Попід паркан калина понадвисала.
Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок — сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.
— Серце, серденько!
— Раю мій, покою!
Тільки й бесіди в їх було.
— Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? — прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.
— Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!
Вона зомліла.
— Бери, вийми,— каже,— мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!
Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.
Стало далі зоріти.
— Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,— мене поховають! Не годна я без тебе жити.
І знов, як чічка, йому до серденька.
— Сонце моє, маю мій,— став він гудіти, як голубчик.— Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.
— Щотиждень, щотиждень! — стала вона плакати,— а я й години без тебе не можу бути!
— Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.
А сам заплакав, як мала дитина.
З хати щось рипнуло... Поцілувались — розлетілись. Тільки того й щастя було...
Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.
— Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? — в одно мене питає.
А я говорю з ним, як звичайно.
— Юрійку, братчику, який же я щасливий! — ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!
— Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?
— Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!
"Гай, гай! — думаю собі.— Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: "Марш!" — уже й по щастю, уже й по долі".
Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:
— Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,— розказ прийшов.
Вернули.
В Турді — як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне — сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував — таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.
— Братику,— кажу я йому не раз,— товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!
— Та коби-то я міг,— промовить, бувало, а сам ляже на ліжко — тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,— нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю — мовчить.
Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.
— Не журися ж мені, Штефанку,— кажу я йому, ідучи,— бо, бігме, битиму, як прийду.
Він мов і не чує. Се діялось в неділю.
Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:
— Фрайтер, а не був тут Славич?
— Або що?
— Таже здезертирував.
— Брешете! (не до вас кажучи) — крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.
— Бреши ти з усіма псами! — гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:
— А чому ж ви його тут шукаєте?
— Бо ми ще гадали, фрайтер,— стали вони казати,— що він у Федьковича буде.
А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе— лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.
— Як я уже тоту варту збув — не хочу вам казати. Облю— зували нас нарешті. Приходжу до касарні — дивлюся: Ште— фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.
— Чому не обідаєш? — питає Цигрис.
— Лиши! Потому.
— Брате Федьковичу!
— Чую.
— Велика печаль на тебе.
— Ні,— кажу.
Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: "Славич, Славич!"
Вибіг надвір — аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:
— Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?
— Іди собі, йди собі,— каже,— та мені легше буде!
Я пішов. Шаблю на себе — та до капрала!
— Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!
— Іди,— кажуть пан капрал,— лиш не барися.
А самі так зажурилися, аж таки їх нема,— але нічо нікому не кажуть.
Я побіг, Цигрис за мною — і в капрала навіть не мельдувався!
Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!
— Онуфрійку, братчику,— став я його благати,— уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!
Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.
— От дурний розум,— каже,— та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома такими, як він сам, упали на його потай, зв’язали та й до нас дали знати, що мають дезертира. Нам ніщо було робити: мусили його сюда вести; таже ти, братчику, сам здоров знаєш, яка наша служба жандарська.
Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.
Я аж осторопів.
— Що тут своїй голові діяти? — кажу.
— А має Штефан гроші? —питає Онуфрій.
— Та гроші є,— кажу я,— але що по тім?
— Ну, коли є,— каже жандар,— то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток— гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.
— Біжу я шукати того рудого анцихриста,— кажу,— а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер— лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.
Цигрис полетів як стріла, а я знов — парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.
— Добрий день!
— Добре здоров’я!
— Осьде маєш гроші за твого дезертира.
— А кілько?
— 24 срібних.
— Добре.
— Добре,— кажу,— але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.
— Гм,— став рудий міркуватися,— а я таки до капітана піду.
— Ба не підеш, собако! — а сам аж палаю.
— Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?
— А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?— питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. "Але що ж,— гадаю,— я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати".
— А даси 10 срібних? — питає рудий.
Я йому й кинув їх на стіл.
— Що там? Що тото? Як тото? — стали венгерські парубки допитувати, що там були.
Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по— тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос— ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.
Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.
— А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?
— Добре.
— Що ж казали пан обер-лейтман?
— А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.
— Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!
— Ой, бо і варта,— каже Цигрис,— такого пана не найдеться.
Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,— крий, милий боже! Аж прискакує.
— А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,— сегодне по полудню 20 буків йому!
Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.
А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! "Що,— гадаю я собі,— волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша".
Ще на брамі переймив мене капрал Кример — а се, знаєте, був від "наше вірех".
— Стій, ніроке! — крикнув.— А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!
— З свині чую, пане капрал, послушне.
— Гвалт, патроль, супротинація! — кричить Кример.— Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!
Вибігає пан капрал Крук.
— Ади, Крук, ади! — каже Кример.— Бери його зараз собі до арешту.
Пан капрал так і осердилися!
— Та я його до арешту дам,— кажуть,— але ти не називай мої люди свиньми, ти — хаптелею вонячий, ти — цибулянику!
Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.
— Дивися, українче-брате,— стали пан капрал наказувати,— най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.
Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся — а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну — се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,— чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.
— Юрійку, серце, брате,— голубить Штефан,— що тобі є?
— Добре,— кажу; поплентав ще щось: звісно — п’яний, та й обернувся на другий бік.
Нерано вже я витверезився. Пішов додому. "Аж тепер,— гадаю собі,— буду я матися від пана капрала..." Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..
Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий — сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!
Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене — а сам такий, такий блідий.
— Юрійку, Юрійку мій, братчику!
— Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?
Вій заплакав.
— Заспівай мені,— каже,— тої, як летіла зазулечка понад море в гай.
Я трохи розгадав та й співаю:
Ой летіла зазулечка
понад море в гай
Та й пустила синє пірце
у тихий Дунай.
Пливи, пливи, синє пірце,
долів за водов,
А я собі, молоденький,
човном за тобов.
Приплинемо, синє пірце,
на жовтий пісок,
А там собі заспіваєм
усіх співанок.
Ой маю я срібний перстень —
пущу по горі;
Ой маю я три сестриці
в чужій стороні.
Ой маю я три сестриці,
а четвертий брат,
Скажу ж я їх закликати
в яблінковий сад.
Всі яблінки солоденькі,
лиш одна винна...
Сестрички ся посходили,
а брата — нема.
Мій товариш так слізьми й умивається,— лебідь на воді.
— Тихо,— кажу,— братчику, тихо,— а сам виймив ширинку та й подаю йому, аби утерся.
— Ся ширинка,— каже,— ще з дому?
— З дому, братчику; або що?
— Нічо, я лиш так питаю...
— Ablosung!3 — крикнув фрайтер від варти.
Штефан схопився, стис мене за руку та й пішов на свою пошту.