Я любив, коли випадала вільна хвилина, блукати двором і придивлятися до роботи: палахкотів вогонь — у кузні, в цегельні, пекарні, поварні, люди перемовлялися короткими покриками, показували білі зуби. Я тяг у лантуху обрізки, а потім рубав колодки, які тут-таки нарізали послушники; мені здавалося, що світ, у який я потрапив, — якесь дивне зборисько людей, і серед них усіх тільки я був холодний і до всього байдужий, навіть коли був уключений у робочий ритм, бо душа в мене була замерзла, бо на ногах у мене дзвеніли, як у раба, заліза; до речі, викуті тут-таки, в монастирській кузні. Отож коли я зупинився перевести дух після рубання дров, або ж, як казав пекар, "завмирав", холодний повів уривався мені в груди, і я знову тужно дивився на річку й дорогу, на поле й лісок, і щось чудне палилось у моєму серці — з’являлася невідома печаль, адже не був я людиною цього світу, цього монастиря, а тільки їхнім невільником. Невільником, що несповна розуму.
Чому я так думаю? А тому, що з самого зарання життя свого мені здавалося, що світ, у якому мені випадає жити, нереальний, що люди, які живуть навколо мене, не живі істоти, а тіньовий театр, що те, що вони роблять або чинять, — теж тіньовий театр. Такий театр мені довелося побачити у Києві, куди завітало кільканадцятеро прусів. Вони зупинилися на Подолі, неподалік академії, грали на інструментах і виправляли комедію. Але найдивніше, що в них було, — чарівна ліхтарня, якою вони виявляли речі, достойні подиву: на білій стіні з’являли людську тінь чи на обрусі, і той образ був поданий різними барвами. Вони танцювали й перекидалися, але найбільше мене вразила саме та ліхтарня. І от від якогось часу мені почало здаватися, що ми в цьому світі не живемо, а є тінями з ліхтарні якоїсь незримої сили і рано чи пізно ця комедія має закінчитися. Тож коли дивлюся на людей, всі вони мені здаються привидами: їхні справи, робота, пристрасті, змагання, війни, намагання щось у житті осягти чи досягти, ворожнеча, інтерес до супротивної статі — все, все мені здається тінями чарівного ліхтаря. І дивну річ чинить зі мною те відчуття: і моє життя ніби перетворюється в міражний сон, і я навіть сам не вірю, що і я щось реальне в цьому світі, а не придумане властителем якогось чарівного ліхтаря. От і тепер я знамірився описати своє життя, але мені раптом дивно стало: а чи ж воно було? Ні, воно було.
Після того, як я втік від отого знавіснілого Іоанна Москівського, людини із бляшаними очима, почав тинятися по школах, терплячи там незносні біди: воші в запіччі, що лазять таборами, голодні дні, всохлі обличчя тих, з якими ділив я біду свою, зимовий холод, коли біжиш дзвонити до церкви, хапаєшся за повороза і руки примерзають до нього; читання у церкві, де також холодно, і починаєш дзвонити зубами, і здається, що церква над тобою хитається, ось-ось розвалиться; співання коляд і псальм, ночі при свічці і при псалтирі, коли сам на сам опиняєшся з покійником і здається, що той починає ворушитися, аж волосся починає ставати дибці; писання віршів, які мають співатися, чи промовлятися перед людьми, чи розігруватися в інтермедіях, — все для того, щоб тобі кинули у торбу шмат черствого хліба; пиворізні гульбища, в яких не брав я ніколи участі, а тільки сидів десь у кутку під п’яні кпини своїх товаришів і думав про те, що світу нема, і їх нема, і мене нема, а є тільки тіні на обрусі від чарівного ліхтаря. Я проходив дорогами, співав у церковних хорах, жив по якихось халупах, де взимку на стінах намерзав сиво-жовтий лід, ловив дрижаки під сніговіями, крижаними вітрами, мок під дощами, а відчував при тому одне: мій погляд холодно ллється з очей, проливається на світ, щось шукає і хоче побачити, а кого і що? І коли я починав із кимось говорити про це, на мене дивилися як на несповна розуму, бо я й був несповна розуму, адже так і не збагнув: навіщо в цьому світі люди і навіщо я? Тоді покидав своїх камратів, і знову ступав на дорогу, і йшов, розбиваючи до решти вижебрані старі чоботи, а часом ступаючи босими ногами по снігу чи мерзлому болоті. І завжди мені здавалося, що хата, в якій я зупинився, зараз розвалиться, що дорога, по якій я йду, розчахнеться й ковтне мене сира земля, що небо наді мною от-от розколеться чи розламається і випаде звідти вогонь, бо все, усе в цьому світі йде до загину. Але нічого такого не ставалося, і я думав, що мені треба йти далі і кудись я маю прийти, де тече чиста ріка живої води, ясної, мов кришталь, як про це пишеться в "Об’явленні святого Івана Богослова", що випливає з престолу Бога і Агнця. І по цей бік, і по той бік ріки — дерево життя, що родить дванадцять разів плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев — на оздоровлення народів.
І жодного прокляття більше не буде, і побачу я Його на чолах людей, що мені зустрінуться. І ночі вже більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітить усіх нас Господь Бог — ось він початок Вічного Царства. І тоді нарешті зникне почуття нереальності світу, і я переконаюся, що все, що є навколо мене, мусить бути, тож є і світ, і я, і всі ми потрібні собі і світові. Отоді почну я, думалося мені, вчити людей на добро, віщаючи: "Будьте чуйні, люди, час-бо близький!" Найбільша біда моя була в тому, що я не мав даху над головою, не мав місця осідку й оселі, не мав батька й матері, навіть не знав, хто вони були і де їхні могили, не мав братів і сестер, не мав прив’язання до жодного кутика землі, а скрізь і всюди, де забредав і зупинявся, лишався чужий і не від світу цього.
І я зрозумів, що грішу! Грішу тим, що відірвався від дерева життя і не є навіть листком із нього, ані галузкою, тільки ж тінню їхньою, листка і галузки, що я грішу відстороненістю від світу, а це значить: не знаю його й не розумію. Так, справді, оминав я пороки світові: не пив горілки та й інших трунків, не відповідав на закличні погляди жінок та дівчат, не смалив тютюну, не сказав нікому лихого слова і ні з ким ні разу не посварився, ніколи не бажав чужого, бо вже перестав бути спудеєм-дитиною, котрий, не хапавши чого на базарах, і прожити не міг, тепер же, навіть бувши голодним, аж кишки мені до спини прикипали, нічого ні в кого я не крав; до мого серця не входили лихі думки й помисли, не припустився я ані душогубства, ані перелюбства, ані розпусти, ані крадежу, ані неправдивих свідчень, ані богозневаги; ні рука моя, ні нога не спокушали мене, ані око; не погорджував я ніким і нікого не зневажав, а це значить — не жив і не був із світу цього. Ось у чому було моє прокляття, бо ніхто мене в цьому світі не полюбив. А може, я не вірив і у любов? Не чинив я зла, але не чинив нікому і добра, нікому не приніс смутку, але нікому не дав радості, не спричинив нікому горя, але й щастя не приніс, тож своєю повною незлодійністю ніби протиставився світові, відтак і став поза ним. Ось де був початок мого жаху…
Пекар покликав мене в хижу й наказав вимісити діжу із тістом, яке підійшло. Я вимив руки, скинув рясу й почав місити. Руки мої топилися в сірій твані тіста, яке кисло пахло, і я місив його, місив, аж піт плив обличчям, скапуючи у ту діжу. Мліли мені руки, але не дозволяв собі передихнути. Тісто клеїлося до рук, і мені здавалося, що й моє життя — ніби вимішування тіста. Бо скільки я вимісив за життя своє багнюки на дорогах, але та багнюка не стала хлібом мого життя. Скільки я прочитав святих книг по церквах і скільки виспівав псальмів, але вони не влили в мою холодну душу тепла і не проросло з мене ані парості з дерева життя.
— Досить, панотче, — сказав кухар, і я зморено розігнувся, в очах у мене мигали зірочки. Він же стояв навпроти мене, широкий, барилькуватий, і дивився чи іронічно, чи зневажливо. — Дивний ви, панотче, — сказав, розглядаючи мене. — Скільки я вашого брата перебачив, не було такого.
— Мабуть, я грішніший інших, — мовив, обмиваючи з тіста руки.
— Авжеж, — спокійно сказав пекар. — Коли б не були грішні, то не закували б вас у заліза і не прислали б на покуту. Дуже ви красні на обличчя, панотче, на жіночок, певне, ласі?
Він засміявся, розтуливши широкого, як верша, рота, а я подивився на нього спокійно й холодно, аж погасив він сміх і здивовано, а може, й нетямкувато на мене подивився.
— Нє, ви якийсь чудний, — буркнув. — Придивляюся до вас і не втямлю, що ви за їден.
— Цього й сам ще не втямив, — сказав я, покірливо всміхаючись. — Що мені робити зараз?
— Принесіть дров, — грубо й трохи невдоволено сказав пекар. — І побільше!
Я вийшов із пекарні. Монастир дзвенів пилками, стукав молотками, рипів возами, розлунював погуками. Скрізь кипіла робота, снували люди, нахилялися, підіймалися, спускалися, тягли ноші, змішували з піском вапно, кидали лопатами пісок та глину, складали дошки, мурували стіни — все було залито яскравим сонцем, а мені вкотре здалося, що все це — театр тіней від чарівного ліхтаря.
Розділ третій
Рубав дрова. Піт стікав по обличчі, але я був ніби лялька у вертепі: зводив сокиру й опускав, поправляв колодку, а тоді знову опускав сокиру. Не бачив нікого й нічого, не помітив, що біля мене зупинився сам ігумен Іларіон Левицький, котрий був водночас і київським ректором, а мені, як особі покутній, не годилося бути аж так безпошанівним, аби не помічати таких персон.
— Зупинися, панотче Михайле! — почув я іронічний голос його превелебності, і сокира вилетіла в мене з рук та й, задзвенівши, покотилася по дровах та колодках.
Отець ігумен, а заодно київський ректор, засміявся.
— Про щось задумався, панотче, — сказав, — аж нічого біля себе не бачиш.
Перепросив його превелебність і поцілував йому руку. Він мене благословив.
— Дивно бачити тебе тут у залізах, — сказав отець ігумен.
— Кожен у цьому світі, — сказав я, — має відстраждати повинно чи безневинно.
— Безвинно страждав хіба Христос, — мовив ігумен. — Давно не випадало нам здибуватися, відколи покинув ти alma mater. А я мав надію, що вийде із тебе чудовий професор.
— Spes aliat, spes aesalit[10], — сказав я.
— Заважкою роботою наділив тебе отець Георгій, — буркнув отець Іларіон. — Зайди до мене після вечірні.
— Мене на ніч зачиняють, — сказав я.
— Чому? — здивувався ігумен, він тільки недавно приїхав із Києва і таки нічого про мене не знав.
— Бо кілька разів хотів із монастиря піти.
— Втекти?
— Ні, ваша превелебносте, тікають потайки, я ж ішов із монастиря не ховаючись.
Ігумен озирнув мене пильно, очевидно, запідозрив, чи несповна я розуму.