З вікна вітати і спостерігать.
А нині осінь. Боже, в котрий раз
У Халеп‘ї сади позолотіли.
І вранішній туман бузково-білий,
І на Дніпрі поскрипує баркас,
Бразильська кава в турці закипає…
Життя прекрасне і воно триває.
ХІІІ
Пташиний профіль Анни на стіні…
В цім щось сумне, а може, мелодрамне,
Романсово, а може, Іоанно
Живеться вам у вашому гнізді.
Комфорт душі, а на столі Рокфор,
Ви в чорній сукні – мева, королева –
П‘єте Кагор, неначе власну кров.
Ви кажете: "Морози. От біда…"
Ви кажете: "Басьо… Сковорода…"
Нервово трішки, а можливо, сито.
Не чую, не прискіпуюсь. Сльота…
Зникає все, лишається лиш та,
Що при столі з пером супроти світу.
XIV
А що є безкорислива любов?
І чи вона існує в цьому світі.
Де все і всі користю оповиті
Як не крути, вона серед основ
Буття земного. Дивно це, але
Ми існування іншого не знаєм.
Тому до неба відстань не здолаєм,
Не опануємо Вчення Святе.
Писала я й дивилася на сад,
Який палав у квітах обважнілих.
А може це буяння – наші крила,
Природи безкорисливість – наш скарб!
Ці яблука і ці пахучі дині,
І білі хмари, хмари лебедині.
XV
Про це колись писав Акутагава:
Хай рівновага й тільки рівновага
Керує світом. Бо інакше прахом
Ми станемо. Тож не здобудем слави.
Та бачимо – це безнадійна справа
Приборкать пристрасть скнари і гонитви.
Мир і війна. Війна і мир – палітра
Земних змагань безумних і зухвалих.
Знов у вогні прекрасна Україна.
Знов найміцніші і найкращі гинуть,
Рятуючи свій край і наші душі.
Вір, Україна в цій борні повстане
Могутня, і єдина, і кохана…
Як вірю я, тому що вірить мушу.
XVI
І він сказав: "Життя – це мушля…"
У ній перлина. Не беруся
Який не виповість поет.
Вона сказала: "Я все знаю,
Але секрет цей дорогий
Від Вас назаєм приховаю,
Він буде мій і тільки мій".
Я дослухала світський лепет
І думала в цей час про тебе.
Моє життя – це ти, це ти.
Сідало сонце десь за море…
Азалії тікали в гори…
І це був світ без суєти.
XVII
На Спаса все було як і годиться…
Земля прогріта дихала теплом,
І очі милувалися зелом,
І серце у молитві, ніби птиця,
Сягало неба і могло дивиться
На світ оцей, на річку, на паром,
На Дівич-гору, що своїм крилом,
Мов пригортала гарну молодицю.
Скінчилось літо, – запитала я,
О так, о, так – відповіла земля.
Я ластівочій зграї побажала:
Нехай щастить, точніше, bon voyage*…
Життєвий шлях і мій, і твій, і наш
Так схожий на очікування залу.
RETRO MELANCHOLIС
Пам‘яті Григорія Гавриленка
* * *
Я пригадала той маршрут раптовий…
Це був трамвай. Ні, спершу було слово.
Ти запросив люб'язно до гостини.
Я спогадом у вчора знову лину
І бачу ліс на березі затоки,
А на піску сліди, ні, краще кроки,
Бо це ішли назустріч два життя,
Що у житті шукали опертя.
А може просто стрілись на межі
Звичайні перехожі, тож чужі…
Але тоді, в той світлий день весняний
Все набувало смислів досконалих…
Я бачила якийсь таємний код
У формі хмар, у зграї ластівок…
Будинок твій був білий, ніби лайнер,
А отже ніц, не схожий на звичайні
Будівлі, що стояли доовкруж…
Чимдалі серце билося чимдуж,
Світ просто сяяв і звучав, мов спів
Чи янголів, а чи прекрасних дів.
І трепет цей в очікуванні дива
Незаперечно свідчив – я щаслива!
О, друже мій, о майстре незабутній,
Ти пам'ятаєш, це було у грудні –
Блакитний сніг просипався з небес
Неждано, мов найбільше із чудес,
Бо ти сказав: "То добрий знак, панове!"
І це було насправді віще слово.
Вродливий рік на нас чекав і ми
Геть не відчули лютої зими.
Наш парк прозорий був безмовно білий.
Вечірні ліхтарі удень горіли
Й старих платанів грецька колонада
Всіх зустрічала стримано і радо.
Неначе чули ці дерева давні
Слова урочі, ні, слова прощальні.
Бо мій сусід пан Айзік Айзенштад
Колись казав, що це прощання сад.
А ще була та незабутня осінь…
Вона існує на картині досі,
Що ти мені тоді подарував –
Злотаві верби, озеро чи став,
Ледь сонце пробивається крізь віти,
Іще хвилина й буде сутеніти.
"Так і життя зненацька сутеніє, –
Промовив ти, – але жива надія,
Що з нами це не трапиться ніколи".
Злотаві верби, озеро і поле…
Гортаєм сторінки прожитих днів…
Колись програв, ну а колись – любив,
Шукав, губив, знаходив, кайфував…
Злотаві верби, озеро чи став.
ПАРАДЖАНОВ
Був генієм... Митцем від Бога.
Самотності не визнавав.
Стікались до його порогу
Усі, кого любив і знав.
Цей Вавілон, цей театр, це дійство
Вражало і потрясало всіх.
Тут не було олжі й крутійства,
Талант палав лиш для своїх.
А потім фільми… фільми… фільми…
Вони прекрасні! Та душа,
Його душа, як ув обіймах,
Лишилась в друзях і віршах.
Тому що ми, лиш ми і тільки
Були і свідками прозрінь,
І тими, хто це світло зірки
Від поколінь до поколінь
Ніс і доніс, і передав
Світу людей, дерев і трав.
ПОРТРЕТ У БІЛОМУ
Пам‘яті Віктора Зарецького
І
Я тричі позувала вам,
Я тричі вас любила.
Майстерня, гамір, та-ра-рам,
І крила, крила, крила.
На тепле світло у вікні,
Аж легко, як згадаю,
Мов з піднебесся, з вишини
Злітались птаства зграї.
Всі генії, всі диваки,
Всі мали по Дантесу,
В кишенях тільки мідяки.
Поети й поетеси…
Між задавак-заводіяк
Були ви жрець безсоння,
Мов зодіаку добрий знак,
Мов золотавий сонях.
Ось три портрети на стіні:
Сімнадцять, сорок, тридцять,
Три квітки ніжні і сумні,
Три жінки, три зірниці.
Невже ця пава у бузках,
З метеликом на лікті
Пере білизну (просто жах!)
І тре долівку віхтем?
Я тричі позувала вам,
Народжувалась тричі.
Майстерня, гамір, тах-ра-рам…
То був не дім, а світлий храм,
Миттєвості величні.
ІІ
Цей чоловік, що схожий на апостола,
Мені всміхнувся віддано і просто.
Мовляв, віднині і довіку – твій.
А може, то здалось мені. Не знаю,
Та поряд з ним душею спочиваю
В його саду на лаві голубій.
Вже третій день він пише мій портрет.
Я – в білому між золотих тенет,
В ногах у мене півники бузкові.
– Ти – український Клімт! – жартую я.
– О ні, о ні, то вигадка чиясь,
Любить жінок – це радше голос крові.
Я згодна з ним. Любов – то Божий дар,
Дорога, що веде нас на вівтар
Пречистих дум, високого горіння.
Без неї меркне все й втрачає сенс,
Вона підносить душу до небес,
А на землі ж бо є вінцем творіння.
Сідає сонце. Гасне виноград,
Що обвива старий паркан. І сад
Поволі огорта вечірня сутінь.
Ти миєш пензлі, пахне молочай.
Не залишай, побудь, о постривай,
Прекрасна мить, легка і незабутня.
ІІІ
Ніжний шепіт, вітру легіт,
О, який солодкий гріх.
Я ступила нині втретє
І востаннє на поріг,
На поріг твоєї хати,
Що біліє у бузках.
Я не годна розказати
Про оцей солодкий страх.
Обступила нас розлука,
Ніби військо, – звідусіль.
Я не бачитиму друга,
О, який солодкий біль.
Але поки, але поки,
Ох, солодкий цей одчай.
Ти всміхнувся яснооко:
"Не забудь мене, вертай!"
Повернулась мов у Мекку.
Дім порожній, голий сад.
Де ж товариш мій? "Далеко.
Не повернеться назад", –
Відказав холодний голос,
Що лунав із висоти.
Я з розлукою боролась,
Прагла віднайти сліди.
Потім стишилась, а потім
Зрозуміла, що душа,
Вириваючись із плоті,
В путь прийдешню вируша.
Тиха осінь бродить в полі,
Ніч, як марево, легка,
І горять, як очі, зорі.
І тече, мов час, ріка.
СКОРИК
"Ти чуєш музику? Це Скорик.
Я бачила його учора.
Він каву пив у тій кав‘ярні,
Що зветься "Віденська". Та марні
Ці спроби Відень відродити
На львівських почорнілих плитах".
Сказала подруга мені,
Яка живе на чужині.
Та музика летіла далі…
Понад вокзали і шпиталі,
Собори, замки, телевежі…
Вона летіла у безмежжя…
А ми лишились гомоніти
На почорнілих львівських плитах.
СПОГАД
Пам‘яті Миколи Компанця
Ви малювали мій портрет
І Вам було за тридцять.
Французький плащ, кашне, берет –
Художник, як годиться.
У Вас закохані були
Усі студентки Ваші
Й це зрозуміло, бо цвіли
Тюльпани переважно
На клумбах Києва. Весна
Вже панувала в місті,
А значить надійшла пора
Кохання з першим листям.
Ви малювали мій портрет
І легко, і натхненно:
Фотель, канапа і буфет,
В якому достеменно
Жив антикварний добрий гном
З крихкої порцеляни,
Що, звісно, під своїм кутом
Спостерігав за нами.
І бачив: люди молоді
До щему романтичні
Читають вірші, вірші і
Якісь вони незвичні.
Ні поцілунків, ні признань,
А тільки вірші й вірші…
Час наших творчих починань
І сподівань найбільших
Не кривдив нас, ми відбулись,
Ми захистили світло.
Наївні ми були колись,
Та в нас тоді розквітло
Бажання вірити в добро,
Служить мистецтву вічно,
Любить Архипенка й Міро,
А надто – все класичне.
Ви малювали мій портрет
І я на нім прекрасна!
Немов спинився часу лет
І все те позачасно,
Так ніби вічності пісок
Тримаємо у жмені,
А отже – віра у добро
Й мистецтво незнищенні!
СОЛОМОН МАВ РАЦІЮ
Перечитала Каландадзе
І погортала Колдуелла
У затінку старих акацій,
Під ностальгічні звуки чело.
Готуємо ремонт на дачі,
Перебираємо архіви.
Й вертає молодість неначе
І безтурботна, і щаслива.
Які листи тоді писались!
Що за високий стиль поштивий.
Альбоми, книги купувались
І кожна з них – маленьке диво.
Листівки і засохлі квіти,
Буклети, фотки, талісмани.
Ми вміли, справді, спрагло жити,
Нас обминали всі омани.
О, милі юності пенати,
О, творчості святе горіння!
Життя минало ніби свято
З небесного благословіння.
Пожовклі сторінки гортаю.
Солодкий сум, а чи солоний.
Мине і це… Усе минає…
Повторюю за Соломоном.
ART NUVO
Флакони від Лалік
(Це щось феноменальне!)
Приніс їх чоловік,
Немов зі Задзеркалля.
Він був, як Пуаро,
Безумно елегантним…
І защіпка його
Горіла діамантом.
Минуло все… Париж
І чоловік вродливий…
Залишився Лалік
А поряд – я щаслива!
О, МУЗИКО, ЖАГО НЕСТЕРПНА…
І замок, й Моцарт, і рояль
Нагадують про Roual,
Про легендарних королів…
Хтось помирав, а хтось любив
У стінах цих, на цій землі,
Що ніби тане ув імлі
Століть минулих кимсь прожитих,
Неначе в тайну оповитих.
Замовк рояль, принишк оркестр
І возсіяло все окрес…
О, музико, жаго нестерпна,
Ти робиш мент оцей безсмертним.
ПЕТРАРКА
Ти світлий, ніби сніг безвинний,
Ти світиш, мов далекий храм.
Творю подяку вечорам,
Коли твій вірш, як відзвук гімну,
І урочисто, і нестримно
Співає про прекрасних дам.
То ніжність посилає нам
Привіт, що з вічності долинув.
СМІШНИЙ СЕЙ СВІТ!
"Смішниий сей світ!" – так розпочав сонет
Іван Франко у молодечі роки.
Світ був підступним, темним і жорстоким –
Чому ж смішним назвав його поет?
Мабуть, тому, що серед всіх прикмет
Поетові найбільше впала в око
Абсурдність на усі чотири боки
"у тій погоні до незвіських мет".
САМОТНІСТЬ
Пам‘яті Макса Гельмана
Він поливав ансельму,
Дивився у вікно.
І думав: "Скульптор Гельман
Потрібен все одно".
Вже не було Марусі,
Коханої жони.
Вже не дзвонили друзі –
Приходили у сни.
А він вставав щоранку,
Голився так, як звик,
І відхиляв фіранку,
Цей дивний чоловік.
Ні грілок, ні компресів
Не визнавав достоту.
Ліпив він поетесу
І вірив лиш в роботу.
А поетеса зранку
Спішила до майстерні:
Відхилена фіранка,
Розкриті навстіж двері.
І милий, в теплій блузі,
Бо сирість у підвалі,
Він говорив: "Клянуся,
Вас янголи прислали".
Як все давно минуло,
Неначе й не було.
Якби не ця зажура,
Не це в душі тепло.
НОСТАЛЬГІЧНИЙ НОКТЮРН
Отут, під горою, на теплій терасі
Збиралися ми, мов на синім баркасі.
Поети, художники і музиканти,
І та, що ходила завжди "на пуантах",
І та, що любила нас наче дітей.
Тож бачу картину – Вона і Монтень
У білім фотелі під пишним горіхом
Графиня Матернус.