Провулок залитий дощем
Тікає від нас косо й криво.
Давай-но його доженем.
Або краще пройдем поволі
Допоки не спала пітьма.
Ці древні будинки, як долі,
Людей, котрих з нами нема.
Все знане і все таємниця.
Все вчора і все назавжди.
Все бачу і ніби все сниться.
Сліди, лиш сліди, лиш сліди…
КОД ПЕРЕМОГИ
Коли відчай підступа
Й, наче камінь, давить душу,
Коли хтось в пітьмі блука,
Я йому порадить мушу.
У житті все просто. Знай
Всі страждання ілюзорні
Тільки у собі шукай
Корінь зла, той корінь чорний.
А якщо він у тобі,
То зникають всі проблеми.
Вирви корінь і скажи:
Переможем, проживемо
Без наруги і підлот,
Без брехні і без депресій.
Й зникне зразу чад гризот,
Й віра у душі воскресне!
Що є віра? Це любов.
А любов – цілунок Божий…
Тож повторюй знов і знов:
Подолаєм, переможем!
КОЛОДІЙ
Ми на Масницю спалюєм минуле.
Це звичай стародавній і прекрасний.
Збираєм сніп з образ, хвороб, напастей,
Святий вогонь і ми про все забули…
Цей психотренінг – практика могутня,
Яка існує кілька тисяч років,
По-справжньому рятує від навроків
І програмує радісне майбутнє.
І весь психоаналіз – ця полова,
Що світ трима, мов наркота, на гаку –
Людська біда – гірка його основа.
Спаліть макулатуру шахраїв
Сьогодні на святім вогні веснянім.
Масниця йде – святкуйте її з нами
І дослухайте тільки Божий спів.
НІЧНА ВІЗІЯ
Я входжу в ніч як у легенду…
Точніш, спостерігаю місто
З вікна готелю. Монументи,
Палаци, площі. Все врочисто
І лагідно. Переді мною
Ця релаксивна панорама
Немов нагадує, що воєн
Цей край не знав і міста брама
Була відчинена віками.
Тож пригадала Україну,
Яка не знала ні хвилини
Ні спокою, ані могуті…
Навали, поділи, розколи
І воєн випалене поле
Від Ярослава аж до Крутів
І далі, далі, далі, далі…
Всі історичнії скрижалі
Якесь суцільне гвалтування,
Чи епідемії роздору, чи зради
Слід на мудрих чолах,
Чи злота, злота прилипання…
Так що ж, братове, чи не час
Пекельну круговерть спинити?
Любов‘ю землю цю зігріти
Й вона повернеться до Вас.
Місто не спало. Вдалині
Чудесна музика звучала
І лайнер десь біля причалу
Святкові запалив вогні.
РОЗДУМИ У ФРАЙБУРЗІ
У Фрайбурзі дощ. Живописна картина.
Плащі й парасольки, мов множать вітрини.
Згортають базар, прибирають лотки,
Тікають в кафе продавці залюбки.
І вся ця юрма, ніби театр на долоні,
Смугасті намети, намети червоні,
Між ними туристів веселий потік.
На площі соборній і гамір, і сміх.
Смакуєм форель, попиваєм водичку
Й життя споглядаєм, неначе спектакль.
Оскільки… Тому що… Утім… Позаяк…
І знову… І знову… І знову… І знову…
Пригадуєм зірку оту полинову…
Рве душу і досі питання: "Чому?
Біда за бідою… З пітьми у пітьму?"
ДІАЛОГ НА БЕРЕЗІ МОРЯ
І він сказав: "Адреналін – рушій прогресу!
Тобі не зрозуміти це, ти ж поетеса.
Нізащо не стрибнула б ти зі скелі в море
У шторм, коли, повір мені, хвилі, мов гори".
І я сказала: "Друже мій, усе можливо.
Цей світ і ми, і кожен день – суцільне диво!
Попри мерзоту, зради, гидь – ми виживаєм!
Оце про мій адреналін – тобі навзаєм".
ЦЕ ТАЇНА
Він був могутній, наче Рим,
І, наче Рим, дійшов до скону.
Епоха, що пішла за ним,
Була від крівиці солона.
Чи не абсурд, коли один
Вирішує буття мільйонів?
Що це – таємний часу пін,
А чи стратегія масонів?
PURIFICATION
Хто порахує нам гріхи земні? –
Мене спитав юнак у іGarage,
Де я ремонтувала свій "вінтаж"
І раптом, мов летять прожиті дні,
Вдивляюся… Поділись десь гріхи…
Суцільний позитив… Так ніби brush
Пройшлася по роках. І злий кураж
Умить зняла, неначе реп'яхи
Над берегами вічної ріки.
СHERCHER L'ARGENT
Ну що за день!
Він вивів з лабіринту
Моїх наївних міфів і фантомів.
Понесло їх за течією Інда,
Розвіяло вітрами комогоній.
Все ясно, мов на піку Евереста:
Chercher l'argent* –
Це суть усіх протестів.
ЕКЗИСТЕНЦІЯ
Це не людина – це колайдер!
Як личить лицарство мужчині!
Не був ніколи в аут-сайті…
І завжди був лиш на вершині.
Та раптом смерть у сорок років.
Париж ридав і я ридала.
Життя абсурдне і жорстоке…
Камю і Сартр про це писали,
Та ми не вірили зухвало…
БЕЗ СЕНТИМЕНТІВ
Чому таким тверезим погляд став,
Мов промінь Пулюя. Чому безжально
Я бачу в людях всі пороки й тайни
І чуюсь, ніби на одній з вистав,
Де грають вкрай погано. Боже мій,
Це – театр, це – вертеп, це – лицедійство.
Великий Вільям був правий – крутійство –
Єдиний спосіб виграти свій бій.
VOX POPULI
"Коли вже будуть квоти,
Щоб справжні патріоти
Заходили до влади?
Що нічого сказати?" –
Спитав мене учора
Мій друг Георгій, Жора…
А вечір був духмяний,
Горіли тьмяно канни
І цілий "ліс" майорів
Здавався неозорим.
Гуляли спаніелі
Та мудрі чау-чау
І все було в цім парку
Погідне й величаве.
Та знали всі – від Жори
Аж до отих настурцій
Покора – непокора:
Ми живемо у дурці.
ЕТЮД З НАТУРИ
Ми зустрічаємо часи Армагеддону…
Зникає совість, честь – нема закону.
Неначе зграя пацюків, жеруть усюди
Не вороги – лише свої, свої іуди.
Так, золоченого тільця
На всіх не стане,
Тому гонитва й боротьба
З ночі до рана.
Змітають все з лиця землі оці потвори,
Яких ми влада нарекли,
Собі на горе.
PERPETUM MOBILE
Життя – коротке, розум – смертний,
А досвід – слід водою стертий.
Історія – ілюзіон.
І тільки пристрасті одвічні,
Рушійна сила катаклічна,
Perpetum mobile спокон.
ТРАНСАВАНГАРД
"Трансавангард – це що таке?" – спитала
Мене сусідка, котру Майя звали.
Я здивувалась – звідки у сусідки,
Яка готує день і ніч наїдки,
До вищих сфер здоровий інтерес.
Це безперечно в розвитку прогрес!
І я відповіла: красуне Майє,
Ось ти сидиш, а поруч я – літаю…
Трансавангард – не тайна і не міт.
Це просто підсвідомості політ.
ПРО ГЕДОНІЗМ
В безсмертя духу Епікур не вірив…
Казав – душа не відліта у вирій,
А просто розкладається на атоми.
І сперечався з учнями завзятими,
Мовляв лиш тут, на цій землі і Пекло, й Рай,
Тому живи на повну і кохай!
РОДОС
Теплий, південний, такий еротичний
Вітер сироко цілує обличчя.
Невтомний, жаждивий, ніким нежданий
Він весь вібрує неначе мембрана.
Гортає блокнот на шезлонзі забутий,
Кличе кудись, де законів не буде,
Чимось хвилює, чимось лякає
І різну нечисть з дороги змітає.
Сотні енергій, тисячі сил —
Вітер сироко, бог легкокрил!
ПОДЯКА
Подякуєм Господу палко і щиро
За те, що він є, отже, є у нас віра.
За ранок оцей, золотий від форзицій,
За те, що з тобою йдемо розговіться,
За тих, що прослухали вранішню месу,
За білий бузок у вікні Мерседесу,
За все, що лишається світлим й нетлінним,
За діточок наших, за доньку і сина,
А ще за дрібниці, а ще за дурниці,
За кави ковток, за шампань, що іскриться,
За усмішки всіх дорогих, найрідніших,
А ще за натхнення і творчості тишу,
За ритми фокстроту, парфуми Карт‘є,
За те, що нам є за що дякувать, є!
ПОВЕРНЕННЯ
Куди пливемó у човні голубому?
Додому вертаєм, кохана, додому.
А хто нас зустріне на ріднім порозі?
На ріднім порозі зустріне нас осінь.
Так це наш останній притулок по мандрах?
Так, дім і тераса, і кущ олеандра.
Кінець марнославним змаганням й гонитвам.
Перо на столі, а на серці молитва…
МЕДИТАТИВНІ СОНЕТИ
І
Ми пірнаєм в життя, наче в море,
В лазурові глибини морські.
Захлинаємось, губимось, втім
Випливаєм на берег просторий.
Де прослалася путь неозора,
Де прописані всі наші дні –
Юність, зрілість і старість,
А втім, там нема маяків автодору.
І збувається доля твоя…
В когось темна, а в когось сія,
Наче світла зоря над вертепом.
Все вирішують на небесах,
Хтось правдивий хробак, а хтось птах,
Але дещо залежить й від тебе!
ІІ
Вже третій день ідуть сніги…
Різдво засипане снігами…
Ніби відкрив небесну браму
Господь, що дивиться згори.
В звичайнім явищі юги
Є смисл таємний. То бинтами
І спокоєм лікує рани
Господній надих навкруги.
І я не в силах вийти з дому,
Долаючи печаль і втому,
Новенький зошит розгорну,
Немов якусь нову дорогу
В світи незнані. Ні, до Бога…
І знов молитимусь йому.
ІІІ
Я перечитую Боккаччо…
Це велет з велетів, але
Не жив ні в замку, ні в пале.
Достойний клірик був неначе.
Та серце жадібне юначе
Диктує правило своє –
Любить допоки сила є,
Пірнати в шал нічних побачень.
І народивсь "Декамерон"…
"Гептамерон" й "Пентамерон"
Уже відвідали цей світ.
Проте нікому не судилось
Ніби піднятися на крилас
Й створить не просто твір, а міт.
IV
У венеційських гондольєрів
Сьогодні був жахливий день.
Дощ, як з відра, тож ні пісень,
Ні любих дам, ні кавалерів.
Покриті мрякою пленери…
З вітрини спогляда Монтень
Цю вуличку, де нітелень…
В очікуванні прімавери.
О, це мій час і це мій вибір!
Венеція – коштовний витвір –
Тепер моя, моя, моя…
Пірнаю у провулок сонний
І місто, наче юна донна,
Гідальго двері відчиня.
V
Філософія – мабуть зажура…
І порт‘єр золотий оксамит,
І стелаж, вік якого сто літ,
І старих фоліантів фактура,
І Платон, і Монтень, і Камю,
І Конфуцій, Конфуцій, Конфуцій,
І Вольтер у сріблястій перуці,
Словом, ті, кого ревно люблю.
Хтось навчає порядку, а хтось
Нас навчає пірнать у глибини,
Хтось підкорює світлі вершини,
Ну а хтось сумніватись, бо щось
Не вдається ніяк досягти
Щастя, радості й доброти.
VІ
Не забувай про Україну,
Молю Всевишнього Отця.
Земля благословенна ця
Боголюбива, благочинна.
Це, справді, сонячна дитина
У батька нашого. Кінця
Не знає працелюбність ця,
Що осяває кожну днину.
Пошли прозріння, любий Отче,
Усім, кого злий дух зурочив.
Відтак народу силу дай
Постать могутньо і красиво,
Щоб спромогтись на справжнє диво,
Якого вартий бо наш край.
VII
Ну як до цього звикнуть, підкажіть?
Як пояснити Хроноса причуди?
Дитинство, юність, молодість – це мить.
Прекрасна мить. А далі старість буде
Подібна на безвихідь, ніби кліть,
З якої шлях один – кудись в нікуди.
Зів‘яне лист найвищих верховіть
І шлях, а чи святенництва, чи блуду
Однаково кінчається завжди…
Й ніхто не скаже: "Зачекай, зажди".
Душі безгрішній, золотій людині.
Ніхто не захистить від небуття.
Вітай пітьму! Не буде вороття!
Та є сонет, що написала нині.
VIIІ
І день розкинувсь неозоро…
Останній день у цім краю,
Якому шану віддаю,
Який люблю. Осінні гори
Звучать, мов золоті валторни.
Я мить оцю боготворю
І палко дякую життю
За цю хвилину неповторну.
О Грузіє! Твоя краса
У золоті лісів правічних,
Мов осяває небеса.
І мудрість приписів одвічних,
І моря далечінь велична,
Й терпке вино й жива сльоза.
ІХ
Час Водолія – процвітання час!
Астрологи нам прогнозують спокій.
Це значить війни не здолають нас,
Ми переможем у борні жорстокій.
І ніжний бог поезії Пегас
Засвітиться на пагорбі високім
Й божественна гармонія ураз
У Києві зупинить свої кроки.
Бадьорі сподівання на грядуще…
Воно завжди прекрасніше ніж суще…
Воно, що не кажіть, гартує віру.
Тож казка про щедроти Водолія
Хай нас своєю правдою зігріє
І окропить росою нашу ліру.
Х
Прекрасне тіло, торс, мов кипарис.
Смага південна, голос молодий.
Ну хто сказав, що вже дорога вниз,
Що слід згортати радостей сувій.
А це тепло, що огорта мене –
Це попелище старості? О, ні!
Енергія нездійснених ідей
Наповнює по вінця наші дні.
І так приємно вкотре розуміть
Під небом цим, у вирі лихоліть,
Що Божа милість нас не відпустила.
І дякувать, і дякувать Отцю
За все прожите й за хвилину цю,
Що доля, як дарунок, зупинила.
ХІ
Тепер ми братство, а не просто друзі.
Ми проросли, мов сад, ми ті, що поруч.
Нема між нас ні здирців, ані покруч.
Ми півстоліття прожили в задусі
Серед сексотів, що клялись лакузі
У вірності.