Їх у неї було не так багато, як у "танцівниць", однак, дівчина досягла значних результатів і стала майстринею спорту.
Богданчик, бо даний Богом, ще не переймався своїм майбуттям, а ось батько, Богдан старший, плекав надію, що син продовжить династію військових. Гартувалися тіло й душа хлопця. Він на ходу сприймав батьківську науку. До трьох років знав абетку, читав, рахував. Спілкування з ним було справжньою насолодою. В дитячому садочку мав неперевершений авторитет і заслужено отримав прізвисько Всезнайчик.
Після… Один із літніх спекотних днів приніс у родину тривогу, яка, власне, стала випробовуванням для щасливої сім'ї і змінила плин думок батька про майбуття малого.
Днів, коли збиралися всі в родинному гнізді, було не так і багато: Святвечір, Великдень. Випадало, що й на дні народження гомоніло подвір'я радістю зустрічі. Дорослі зліталися звідусіль: із заробітків, гастролей, змагань, турнірів.
Липневий день був значимим для дідуся Романа: він переходив у статус пенсіонера. Не очікував на приїзд гостей у будні, тому не було й особливих приготувань. Мізинчик, якого привезли на початку літа, заповнював увесь простір душі. Малий хвостиком тягнувся вслід за дідусем, його цікавило все живе. Він здружився з півником, кури мирно дозволяли заглядати на сідало і збирати яйця. Із задоволенням випасав Чорнушку і Брикайлика. Правда, інколи й бабуся отримувала від нього допомогу, коли годувала поросят. У більшості це було післякупання і прання, бо тільки він міг знайти у хліві місце, де обов'язково замажеться. І в цей ювілейний день, добре пам'ятаючи бабусине "замазура", після обідніх годувань знаючи, де можна пройти "очищення", побіг до дзюркачика і, незважаючи на дрижаки, заліз у холодну воду. Поки бабуся зорієнтувалася, куди той шугонув, малий відвойовував у гусака місце під дзюркачиком. Старий гусак злився, шипів, ґелґотав, витягуючи довгу шию, однак через певен час відступив перед наполегливістю й безстрашністю улюбленця господарів і здав об'єкт. Правда, тому перепало на горішки, по-особливому. Як тільки Софія Михайлівна виявила купальника, дістала з води, загорнула в рушник і цілуючи пустуна, примовляла: "Ох, зацілую своє замурзане щастя!" Він, хапаючи обіруч бабусю за шию, заглядав у її волошкові очі (дідусь не раз натякав, що саме вони такі) і дивуючись, запитував: "А що, щастя буває замурзане?" Йому подобалося, як бабуся, вже купаючи в балії, де за день нагрівалася вода, розповідала про щастя, де воно живе, як прижилося в їхній родині.
Несподіваний сигнал від воріт перервав купальну ідилію.
Богданчик побачив, як дідусь, рубаючи дрова, підстрибнув від несподіванки й радісно на все подвір'я вигукнув: "На, маєш гості. Не забули, приїхали!" Кинувши сокиру, побіг відчиняти ворота. Заметушилася й бабуся. Покупаного онука занесла до хати, допомогла одягнутися і вже разом пішли назустріч прибулим.
З машини висипали батьки і близнючки. Віра й Надійка підбігли до братика, вхопили на руки й закружляли в танку радості. Марія з розкішним букетом літніх квітів підлетіла до батька, пригорнулася й ніжно-ніжно прошепотіла: "Вітаю, татусю, зі зміною статусу! Дочекалися". Вона промовила останнє слово і сльози горохом посипалися на груди батька. Згадала, як на півстолітній ювілей йому стало зле, довелося везти в лікарню, як у машині, жартуючи крізь біль, Роман Іванович випрошував у Бога дочекатися пенсії.
Підійшов до тестя Богдан і, розкриваючи коробочку, дістав армійський годинник. Він пам'ятав про його мрію. Тепер уже просльозився пенсіонер: "Золото, а не діти", – подумав. Дарунки отримали всі: так було заведено в родині. Найбільше випало Мізинчику. Навіть на деякий час довелося поносити дідусів дарунок.
Радість зустрічі мала продовження, коли надвечір'я наповнилося голосами Люби та Ярини. Фортеп'яністка повернулася з Амстердама, а дивогімнастка – з Японії. Як вони могли не привітати найкращого у світі дідуся?
Святкування затягнулося запівніч. Спекотня спала. Нічна прохолода ніжно окутувала все живе. Богданчик, зморений враженнями, заснув на руках батька, а той переніс його до хати.
– Наспілкувалися, наспівалися до наступного ювілею, – жартував ювіляр.
Липневе вранішнє сонце пробивалося на світ божий під спів солов'я. Цьогоріч птах облюбував собі місце на молодій вишеньці й щоранку кидав виклик півню, який сумлінно виконував роль будильника не один рік. Таке суперництво викликало жарти в сім'ї. Як тільки господар виходив із хати, птахи включали свої гучномовці й наповнювали подвір'я звуками пробудження. Марія, ступивши на поріг, кинула поглядом на альтанку, з якої доносилося клепання коси. Примостившись на лавці, вчорашній ювіляр, а сьогоднішній пенсіонер раз по раз ударяв молотком по лезу, готуючись до косіння.
– І що то ви зрання музику ввімкнули? – пожартувала Софія, підійшовши до чоловіка. – Діти з дороги, хай би ще трохи поспали.
– Та яке там поспали, – донеслося через вікно. – Коси коса, поки роса, – чи не так дід Іван учив?
За мить Богдан старший уже набирав води під дзюркачиком. До джерела ставилися по-особливому. Він був столітнім свідком родинних побачень. Біля нього вперше зустрівся з Марією. Щоразу, перебуваючи в селі, обливався крижаною водою. І сьогодні, не роздумуючи, відро води сприяло миттєвому оживленню.
Софія спостерігала за зятем: "А чого Мізинчика не розбудив?" – поцікавилася. – Він не раз згадував минулорічне обливання. Правда, вчора сам заскочив у воду, відвоювавши в гусака його вотчину.
– Зараз надолужимо, – на ходу витираючись рушником кинувся до хати.
За мить він виглянув із вікна й гукнув: "Мамо, де в нас термометр? Богданчик якийсь млявий".
Радісне пробудження наповнилося нотками тривоги. За п'ять хвилин стовпчик термометра доповз до позначки 39°.
До райцентру рукою подати, тому вирішили не гратися з вогнем. Повідомлення лікаря вибило землю з-під ніг: запалення.
Вчорашнє купання під дзюркачиком вийшло боком, точніше легенями.
Вчасне виявлення недуги і професійність лікаря поставили хлопця на ноги. Однак тижні боротьби за нього змусили родину добряче похвилюватися. Уже й не косилося, мало й веселилося. Бабуся Софія гризла себе думками, що за господаркою й Мізинчика випустила з виду; дідусь Роман думав над тим, що його ювілеї є роковими для родини; Богдан та Марія докоряли собі, що посадили малого на плечі батькам, а самі кинулися в заробітки; сестер пекло сумління, що рідко бачаться-няньчаться з ним. Здавалося, що навіть Чорнушка з Брикайликом сумують за пастушком. Гусак не радів, що не навідується до дзюркачика непроханий гість, а сам здружився з сусідськими гусками й тепер водить їх до фермерського озера. Вірний щодень, ховаючись під лопухом від спеки, виглядає малого й очікує на його повернення.
Перебування в лікарні Богданчикові далося взнаки. Він добряче скучив за всіма. Йому було прикро, що ювілей закінчився такою сумною пригодою. Як тільки автомобіль зупинився біля воріт, вистрибнув назустріч дідусеві. Ухопивши малого на руки, він пригорнув його міцно-міцно і прошепотів: "Як ти нас налякав, Мізинчику!" Богданчик, охопивши дідуся за шию, не роздумуючи випалив: "На наступному ювілеї будемо під дзюркачиком купатися разом! Дочекайся!"
Корінчик.
Корінчик.
3. Примирення
Богдан розплющив очі. Вранішні сонячні промені нав'язливо пробивалися крізь жалюзі. Бабуся мала рацію, коли просила маму не чіпати штори, які надійно захищали від сонця. Не послухала, бо захотіла створити комфорт для батьків, оскільки ті навідріз відмовилися переїжджати до міста. Та як залишити нагріте родинне гніздо, з якого вилітало у світи не одне покоління? І Михайло поруч. Защеміло.
Навряд чи цьогоріч доведеться піти з дядьком на рибалку. Гаряче зараз на сході. Зі світлини за ним спостерігала пара життєрадісних очей. Богдан завжди напрошувався на ночівлю в кімнату маминого брата. Тут по-особливому відчувався юнацько-чоловічий дух, кожна річ таїла в собі загадку років, століть. З інших світлин поглядом пропікали дідусь-афганець, батько-чорнобилець, дядько-атовець. Богдан не раз поряд із портретами рідних підшукував і місце для власного, однак, на сьогодні його світлина, без п'яти хвилин майстра спорту, в новенькій рамочці знайшла місце на комоді.
Через вікно доносилося кукурікання. Це подавав голос півень, який не один рік служив вірою і правдою господарям. Дідусь має на нього певен вид і не дозволяє пустити на юшку. Богдан відслонив жалюзі і прочинив вікно. З подвір'я доносилося клепання коси. Дідусь раз по раз вдаряв молотком по лезу, ніби відраховував прожиті роки. А вони далися йому взнаки. Восьмий десяток невідворотно насідав на плечі, пригинав до землі. Здавалося, що тільки вуса залишилися непідвладні часу.
Роман Іванович, побачивши, що онуку не спиться, кинув клепання й підійшов до вікна. Хитро всміхаючись, напівпошепки поцікавився: "Ну що? До рибалки готов?".
Після виходу на пенсію для нього цей процес став спасінням. Він не сидів, склавши руки, однак, робота на тракторі далася взнаки. Дошкуляли болячки в руках і ногах. Корову довелося продати, городи віддати бажаючим, а сам зайнявся бджільництвом і рибалкою. З медом не дуже вдавалося, а ось вудкар ще той!
Богдан схвально кивнув головою.
– Таки розбудив дитину! – роздалося від літньої кухні.
За мить виглянула бабуся й погукала: "Щастя моє, проснулося, запрошую на сніданок!"
Відмовитися від задоволення посмакувати бабусиними сирниками хлопець не міг, тим більше, що вони лоскотали нюх, як тільки він прочинив вікно.
Родина зібралася за сніданком. Батьки поспіхом поснідали й вирушили додому. Поки дідусь готував начиння для риболовлі, Богдан допоміг бабусі прибрати зі столу й гайнув у малинник. Власне, його не так турбувала малина, як сусідський Володька Задирака.
На подвір'ї Задирак панувала тиша. Минув рік, як хлопці розбили глек. Правда, вони й до того не знаходили спільної мови. Причиною роздору була Софійка, однокласниця Володьки. Богдан був цікавим співбесідником, вони могли годинами спілкуватися, знаходячи спільні теми. Володьку дратувала така прив'язаність дівчини до приїжджого й він старався будь-яким чином завадити зустрічі.
Несподівано щось зашелестіло в малиннику.