Як будується оповідання

Майк Йогансен

Сторінка 4 з 24

Отака мова панує в на­ших зовнішніх зносинах і вона годиться не інакше, як узята в гумористичному плані. Новеліст повинен проаналізувати оцю мову. Він повинен знайти в ній всі порожні горіхи й остеріга­тися цих свищів у роботі. Шукати зразків такої мови довго не доведеться. Діловодство, газету, усякий підручник, навіть, на лихо наше, популярну, для селянина роблену, книжку пи­сано такою мовою.

Уникаючи "свищів", новеліст повинен боятися і "алгебри" — формул настільки абстрактних, що читач за ними собі нічо­го не уявляє. Отакі "скорочення" відограють у оповіданні ту ж саму ролю, що написи в кінокартині: їх повинно бути об­маль. Легко сказати: "минуло 15 років", але кожен автор знає, як важко рішитися написати таке речення в короткім опові­данні.

 

Добрий прозаїк з поганою мовою

Я підійшов прикро до змісту оповідань, хоч як не нама­гався держатися в рамцях теми: язик. І це тому, що в прозі, хоча й не так, як у поезії, мова є не тільки засіб, а й тема. Сказати, що прозаїк пише поганою мовою, значить засуди­ти його як прозаїка.

Ось чому не можна сказати, що, приміром, Винниченко писав поганою мовою. Винниченко один з найбільших на­ших письменників... отже, мова його одна з найкращих.

Це нічого, що в нас панує тезис: "у Винниченка погана мова". Правда, старий не заглядав у Курилиху з тієї причи­ни, що курилишина книжка ще не вийшла в світ, але Винни­ченко прекрасно володів мовними засобами, і ефект їх на нас був завжди сильний і неминучий. Кожна дійова особа у Вин­ниченка має виразну соковиту свою мову. (Я виключаю звідси "Рівновагу", переложену слабенькою письменницею Н. Ро­манович з російської мови). Коли б ви могли писати хоч упо­ловину так, як Винниченко, ви були б прекрасним письмен­ником. Письменники пишуть не екзерсиси для шкіл соцвиху.

 

Уваги до сучасної літературної української мови

От якщо читач почуває, що ви не вмієте висловити того, що хочете, то значить "мова" ваша погана, хоча б і була вона складена на 100% за Курилихою.

Оця сама книжка Курилихи, сильно прислужившись для канцелярій та для курсів українізації росіян, чималу зробила шкоду для письменників, ба й для публіцистів. Справа в тім, що ця книжка має три основних хиби: по-перше, вона не роз­різняє стилів. Вона виходить з абсолютно неправдивої заса­ди, що українська літературна мова має один стиль — про­фесорсько-канцелярський.

По-друге, ця книжка подає раз у раз непровірені, фана­тичні, обскурантні рецепти. Вона, приміром, пробує обкарнати українську мову, викидаючи релятивні заіменники "який" та "котрий". Вона, не моргнувши оком, виправляє всю українську літературну мову на ніким не ухвалений, на око зліплений узірець.

По-третє, вона об'являє інтернаціональне добро, вирази, спільні всім європейським мовам, за русизми. "Тим не мен­ше" в Курилихи "русизм". "Не зважаючи" — теж "русизм".

І все ж таки, подаючи поряд із тим корисні рецепти для стандартизації мови канцелярій, книжка ця має рацію як підручник діловодної стилістики. Та заголовок: "сучасної літературної" уже попсував мову багатьом молодим прозаї­кам і псує ще й далі. Запам'ятайте, що це підручник для бух­галтерів, а не для письменників.

 

Le style c'est l'homme. Стиль – то людина. Бюффон, 1753

Французи кажуть: стиль — то є людина. Немає рецептів, що показували б, як виробити свій власний стиль. Попервах доведеться вам наслідувати комусь більшому, а свій стиль мовний виробиться тоді, коли виробиться своя манера про­заїчного письма. Та все ж одну вказівку можна дати відразу.

 

Поновлення в мові + 1 ("остранение")

Даючи розмови дійових осіб, автор служить простим, пря­мим фонографом справжньої (чи вигаданої) реальности — хіба що перекладає з одної мови на другу. Та що тільки ав­тор вийшов за межі отих розмов (і думок), він запливає в сферу непрямої передачі. Йому доводиться описувати словами, зву­ково-графічними одиницями, скажемо, фарби, не артикульо-вані звуки, емоції, рослини тощо.

Отже, коли при фонографічній передачі ефект залежав головно від передаваного матеріалу і тільки в малій мірі від передачі, то поза розмовним (драматичним) матеріялом ефект у колосальній мірі залежить від способу і вмілости передачі. Почасти через це багато читачів читають тільки розмови, інстинктовно шукаючи неносередній, а не тричі зрефлекто-ваний, віддзеркалений матеріял.

Отож коли при подачі розмов треба було мати "мовне" вухо, то при подачі іншого матеріялу треба виявити мовну винахідливість.

Слова-терміни, уживані нами повсякчас у буденному житті, вже не дають нам яскравих образів, а відразу склада­ються в тенденційні комбінації.

Коли, скажемо, в мене в голові заходить така думка: в свя­то цигарок не купиш, треба купити заздалегідь, бо не буде чого курити, то в цім реченні слова-терміни "цигарки" та "курити" образів у мене не викликають, а являються, так ска­зати, "алгебраїчними знаками".

Цей факт — дуже вигідний для науки — часто стає на пе­решкоді оповідачеві, коли він хоче викликати конкретну уяву — образ якоїсь речи.

Для цього в оповідача є два засоби: один — це порівняння; другий — це поновлення (остранение).

Порівняння (образна мова) — спосіб, прекрасно відомий з підручників словесности, і я на нім не спинятимусь. Понов­лення ж (остранение) вимагає пояснень. Припустім, я хочу подати процес куріння так, щоб він по-новому був представ перед читачем. "Порубане листя, пожовкле листя нікоціяни старанно загорнуто в тонесенький папір, заклеєно і вправ­лено в бурштинову дудочку. Чоловік бере ту дудочку межи зуби й запалює посічене листя сірником. Іде дим, обволікає чоловіка, він ковтає його — навколо пливе чудний химерний аромат".

Така незвична подача речі завжди її конкретизує і робить яскравішою [8][8].

Отже, поновлення є спроба подати річ у новому аспекті, нарочите нерозуміння загальновживаних слів для того, щоб, аналізуючи їх наново, викликати яскравий образ даної речі в уяві читача. Поновлення може виглядати як наївність, але завжди воно підвищує вражіння свіжости. Поновлення може стати навіть за основу цілої речі або може придатися лише в деталях, але ніколи не слід забувати за цей трюк, поруч з об­разним письмом. Закінчуючи цей розділець, нагадаємо ще раз: хто без цікавости читає словники, з того не буде добро­го письменника.

 

Темперамент, інтелект і біографія новеліста

Досі ми обговорювали справу стилю і мови прозаїка — те, в чім він повинен мати вправність таку ж, як і поет, тільки з іншим підходом. Бувають у літературі епохи, де мовну вправність прозаїка ставиться над усе. В такі епохи літерату­ра не створює інтернаціональних дібр, тільки речі для свого внутрішнього національного вжитку. Така епоха для україн­ської літератури була в другій половині минулого сторіччя, а в російській літературі знову й знов (удруге чи втретє) наста­ла зараз. Буває проза, де, окроме мови, власне, нічого більше немає. Така, приміром, проза Бабеля. Це великий крок напе­ред проти Достоєвського щодо багатства мови і такий са­мий відступ назад щодо фабульности, динаміки дії.

Ми вважаємо, що така тенденція для української літера­тури зараз не на часі. Ми і без того слабуємо на мовну гіпер­трофію й фабульну анемію. З другого боку, певносте в своїх силах у нас вистачає. Для того, щоб нам вибитись на "вели­ку" літературу, нам не вистачає серйозного відношення до фабульної розробки. Статичну прозу дуже люблять вчителі словесности (для диктантів), але читачі її не полюблюють.

Отже, ми переходимо від справ мовних та стилістичних до справ фабульної розробки. І ось тут доводиться зробити медичний огляд кандидатові в новелісти.

Професія прозаїка багато чим трудніша від професії лірич­ного поета. Самої мовної вправности тут ніяк не досить. Тре­ба ще багато інших даних.

Насамперед прозаїк повинен бути спокійною, акуратною людиною і мати великий запас терпіння. Суб'єкти істеричні, похапливі й слабовільні можуть бути (часто-густо бувають) хорошими поетами, та прозаїків з них не буде. Коли хтось ос­тигає до свого твору після першого вечора, то хай він краще й не береться писати прозою — нехай складає договір на поему.

Далі, для прозаїка потрібний у значній собі дозі... розум. В історії літератури досить найдеться прикладів, що дур-ненькі-таки люди робилися доволі відомими поетами [9][9], чи там критиками [10][10], або істориками літератури (в останнім випад­кові це навіть comme il faut) — але прозаїк повинен бути ро­зумний. З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчить­ся на історика літератури.

По-третє, прозаїк повинен мати чималий життьовий досвід. Поет і без такого досвіду може мати успіх, бо лірика — це, так би мовити, інтимний стосунок поміж автором і чи­тачем — я би сказав, щось на штиб фізичної любови, вима­гає тільки темпераментної індивідуальности з боку поета (та ще уміння писати вірші). Лірика, то найсексуальніша части­на літератури; суто інтелектуальний багаж автора тут вели­кої ролі не відограє. Навпаки, прозаїк повинен мати що роз­повідати своїм читачам. Коли лірика подібна до любовної пригоди, то новела нагадує радше комерційний контракт, за яким автор обов'язується розповісти щось цікаве, а читач по­годжується цьому повірити й узяти все за реальність, при­наймні на час читання. Отже, щоб скласти такий контракт, треба мати чим торгувати. Систематично розповідати само­го себе, як то роблять ліричні поети, в прозі не можна, в прозі це можна зробити тільки один раз.

Таким чином, ми дійшли до того, що треба щось мати до розповідання. Ця справа має собі назву: тема.

 

Тематика

Знову насамперед слід спростувати поширювану письмен­никами версію, ніби для оповідання потрібні тільки перо, папір та натхнення. Цього замало навіть для вірша — і там, щоб почати, треба мати ліричну тему (звуковий мотив), а для оповідання і потому. Отако сісти й просто з мосту написати оповідання з нічого не можна. Цю єресь поширюють оті, за тичинівським чудесним виразом, "продажні натхненні", жерці мистецтва всіх категорій. Але так само поширюють теорію натхнення несвідомі люди, затьмарюючи тим процес творення речей.

1 2 3 4 5 6 7